Урок душі: на користь – не для славиПерша загальноосвітня школа нашого міста. Як гість, я приємно здивований. На другому поверсі в новій просторій кімнаті зусиллями Лідії Єндакової оновлено музей Бойової слави. Знайомлячись із його експонатами, кожен із нас ще й ще раз переконується у тому, якою дорогою ціною далася нам Перемога, як важливо берегти священну пам'ять про героїв полеглих боїв.
Тому дякую Лідії Єндаковій за натхненний творчий труд і намагання прищепити учням почуття патріотизму і любові до рідної України. Підготовлений нею урок Пам'яті вдався. Він викликав бажання розповісти про нього не сухо, конспективно, а задушевно і навіть лірично.
Розквітає бузок і нарцис, і тюльпан. Щебечуть, співають птахи голосисті. А в музеї-кімнаті про війну й партизан розказують юні, сумну ведуть пісню.
Такі милі і гарні, немовби той цвіт. В них все Сонцем і радістю дише. О, мій друже, поглянь на цей світ – ці хлопці й дівчатка історію пишуть.
Ну як і в кого піднялася рука стріляти, убивати, вогнем сичати? У лепехах й лататтях наречена – ріка. Раптом в крові проснулась, в сатанинськім проклятті.
Сьогодні на Сході знову стріляють. Пісню лякають, птахів і бджолу. І добре, що Пам'ять живе, не згасає – на сторожі слово юні ставлять і душу живу.
Вклонюся невтомній Лідії Єндаковій. Вона музей плекає про Перемогу й війну. Щоб не забули і відчули в країні новій, що був Подвиг і смерть, і слава – усе наяву.
За столом почесних – красуня сивочола. Їй 80, а вона неспокійна, весела. Це партизанка Шульгач Віра завітала до школи. Колись жила й не журилась в уховецькій оселі.
В 14 літ війна Віру застала. Покинула все і пішла в партизани. "Куди ти, дитино?". Що про війну вона знала? "Буду боронитись!" – співайте осанну.
"Іди в зв'язкові, дитя миле природи". І пішла по стежках лісових, партизанських. Мови польська й німецька стали їй в пригоді. Виконувала накази командирів радянських.
Вона була гарна. Волосся чорне і пишне. Кмітлива, розумна й смілива. У волоссі донесення ховала важливі, а тут німці – не смішно. Не розгубитись, зіграти невинну важливо.
«Куди, дівко, йдеш?» – німці питали. «До бабусі». «Gross- mutter», – вона поправляє. А, бувало, фашисти дорогу до Ковля шукали. А Віра поза партизанами їх направляла.
Скільки стежок протоптала – ішла, не лякалась. Боролась. Наближала святу Перемогу. Як село визволяли, сльоза гірка впала у душу – палали хати, зупинить нема змоги.
Вслухаюсь в слова, а думки невеселі. Дивлюся на юнь – діти, як квіти. Між війною й тепер веду паралелі. Чи пішли б захищати Вкраїну? Чи серце буде горіти, не тліти?
Пішли б! Гени козацькі живуть-не вмирають. Пішли б зв'язковими, санітарами і лікарями. І бійцями! Мить, зупинись – хтось із неба волає: "Мир підіймаймо над світом: ради сина, дочки і мами".
Ця Година – як мить. Пам'ять птахом летить. Приймачик Наталя так вже гарно співає. А до неї ветеран Трикопа естафету передати спішить. І пісня тужлива Бернеса дуетом злітає у залі.
"Летить, летить по небу ключ без втоми…". Бійці – герої, ангелами стали в небесах. Летять вони над краєм і над рідним домом. Мир стережуть. Щоби війни не було навіть у снах.
Як мало залишилось ветеранів! Подумай-но, читачу, поміркуй. Всього лиш 9 із тисяч партизанів. Григорій Макарчук розказує – почуй.
Він рив окопи, як наші наступали. Ледве живий лишився, пам'ятає рокову хвилину. В ті дні під кулями солдатів лікарі спасали, і він вписався на усе життя у лікарську родину.
А я, "дитя війни", що маю розказати? Здавалося, що миром зашуміли ясени. А ми бездумно тікали в ліс із хати. У «руських» й німців грались, у війну і без війни.
В арсеналі нашім були патрони і гранати. І міни – для "забави", й пістолети. Скількох тих нерозумних не діждалась мати. З сльозами на очах писалися сюжети.
Сьогодні для дітей й онуків вік золотий настав. У мирі вчитись, у спорті перемоги здобувати. Лунає музика високих радісних октав. Спасибі, вчителі, спасибі, діти – славне свято!
Урок душі – на користь, не для слави. Андрія Савлука і Грицика Павла уважно слухав кожен з нас. І милих квіточок – Іринку Веремчук й Масловську Мирославу і Моружко Настю. На жаль, не можна зупинити час.
Цей рік багатий в нас на ювілеї. 70 років пройшло, коли звільнили Ковель і Волинь. Не хочу я, щоб ювілеї перетворились в привілеї. Небес прошу: "Миру! В Україну прилинь, прилинь, прилинь!".
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар