Рідної мови краса калиноваСтаття Володимира Петрука у «Вістях Ковельщини» за 21 серпня ц. р. «Політикою ситий не будеш, але обійтися без неї неможливо», на мою думку, не зовсім справедливо обвинувачує тих, хто не надто активно захищає рідну мову.
«Душа болить, а серце плаче», як співається в пісні, бо щодня скрізь ця тема звучить, не сходить з вуст. Не треба вже говорити про якесь зібрання, бо навіть двоє людей при зустрічі не оминають таку тему. Але що ми можемо зробити, прості люди, коли можновладці переважно – російськомовні? Або ось майже всі канали українського телебачення ведуть передачі російською мовою. Один із них називається «Україна», що найбільше зачіпає за живе. Яка ж це «Україна», вибачте, коли мова не українська?
Більше двох десятиліть ведеться боротьба за мову в Незалежній Україні. Чи ще десь в якійсь країні таке відбувається? Та й навіщо? Адже в Конституції (а це Основний Закон держави) зазначено, що державною мовою є українська. І цим все сказано! То й не треба створювати проблему! Бо так можна всі закони підлаштувати на свій лад. А хто хоче якою мовою говорити, хай говорить. Бо в нашій державі живуть представники різних національностей. Та якою б мовою не розмовляли, зобов’язані розуміти державну, бо нею ж оформляються всі документи, бо нею говорить більшість населення.
Смішно навіть слухати, коли телеведучі, беручи інтерв’ю у тих, хто живе в Україні, а говорить російською, переходять теж на російську. Це ж не японська і не китайська. У Голобах є жителі російськомовні, але ми з ними спілкуємось тільки українською. Вони – патріоти своєї мови, живуть десятки літ тут, а мову не забули. А українець, як тільки потрапляє в російськомовне оточення, відразу «забуває» свою солов’їну. Не всі, звичайно, слава Богу.
Зрештою, всі розуміють українську, тільки не хочуть нею говорити. Гарно спілкуються з народом України рідною мовою Юлія Тимошенко, Володимир Литвин, а їхні діти? Чому спілкуються російською? Що це: зневага чи лицемірство? Та й колишній Президент: коли ним був, говорив українською, а тепер тільки російською (це про Леоніда Кучму).
Мовна нива сьогодні густо вкрита бур’янами. Так, споконвіку під тиском Російської імперії мова наша зазнала 22 заборони, уже за радянського часу – 8. Мова і школа, мова і наука, мова і церква, мова і театр, мова і державне врядування, мова і армія – сфери, де українська то стверджувалась, то відступала. Це було колись, але зараз, коли існує незалежна Україна, мовній боротьбі кінця немає. І що ж далі?
Вважаю, що багато залежить від можновладців. Мову засвоюємо із молоком матері. Та в східних областях, куди радянська влада прийшла ще в 1917 році, а не в 1939-му, як у Західній Україні, була така тенденція: місто – російськомовне, село – українськомовне. А як почали переїжджати з села в місто жити, «ламали язик» і говорили по-іншому, бо, як мені пояснила однокласниця, дітей в садочку і в школі вчать російською. Кажу, що можна і в українську школу дітей віддати. Але ж, виявляється, російськомовна ближче розташована. От і вся «музика».
Принагідно хочу зауважити, що і в Західній Україні не все гаразд. Наприклад, майже всі говорять: «туда», «куда», «сюда» замість «туди», «куди», «сюди», а також «картошка», а не «картопля». Та й національну валюту – гривню – дехто вперто називає «рублем».
Ріжуть вухо і слова, запозичені з інших мов. Вони прийшли до нас разом з назвами предметів вжитку: «рюкзак, «колготи», «шорти», «техніка», «комп’ютер», «обеліск», «офіціант», «шифер», «школа» і сотні інших, до яких ми вже звикли і по-іншому не назвемо. Але і без деяких з них можна обійтися. Ось слово «субсидія» означає: «грошова або натуральна допомога». Отже, можна просто сказати: допомога. А слово «апріорі» зовсім недоречне. В одній із статей у «Вістях Ковельщини» за 28 серпня цього року воно фігурує. Його в контексті не можна зрозуміти, я заглянула в іншомовний словник, але ж не всі можуть це зробити. Та й чого ж шукати десь його значення? Хіба не можна написати так, щоб усім було доступно і зрозуміло?
Як бачимо, мусимо боротися не тільки за державність мови, а й за її чистоту. Бо зараз «модно» вживати вульгарщину навіть у художніх книжках сучасних письменників. Де ж тоді навчитись школярам культурі мови? Адже вона – перший цілитель внутрішнього і духовного світу людини.
Колись, ще працюючи в школі, починала тему «Діалектизми» на уроці української мови таким реченням: «У меї малеї повилітали зуби». Діти зустрічали його здивовано. Бо це ж не літературна мова, а така, що властива тільки певній місцевості. Тоді школярі робили висновок: учимо таку тему для того, щоб подібних слів не вживати. Адже за одним словом можна навіть дізнатись, де хто живе.
Колись, їдучи поїздом, у вагоні сусідові по купе сказала з якогось приводу слово «почекайте». Він засміявся і зробив висновок, що я – з Волині. «А чому, – запитую його, – ви так подумали?». «Бо в східних областях, – відповів, – цього слова немає, а є «підождіть». Західноукраїнці говорять чистою мовою, а в «східняків» суржик переважає – тобто мішанина української і російської». Як приємно мені було це чути.
Тож любімо нашу мову, бо вона рідна, як мати, як Україна, як земля, на якій ми живемо!
Валентина ОСТАПЧУК, ветеран педагогічної праці.
смт Голоби.
Залишити коментар