"Я вірю в українських людей!"Ось уже 21 рік на карті світу майоріє незалежна держава – Україна. Але чи потрібна нам ота незалежність? Дивлячись на нашу Батьківщину та на події, які в ній відбуваються, у мене чомусь виникають сумнівні відчуття...
Я не розумію: хто ми? Звідки прийшли? Куди йдемо?
Ви скажете, як хто? Та ж українці! А хіба українці? Ні, я зараз не говорю про те, що ми не носимо вишиванок, не перепливаємо Дніпро та не вішаємо на стінах рушники. Ми з кожним днем втрачаємо щось більше — ми втрачаємо душу, свою та України.
У нас відібрали мову. Безглуздий по своїй суті Закон остаточно поділив громадян однієї країни на два фронти. Я намагалася зрозуміти. Переконувала себе, що російськомовним жителям тяжко спілкуватися українською, що, можливо, російська дійсно більш природніша та рідніша... Але це абсурд! Ну де таке бачено, щоб люди своїми руками руйнували свою ж країну?! Як можна не розуміти державної мови? Які ж то громадяни?
Україна подолала нелегкий шлях до Незалежності, і двомовність — це одна з найбільш гострих проблем. Але з цього ніхто ніколи не робив трагедії. Ніхто не вимагав, щоб жителі Сходу та Півдня за один день забули російську та стали спілкуватися чистою українською, але...
Те, що ми бачимо сьогодні, не підкоряється здоровому глузду. Замість того, щоб ростити нове покоління українців, замість того, щоб збагачувати та популяризувати нашу солов’їну, у наших політиків знайшлося «краще» рішення — прийняти закон про мови. І ось тепер громадяни зі Сходу та Півдня нашої Батьківщини можуть твердо заявити, що державна мова їм не потрібна, бо ж російська для них не просто рідніша, а відтепер і набула таких самих прав, як і українська.
То що? Доборолися? Чудовий подарунок до Дня Незалежності, нічого не скажеш...
Звідки ми прийшли? Чи пам’ятають українці свою історію? Чи знаємо ми, як тяжко далася нашим співвітчизникам незалежність? Здавалося б, якщо у нас, покоління сьогоднішнього, немає патріотизму, то має бути хоча б повага до предків — за їх пролиту кров та біль. А немає навіть цього...
Куди ми йдемо? Та ж у Європу! Ще рік тому я вірила, що Україна потрапить у Євросоюз. А сьогодні ми потрапили у прірву, викопану власними руками. Для того, щоб крокувати вперед, потрібно, щоб хтось вів, показував шлях. А в України немає нічого подібного. Тільки ілюзія. Ілюзія незалежності, ілюзія влади, ілюзія правди...
Наближаються парламентські вибори, але мені тяжко назвати це виборами. Це теж ілюзія, причому чітко спланована. Ким? Тим, хто боїться втратити такі дорогоцінні та теплі місця.
Ці вибори, ще навіть не почавшись, а вже викликають хвилю обурення та низку запитань. Таких політиків, як Юлія Тимошенко та Юрій Луценко навіть немає у партійних списках. Мовляв, над ними триває слідство. А скажіть мені, будь ласка, чим кращі деякі інші кандидати?
Але, не дивлячись ні на що, я вірю в свою країну, бо я вірю в українських людей. Я бачила, як ми вболіваємо за Кличків. Я чула обурення та гірке розчарування, коли нам не зарахували гол під час Євро-2012. І коли українці стояли на п’єдесталі в Лондоні, ми теж разом з ними співали наш Гімн. Всі разом, бо ми — українці.
Напевно, не в мене однієї щеміло серце, коли наші боксери танцювали гопак на честь перемоги. І, мабуть, не тільки у мене виникло відчуття подяки тим самим боксерам за їх патріотичні зачіски – «оселедці».
Іноземці дивувалися і «оселедцям», і гопак був для них дивним та цікавим. А особисто для мене такі моменти — то моменти найбільшої гордості за свою Батьківщину. В такі хвилини ми всі — від Заходу до Сходу, забуваємо мовні бар’єри, політичні негаразди, а просто радіємо. Бо НАША країна — найкраща. І доки будуть жити такі люди, доки будуть вирувати такі емоції, доти буде жити Україна.
Я люлю свою країну. У моєму серці вічно житиме мамина колискова, блакитне небо, пшеничне поле, люба стежечка коло рідного порога, спів соловейка... І я не можу без цього, бо то і є я.
Одна Батьківщина, і двох не буває.
Зі святом, Батьківщино!
Тетяна ЛОМАКОВА.
Залишити коментар