Жіноча доля. Хто її збагне?Напевно, і не думалось Галині Петрівні Гаврилюк (на знімку), яка мешкає нині у с. Городищі, що доживе вона до 30 квітня цього року та зустріне своє 90-ліття. Бо ж не всі її однолітки на Житомирщині, які пережили воєнне лихоліття, тяжку працю, голод, холод і Чорнобильську трагедію, ще топчуть ряст по землі. Але ось і судився жінці 90-літній ювілей…
Жіноча доля завжди нелегка, от і ювілярці вона мало дарувала сонячних днів вже з дитинства. Народившись у багатодітній сім'ї, Галя змалечку знала, як пасти худобу, працювати на городі, доглядати менших. А коли померла мама, то стало ще сутужніше, бо сирітство ніколи не робило дітей щасливими.
Коли дівчині виповнилося 16, велике лихо охопило всю країну — війна. Фашисти від початку стали вивозити українську молодь до Німеччини на роботу. Потрапила під облаву і Галина, та аж до кінця війни мусила працювати кранівницею на німецькому заводі. Хто був у такій каторжній неволі, той знає, як доводилося там жити нашим хлопцям і дівчатам.
Повернулася Галя у своє невеселе село Журбу, а там її зустріли сум, бідота, горе, бо брати загинули на фронті, все було пограбоване і зруйноване. З їх багатодітної сім'ї залишилися лише три сестри.
Почали відбудовувати село, і потрібні були спеціалісти. Тож Галя пішла вчитися у Житомирський сільгосптехнікум, а після закінчення постійно працювала у своєму колгоспі економістом.
Добра, щира, працьовита, вона вийшла заміж і мріяла про жіноче щастя. Але, на жаль, чоловік рано залишив її вдовою і без дітей. От і зосталася вона разом із сестрою Ольгою, яка теж рано овдовіла. Жили разом, підтримували одна одну.
Літа спливали, забираючи силу і здоров'я. Вже, думалось, доживуть у рідній стороні. Та нова біда забила у Чорнобильські дзвони, і знову село Журба зажурилося, бо ж потрапило в радіаційну зону. Куди діватися літнім жіночкам з обжитих місць?! І взяв опіку над тьотями племінник Володимир Ковальчук з Ковеля — перевіз нехитре їх "багатство" на Ковельщину в село Городище, де й купили хатину.
Так опинилися доньки Житомирщини на Волині. Люди привітно прийняли їх до своєї громади, племінник із сім'єю
допомагав, та й місця тутешні нагадували батьківщину. Потрохи обжилися і заспокоїлися.
Звикла до праці, Галина Петрівна з сестрою город обробляли, маленьке господарство завели, а на вихідні дожидалися, як рідного сина, Володимира із дружиною Лідою.
Однак недаремно кажуть: життя — як сувій полотна, де на рівному полі трапляються і вузлики. Нове горе увійшло в родину — раптово помер від тяжкої хвороби племінник Володимир Ковальчук, який працював журналістом в редакції газети "Вісті Ковельщини". Що тут скажеш? Біда не лише для дружини, дітей, онуків, але й для літніх жіночок, для яких він був єдиною опорою, і при ньому вони сподівалися дожити свої літа…
Якось так складалося, що більше сумних сторінок було у життєвій книзі Галини Гаврилюк. Та мужня жіночка стійко переносила удари своєї долі, не озлобилася, щира, цікавиться новинами, читає газету "Вісті Ковельщини", є патріоткою України і переживає, аби не було війни. Сестри щораз з радістю чекають свою помічницю — соціальну працівницю Світлану Скоклюк, яка їм наче рідна, бо і допоможе, і поговорить, і розрадить.
А ще не забуває про своїх бабусь Галю та Олю сім'я покійного племінника. Дружина Лідія, діти Руслан, Оксана, Саша, Люда, онуки Катя, Маша, Даша, Павлик провідують їх, допомагають. Ось і напередодні ювілею Галини Петрівни вони щиро вітають її, зичать здоров'я міцного, спокою на серці, втіхи від добрих людей і Господньої ласки. Любов і повагу ювілярці рідні висловлюють такими словами:
Все у житті було: і радощі, і біди,
І мед солодкий, і гіркий полин.
Нехай у ньому буде менше кривди,
Побільше — радісних і сонячних сторін.
Хай поруч будуть віра і надія,
Як два крила, що впасти не дадуть.
І сам Господь по милості наділить
Ще й многих літ, що Сонцем виграють!
Людмила ЛЮБЧЕНКО.
Залишити коментар