“Так хочу, щоб моє село на цій землі завжди жило...”Скажіть: чому завжди
Так хочеться додому,
До свого рідного гнізда?
Чому журба нас огортає,
Коли так довго ми не бачим
Отого рідного села?
Бо це — наш батьківський куточок.
Тут ми родились, тут росли,
Тут вперше босими ногами
На землю зорану ставали,
Тут їли хліб, який матуся
Пекла нам теплими руками.
Тут ненька пісню нам співала,
Коли в колисці колисала.
Сюди із вирію птахи
На ціле літо прилітали,
Бо неба цього голубого,
Такого Сонечка ясного,
Таких людей — привітних, щирих, —
Мабуть, у світі більш нема.
Тут із чистенької криниці
Ми напивалися водиці,
Стрічали ранки росяні,
Раділи стиглим колосочкам,
Бо буде хлібчик на столі.
І він родив. Бо люди сіяли, орали,
А ті жита, що за селом,
У зріст людини аж стояли.
Мій брат Євген, ой, наорався —
Десятки літ був за кермом.
Чи день, чи ніч, чи спека в полі,
Чи гроза — а він все оре,
Коня залізного веде.
Чому тепер ми не оремо?
Чому останніми роками
Все заростає бур'янами?
Кого тепер спитати?
ххх
А й в нас були Герої Праці.
Анастасіє*, гордість наша!
Окраса нашого села!
Того й не полічити, скільки
Молока Ви надоїли за життя.
Шановна, знаєм:
Якби могли Ви говорити,
Якби на грудях не земля,
То Ви б сказали: "Пів-Європи
Я напоїла б молочком.
Здавалося, й втоми я не знала.
Ще люди спали — я раділа,
Що вже корівок подоїла.
І так — роками.
Я що змогла — усе зробила,
І слід по собі залишила.
Тепер ось тут відпочиваю.
Пташки до мене прилітають,
Про щось щебечуть і співають.
Отож, живіть собі й зростайте,
І нас усіх не забувайте…".
ххх
А як же гарно веселились
Хлопці й дівчата у селі!
По хатах були вечорниці,
Де пряли і співали,
А в неділю аж до ранку
В клубі танцювали.
Як, було, Григорій Садовий
Візьме в руки скрипку,
Та як заграє краков'як,
Потім польку ще й гопак —
Струни у музики шаленіють.
Вони то стихнуть, то дзвенять,
Смичок же, знай, все натискає —
І говорить скрипка, й грає.
Парубки вже чуби витирають,
А дівчата кругом хлопців,
Як птахи літають.
ххх
Та не стало скрипаля…
В останню путь усе село
Його із сумом провело.
А тепер, де неба синь,
Йому уже колише вітер
Німії струни павутинь.
О, маестро!
А як Ви сцену шанували!
І як майстерно Ви зіграли
Найкращі ролі у виставах
"Назар Стодоля", "Сватання на Гончарівці",
"Наталка-Полтавка" та "Мартин Боруля"!
А Соня! Як грала Соня Шинкарук!
Той голос — могутній, чарівний —
Так легко душу полонив.
Й вона сама, немов весна,
У ті години молоділа.
Хотілось жити, усіх до себе притулити.
Були ми горді за талант,
Який зростила багата матінка-земля
Мойого рідного Вівчицька.
ххх
А якою гомінкою
Була школа у селі!
Лиш ранок — вся малеча у дворі.
У світ науки і добра
Людина мудра їх вела.
За них раділа і хворіла,
Не раз прощала, наче мати,
Бо хто ще може до кінця
Любов і серце їм віддати?
Галино Артемівно!
Які були в Вас добрі очі,
Усміхнені, як та весна!
Лише покрила білим снігом
Голівку Вашу сивина…
ххх
Моє село!
О, скільки ти пережило!
Машина сталінських часів
Давила справжніх хазяїв.
Отих, що сіяли, орали —
Їх куркулями називали,
Везли в Сибір, на Соловки.
А у війну? Батьки — на фронті.
Бомбили Ковель, ми не спали.
Там все палало. Мама ж
До Бога руки піднімала,
Просила, щоби зупинив бої,
Щоб ми лишилися живі.
В окопах часто ночували,
Лише під ранок йшли до хати.
А в ній — ні хліба, ні тепла.
І ми голодні засинали.
Десь за Омельком стояли наші літаки.
Нас з хати вигнали. І ми пішли.
Куди? В селі далекому
Нас добрі люди прийняли.
У клуні спали, там і корівку прив'язали.
А на село летіли бомби.
Я бачив, як хати горіли,
Як люди в муках помирали.
А ми в матусі все питали:
"Коли наш татко вже прийде?"
ххх
І він прийшов, як і брати,
Усі поранені, побиті,
Ходити дядько мій не міг —
Його везли зовсім без ніг.
А скільки тих бійців не повернулось
На рідну землю, до сім'ї!
Ви запитайте у родин —
Їх очі досі ще сумні.
ххх
Потім ярмо колгоспне винайшли
І всіх туди позапихали.
В людей і землю, і воли,
Останні коні і плуги —
Усе до ниточки забрали.
Себе не раз, не два питаю:
"Народе мій! Як ти зумів усе стерпіти?!
Хто в тебе силу ту заклав,
Що ти і вижив, і живеш?!".
Сьогодні знаєм: нас Бог тоді благословив,
Бо ми Його завжди любили,
В молитвах славили ім'я,
І доля нас уберегла…
ххх
Іду селом. Воно і досі
Стоїть у зелені садів,
Назустріч — люди, та їх не знаю.
Чомусь так хочеться гукнути:
"Друзі, де ви?
Куди вас доля завела?
А пригадайте, як ми грали
В того маленького м'яча.
А як купались у ставку,
І як до школи ми ходили
Й ліпили бабу снігову…".
Всього було. Десь з двадцять літ
Я не ступав на свій поріг.
Він вже не мій. Ні хати, ні двора,
Мого нічого там нема.
Я там чужий. Та я ступив.
Здавалось, вікна, наче очі,
Мене впізнали і питали:
"Де ти бродив? І як ти міг
Лишити хату цю стареньку,
Оцю земельку, той садок, що так цвіте,
Коли весна сюди іде?"
Ну, що сказати?.. Зайшов до хати.
Усе знайоме, як було.
Вже ніби й хати не лишав…
І тут не стримавсь —
Пішла сльоза, за нею — друга.
Так, тут залишились літа.
Тут дід і бабця прожили,
І мама, й тато тут були
І звідси в Вічність відійшли.
Ні, не соромно сплакнути.
Заплаче той, хто чимось жив,
Когось любив, хто згадку добру залишив.
ххх
Коли іду, то не мину
Охайний цвинтар за селом.
Тут вічним сном
Сплять наші сестри і брати,
Матусі наші і батьки.
Усім вклонюсь і помолюсь.
І вже сльози не зупиню,
Коли до тата й мами йду.
Могилки їхні обніму,
Про їхню доню розкажу,
Що теж до Бога вже пішла.
А поруч — бабця і дідусь,
Оті великі трударі,
Яким земля і наш Всевишній
Були святими у житті.
Тут братик мій. Не встиг
І Сонця полюбити,
На землю ніжкою ступити,
Як Бог до себе запросив.
ххх
Так, нічого вічного немає.
Коли нам добре, коли є радість на душі,
Тоді цим ділимось усім,
А помираєм вже одні у самотині.
Життя, як в тих лелек:
Ото літали над полями,
Діток маленьких годували,
А там — у вирій полетіли.
І вже назад чи ж вернуться усі?
Мабуть, що ні…
ххх
Так хочу, щоб моє село
На цій землі завжди жило,
Щоб люди сіяли, орали
І хліб й до хліба завжди мали!
Земляки мої! Всім зичу миру, злагоди у сім'ях,
Достатку й багато сонячних ще днин.
Хай життя дарує вам щасливу долю,
А Бог береже і наставляє на добрі діла!
А. В. ШИНКАРУК.
2004 рік.
* Анастасія Гарлінська — Герой Соціалістичної Праці.
Залишити коментар