Редакційна пошта / Дні ідуть, літа минають…

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку. 

Так дитина під копою і пролежить в холодочку цілий день мокра і заплакана. Ніхто на це не звертав уваги, бо треба було робити роботу, а не сидіти над дитиною. Колись же повзунів не було. Замотають в полотняну радющину, а воно розмотається і мелькає голими ноженятами.

Сосок і пустушок теж ніхто не знав, що вони є на світі. Замість них дитині клали в рот полотняний вузличок, у який замотували пожований житній хліб, перемішаний з перетертим у макітрі маком. 

Той вузличок був величенький – на весь ротик дитини, щоб вистачило смоктати на цілий день  до самого вечора. А вже ввечері, коли приходили з поля, то давали Каті якісь токмачі або супчик, що були  зварені для дорослих. Ніхто дітям окремо нічого не варив. І при такому "харчуванні" бабуся Катерина дожила до 80 років і вже розміняла дев'ятий десяток.

Марчук Горпина (мати Катерини Пилипівни) з бабусею і братом жили на хуторі під самим лісом. Колись всі жили по хуторах.

Коли почалась війна,  німці захопили село Хворостів, у якому жила сім'я і прийшли до них на "квартиру". Поставили на подвір'ї польову кухню і варили собі їсти. Ночували, звичайно, в хаті,  а хазяї – у клуні. В якості "плати" німці розраховувались продуктами: давали м'ясо, приносили хліб, підтримували сім'ю, щоб не голодувала. А Катя з бабусею допомагали їм чистити картоплю. Німці були молоді солдати, не знущалися з населення. 

Жодної хати не спалили і нікого не вбили, хоча і жили в Хворостові до кінця війни. Є й серед ворогів добрі люди. Бабця поганого про них нічого не казала, бо добре німці ставились до людей всього села. А їхній сім'ї помогли закопати на городі зерно і одяг, щоб свої не знайшли і не забрали. Навіть все поле переорали і заскородили на тому місці, де було закопано. Корова і кінь у сім'ї були, то орати було чим. 

Після війни люди впізнавали свої кожухи на чужих – тих, хто знаходив схованки і все забирав. Отакі були "свої"! А Марчуки все своє закопане забрали, то мали що їсти й у що вдягнутись. Правда, німці дуже любили молоко і яйця. Марчуки сховали в скриню курей, але "квартиранти" – знайшли і забрали, щоб кури їм несли яйця. 

– А так не обіжали нічим, – розповідає бабуся Катя.

Коли війна вже йшла до завершення, чути було, як недалеко від Хворостова бомблять, рвуться снаряди,  німці наказали своїм господарям іти за ними в ліс, щоб сім’я залишилась живою. Їх в дорозі охороняли, накривали в окопах периною, щоб не змерзли. Так Марчуки пробули цілу ніч в лісі і залишилися всі живі. А німці пішли в ліс, і більше їх ніхто не бачив. А на ранок  стало тихо, не чути пострілів. І мама Катерини пішла по лісу шукати односельців, щоб повернутися разом з ними у село. Хати стояли цілі – німці не знищили нічого.

А ще Катерина Пилипівна пам'ятає, як поляки вели понад їхньою хатою до лісу двадцять вісім чоловік, щоб їх знищити. Кого сокирою по голові, кому пилкою горло перерізали. Була дуже місячна ніч, і з вікна було дуже добре видно тих людей із зав'язаними назад руками, що йшли на страшну смерть. А в той час у хаті, де жила Катя, тремтячи від страху, під столом двоє чоловіків, шепочучи молитву, ховалися, щоб і їх часом не забили поляки. Та дякуючи Богу, до хати не зайшли,  і люди залишилися живі.

 Після війни Катя пішла в школу, закінчила чотири класи. В школу йти було далеко – сім кілометрів. Дядько Каті підводою возив сільських дітей у школу. Дівчинка навчилася рахувати, ще не йдучи до школи. Її першими вчителями були сусідські бабусі та дідусі, які приходили на вечорниці плести постоли та прясти пряжу. Вчили рахувати на пальцях: коли не вистачало пальчиків дитини,  добавляли свої.

Бабуся шкодувала онучку і не заставляла пасти корову. Її пасли сусідські діти, яким платили мішком зерна. "Колись ділились останнім шматком  хліба, а тепер просимо в держави милостиню. Така власть нині настала", – каже Катерина Пилипівна.

 Згодом з хуторів почали зганяти всіх людей у село. Мама Каті жила в родичів, поки збудували хату. А тітка забрала дівчинку в Ковель, де вона пішла навчатись в школу №5 і закінчила сім класів. Потім пішла працювати на Ковельський м'ясокомбінат аж до виходу на пенсію. І пенсію отримує таку, як і ті,  хто ніколи не робив. Зняли статус "дитина війни", і немає ніяких пільг. 

28 років,  як помер чоловік. Та Катерина Пилипівна радіє життю, бо має дві дочки, четверо онуків і правнучку. Два онуки були в АТО. Бабуся за них молилася, щоб вернулися живі додому.

 Незважаючи на поважний вік, Катерина Гловацька весела та  жвава. І хоча трохи підводить зір, ще ходить в ліс по гриби та ягоди. Не падає духом і дякує Богові за те, що Він подарував довгі роки життя в силі і здоров'ї. 

Галина ОЛІФЕРЧУК.

 смт Люблинець.

На знімках: Катерина ГЛОВАЦЬКА у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку.