Жінка щасливої долі
Напевно, всім нам відома така проста істина: де б ти не був, скільки років не прожив, завжди тебе манить край, де ти виріс, вчився, набирався життєвої мудрості, творив добро, цінував справжню людську дружбу. Вертаєшся туди, бо там – твоє коріння.
Через 46 років я повернулася у своє рідне селище Голоби. Багато чого змінилося в ньому за цей період, а також змінилися і ми. Мені довелося звикати до інших умов життя, налагоджувати стосунки з односельчанами, знайомитися з новими людьми, хоча це не так просто.
Я часто навідуюся до нашої бібліотеки, тому що люблю літературу. Одного разу я познайомилася там з Валентиною Іванівною Остапчук. І відразу пройнялася симпатією до цієї жінки. Ми знайшли спільну мову, адже обидві любимо читати, це нас поріднило. Тепер часто зустрічаємось на різних заходах у селищі і навіть за його межами.
Великим здивуванням для мене стала звістка, що Валентина Іванівна пише книги – такі, як "Дорогами життя" і "На перехрестях долі". Пише легко і цікаво.
Її новели, нариси, оповідання – про людей, які живуть і трудяться поряд, яких їй довелось зустріти на життєвих дорогах, про події, які відбуваються навколо. Разом із своїми героями вона готова ділити радощі і печалі, радити, вірити й прощати, вчити розпізнавати добро та зло. Це – жінка з відкритим серцем, доброю душею, з мудрим поглядом на життя.
Спілкуючись, відчуваєш її сильну внутрішню енергію, яка теплою хвилею обволікає міцно тебе.
З Валентиною Іванівною ми знову побесідували нещодавно в бібліотеці, серед її літературного багатства. Випала нагода взяти коротеньке інтерв'ю.
– Ви родом з прекрасного козацького міста Черкас. Яким був Ваш шлях на Волинь?
– Вся моя свідома юність пройшла у читанні і мріях про Лесин край. Після закінчення педагогічного училища я опинилась в обіймах волинської природи. Працювала в семи населених пунктах. Всюди лишилися друзі, знайомі, колеги. Донині згадую свою Черкащину і все, що пов'язане з нею.
Не забуваю рідну землю, де народилась. Ось і цього разу їздила на храмове свято Михайла. Зібралась майже вся родина, було приємно побачитись, поспілкуватись. Насамперед, відвідала святе місце – кладовище, уклонилась всім рідним могилам, серед яких – і матусина.
– Як часто приїжджають до Вас діти, онуки?
– Бог дав нам з чоловіком дві доньки та сина. Я пишаюся ними. Вони гарні, порядні люди. З самого дитинства ми намагалися вкласти у їх душі щось світле, людське. Сьогодні я в самотності (пройшло вже чимало років із дня смерті мого чоловіка). Та з гордістю пожинаю результати нашої важкої виховної праці та втішена ними.
Щодо онуків, то їх шестеро. Усі вони в різних кінцях світу, там, де доля дозволила звити свої сімейні гніздечка. Я до них, по можливості, їду. Тільки до Нью-Йорка ніяк не можу добратися. Там живе і працює онучка Ірина. Вона раз в рік до нас приїжджає. Це – велика сімейна радість.
Зазвичай, наша родина зустрічається на свята та дні народження.
Я щаслива тим, що дочекалася четвертого покоління, тішуся правнучком Вітюньою.
– Нині Ви на заслуженому відпочинку. Чи з'явилося більше вільного часу?
– Голоби є моєю другою домівкою, саме у цій землі пуповини моїх дітей.
Я намагаюся брати активну участь у громадському житті селища, оскільки маю життєву позицію і радо ділюся набутим досвідом.
Також виконую обов'язки секретаря ветеранської організації. Часто буваю на масових заходах для ветеранів. А про цікаві зустрічі з людьми і про їхні спогади я пишу нариси до газети. Одним словом, намагаюся жити дружно і мирно як із сусідом, так і з кожним. Чого й бажаю всім, особливо у цей час.
А я, в свою чергу, від душі хочу побажати Валентині Іванівні радісних і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії та наснаги у всіх її хороших справах.
Нехай у Вашій родині завжди панують мир, спокій й злагода!
Валентина БЕРЕЖНА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: Валентина ОСТАПЧУК (ліворуч).
Фото з архіву автора.
Напевно, всім нам відома така проста істина: де б ти не був, скільки років не прожив, завжди тебе манить край, де ти виріс, вчився, набирався життєвої мудрості, творив добро, цінував справжню людську дружбу. Вертаєшся туди, бо там – твоє коріння.
Через 46 років я повернулася у своє рідне селище Голоби. Багато чого змінилося в ньому за цей період, а також змінилися і ми. Мені довелося звикати до інших умов життя, налагоджувати стосунки з односельчанами, знайомитися з новими людьми, хоча це не так просто.
Я часто навідуюся до нашої бібліотеки, тому що люблю літературу. Одного разу я познайомилася там з Валентиною Іванівною Остапчук. І відразу пройнялася симпатією до цієї жінки. Ми знайшли спільну мову, адже обидві любимо читати, це нас поріднило. Тепер часто зустрічаємось на різних заходах у селищі і навіть за його межами.
Великим здивуванням для мене стала звістка, що Валентина Іванівна пише книги – такі, як "Дорогами життя" і "На перехрестях долі". Пише легко і цікаво.
Її новели, нариси, оповідання – про людей, які живуть і трудяться поряд, яких їй довелось зустріти на життєвих дорогах, про події, які відбуваються навколо. Разом із своїми героями вона готова ділити радощі і печалі, радити, вірити й прощати, вчити розпізнавати добро та зло. Це – жінка з відкритим серцем, доброю душею, з мудрим поглядом на життя.
Спілкуючись, відчуваєш її сильну внутрішню енергію, яка теплою хвилею обволікає міцно тебе.
З Валентиною Іванівною ми знову побесідували нещодавно в бібліотеці, серед її літературного багатства. Випала нагода взяти коротеньке інтерв'ю.
– Ви родом з прекрасного козацького міста Черкас. Яким був Ваш шлях на Волинь?
– Вся моя свідома юність пройшла у читанні і мріях про Лесин край. Після закінчення педагогічного училища я опинилась в обіймах волинської природи. Працювала в семи населених пунктах. Всюди лишилися друзі, знайомі, колеги. Донині згадую свою Черкащину і все, що пов'язане з нею.
Не забуваю рідну землю, де народилась. Ось і цього разу їздила на храмове свято Михайла. Зібралась майже вся родина, було приємно побачитись, поспілкуватись. Насамперед, відвідала святе місце – кладовище, уклонилась всім рідним могилам, серед яких – і матусина.
– Як часто приїжджають до Вас діти, онуки?
– Бог дав нам з чоловіком дві доньки та сина. Я пишаюся ними. Вони гарні, порядні люди. З самого дитинства ми намагалися вкласти у їх душі щось світле, людське. Сьогодні я в самотності (пройшло вже чимало років із дня смерті мого чоловіка). Та з гордістю пожинаю результати нашої важкої виховної праці та втішена ними.
Щодо онуків, то їх шестеро. Усі вони в різних кінцях світу, там, де доля дозволила звити свої сімейні гніздечка. Я до них, по можливості, їду. Тільки до Нью-Йорка ніяк не можу добратися. Там живе і працює онучка Ірина. Вона раз в рік до нас приїжджає. Це – велика сімейна радість.
Зазвичай, наша родина зустрічається на свята та дні народження.
Я щаслива тим, що дочекалася четвертого покоління, тішуся правнучком Вітюньою.
– Нині Ви на заслуженому відпочинку. Чи з'явилося більше вільного часу?
– Голоби є моєю другою домівкою, саме у цій землі пуповини моїх дітей.
Я намагаюся брати активну участь у громадському житті селища, оскільки маю життєву позицію і радо ділюся набутим досвідом.
Також виконую обов'язки секретаря ветеранської організації. Часто буваю на масових заходах для ветеранів. А про цікаві зустрічі з людьми і про їхні спогади я пишу нариси до газети. Одним словом, намагаюся жити дружно і мирно як із сусідом, так і з кожним. Чого й бажаю всім, особливо у цей час.
А я, в свою чергу, від душі хочу побажати Валентині Іванівні радісних і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії та наснаги у всіх її хороших справах.
Нехай у Вашій родині завжди панують мир, спокій й злагода!
Валентина БЕРЕЖНА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: Валентина ОСТАПЧУК (ліворуч).
Фото з архіву автора.
Жінка щасливої долі
Залишити коментар