Олександр Власюк: “Ніхто, крім нас, не захистить Українську державу!”Мабуть, кожному сьогодні болить душа за тих, хто перебуває у самому пеклі військових дій на Сході України, обороняючи наші з вами мир та спокій.
Молоді хлопці і дорослі чоловіки впродовж багатьох місяців відстоюють кордони України, переживаючи біль непоправних втрат, підлість і зраду. Але вони не зупиняються, бо знають, що, окрім їх, нас ніхто не захистить.
Сьогодні хотілося б розповісти про мужніх і відважних воїнів української артилерії.
Їх називають богами війни, однак чомусь далеко не завжди згадують у ЗМІ. Але насправді саме воїни-артилеристи завдають нищівних ударів по виявлених групах і базах терористів, тому їхня роль така важлива у цій неоголошеній війні.
Серце сповнюється гордістю і хвилюванням за ковельчан, котрі перебувають в зоні АТО. Аж не віриться, що молоді, але такі мужні хлопці формують Українську армію. З одним із таких сміливців, щирим патріотом, мужнім воїном, комбатом 26-ої бригади Збройних Сил України у мене днями відбулась розмова.
Про таких, як Олександр Власюк, кажуть: за ним – як за кам'яною стіною. Йому всього 23, а має у підпорядкуванні понад 50 бійців. За взірцеву військову службу отримав високу державну нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Олександра не викликали у Київ, щоб вручити відзнаку. Все відбулося набагато скромніше, без особливих почестей. Він отримав орден з рук командира дивізіону. Але, тим не менше, орден для нього дорогий, як пам'ять про пережиті події на війні.
Коли Українська армія почала перемагати на Донбасі, їй вдалося визволити цілу низку міст. Молодий комбат із своїми військовими побратимами був у числі перших, хто працював на звільнених територіях. Чи не найбільше довелось пережити у Слов'янську, але спільними зусиллями хлопцям вдалося подолати ворога.
Народився Олександр у Росії, в місті Сургуті, де разом з батьками проживав до першого класу. Пізніше сім'я переїхала у Любомль. А от вже юнацькі роки пройшли в Ковелі. З шостого по одинадцятий клас хлопець навчався в міській ЗОШ № 12.
Олександр завжди мріяв здобути військову спеціальність, тому, не задумуючись, склав іспити у Львівську академію сухопутних військ. Після закінчення вузу був призначений для військової служби в 26-ту артилерійську бригаду, що у Бердичеві, на посаду командира взводу. На початку березня минулого року їхня бригада однією з перших була піднята по бойовій тривозі й відправлена в Херсонську область.
– Спочатку була команда охороняти кордон із Кримом, – розповідає Олександр Власюк. – Другого липня наш дивізіон передислокувався в зону АТО. Розвантажувалися в м. Ізюмі, а трохи згодом нас направили до Слов'янська.
– Олександре, наскільки відомо, ваші військові побратими знаходяться нині під Дебальцевим – найгарячішій точці, де точаться запеклі бої.
– Це дійсно так. Але на даний час відбувається заміна військовослужбовців, які перебувають на передовій. Щойно закінчиться ротація, ми й далі продовжуватимемо тримати оборону під Дебальцевим.
– Неодноразово чую, що війна на Сході – переосмислення цінностей, зміна свідомості, а найголовніше – віра в Бога…
– Так. Після пережитого починаєш по-іншому дивитися на життя, задумуватись над тим, що міг би зробити набагато більше, з'являється відповідальність, адже за тобою стоять люди, в кожного з яких сім'я. Дякуючи молитві, непохитній вірі в Бога, ми міцно тримаємось на бойових позиціях.
Приємно, що у багатьох мирних мешканців, що залишились на Сході, змінилось уявлення про київську "хунту", "бандерівців". Багато хто приходив з боку Горлівки і просив скоріше їх звільнити. На жаль, зустрічались випадки мародерства, насилля.
Проїжджаючи, здавалося б, спорожнілими населеними пунктами, ми бачили, що люди через деякий час з'являлись на вулицях. Вони виходили із своїх схованок.
Місцеві розповідали, що їхніх чоловіків силоміць забирали воювати за "ДНР". Спочатку пропонували гроші, а пізніше вже ніхто нічого не пропонував. Сусід здавав сусіда, наговорювали один на одного. Особливо знущалися з тих, хто підтримував Українську армію. Тому їхні страх і недовіра цілком зрозумілі.
Велику роль відіграла антиукраїнська пропаганда. Людям нав'язували думку про те, що тільки вони забезпечують українську економіку, в той час, як решта українців "скачуть" на Євромайдані, ламають бруківку і б'ються з "беркутівцями".
Багато хто чесно зізнавався, що їм не потрібні ні Росія, ні Україна. Але тепер я сумніваюсь, що сусідня країна їх так просто відпустить.
– Розумію, що важко про це говорити, а тим більше, коли війна у розпалі. Що вам найбільше запам'яталось?
– Зруйновані населені пункти, понівечені тіла. В пам'яті закарбувались написи на будинках:"Не стреляйте. Дети". Сльози бабусь і дідусів. Далеко не кожен може витримати таке нервове напруження. Але наша бригада сильна духом, хлопці мають колосальні силу волі і витримку. На таких людях і тримаються Збройні Сили України.
– Чи доводилось спілкуватись із полоненими терористами?
– Ні, нам не доводилося стикатися з терористами, так би мовити, віч-на-віч, тому що система, на якій ми працюємо, б'є на чималу відстань. Наша батарея базується на самохідних артилерійських установках – гаубицях. Максимальна дальність стрільби – 24 кілометри. Ми в будь-яку хвилину готові прийти на допомогу.
– Олександре, у Вас не виникає думки, що Дебальцеве може стати повторенням Іловайського котла?
– Ми будемо до останнього обороняти Дебальцеве і прилеглі території. Невідомо, що буде далі, але українські військові сили набагато зміцніли, ми навчились давати достойну відсіч ворогу. Тут немає значення, звідки хто приїхав, адже усіх єднає патріотизм.
Кожен з нас добре знає, що Донецьк і Луганськ ніколи не були російськими територіями. А зараз виходить, що це все не наше? Коли побачив в інтернеті 24 серпня парад військовополонених у Донецьку, то не міг довго заспокоїтись. Хіба це люди? Ви ж бачили, як вони знущались з наших хлопців? За ними машини чистили асфальт, ніби пройшла нечисть якась, кидали яйцями і т. п.
– У ході чергової хвилі мобілізації військкомати Волині продовжують укомплектовувати українські частини. Втім, як свідчить практика, зробити це важко – деякі мобілізовані переховуються. Що Ви думаєте з цього приводу?
– Зрозуміло, що нікому не хочеться воювати, залишати свій дім, рідних і близьких. Але хто ж тоді буде захищати Батьківщину, якщо усі розбіжаться чи роз'їдуться? Хто замінить хлопців, які вже майже рік у спеку і мороз захищають українські кордони? Невже хтось думає, що агресор зупиниться і обмежиться лише двома областями? Ні. Сьогодні – Донбас, а завтра – Волинь. Кожен повинен зрозуміти, що нас, окрім нас самих, ніхто не захистить.
– Олександре, сьогодні, як ніколи, активізувався волонтерський рух. А як же державне забезпечення?
– Все нормально. Ми отримуємо продукти харчування, усе необхідне для подальших військових дій. Живемо в бліндажах, де облаштували більш-меш придатні для життя умови. Допомагають і волонтери, які мають із нами прямий зв'язок.
Нещодавно приїздили журналісти з УТ-1, знімали про нас документальний фільм "Неоголошена війна. Новий рік на передовій", який складається з двох частин.
Тут можна побачити наш побут, наші військові будні, навіть те, як ми зустрічали Новий рік. До речі, за допомогою волонтерів, власних коштів вдалося придбати багато новорічних подарунків, які розвозили по дитячих садках, теплий одяг, засоби гігієни для місцевого населення.
Приємно було отримати листи від бердичівських школярів, їхні побажання. Такий взаємозв'язок і розуміння підтримують бойовий дух.
Тут в нас – друга сім'я, тому біль і тривоги кожного військового мені небайдужі.
Хотілося б, щоб війна швидше закінчилася, і ми у повному складі, при доброму здоров'ї повернулися додому.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: українські артилеристи 26-ої бригади Збройних Сил України святкують Новий рік на передовій (ліворуч – комбат Олександр ВЛАСЮК, в центрі – журналісти УТ-1); під час звільнення м. Слов'янська; самохідні артилерійські установки.
Фото Олександра КРИЖАНІВСЬКОГО.
P.S. Великий Кобзар Тарас Шевченко писав: "У своїй хаті – своя правда і сила, і воля", тож ми маємо обов'язково шанувати і молитися за тих, чий святий обов'язок – захищати свою хату, боронити свою правду – своєю силою і своєю волею.
С. Т.
Залишити коментар