Редакційна пошта / “Кохана стороно моя!”

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. У місцевій архітектурі бачила схожість з рідною, волинською: «…В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество» (з листа до Г. М. Комарової, 23 березня 1909 р.). 

У природі також. «Хоні трошки «трущобка», але нічого собі – багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно рівне, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне (має 30 квадр[атних] верстов)…» (з листа до О. П. Косач (сестри) 18 вересня 1911 р.).

Лікуючись від тяжкої недуги, з 1909 року змушена була виїздити до Єгипту. Протягом трьох днів 1910 року в Хельвані поблизу Каїра, писала драматичну поему «Бояриня», виплескуючи свій вічний біль за Україну, засуджуючи духовне і політичне життя Москви за часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676). 

Твір – про волелюбність українського народу, незалежне становище української жінки, засудження колонізаторської політики царизму у ставленні до України ще з середини XVII ст. Оксана – дочка козацького старшини Олекси Перебійного чахне в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижують жінку. 

Приречена на повільне згасання і передчасну смерть від ностальгії за Батьківщиною, Оксана, попри вмовляння Степана лишити його в Москві і повернутись в Україну, відмовляється. 

Відчувається, що через серце Леся Українка пропустила останні в драматичній поемі слова Оксани:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…

Ти бачиш Україну – привітай! 

Як і героїня твору, письменниця хоч думкою, хоч сонячним промінчиком, линула в рідний край. 

«Лісова пісня» по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела –фольклору і природи рідного краю. Написана за 11-12 днів влітку 1911 р. в Кутаїсі.

Описи рідної природи, легенди пралісу, мелодії почутих пісень запам’яталися Лесі Українці на все життя. В листуванні письменниця вказує на джерела написання твору. «А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!). Се, властиве, ein Mаrchendrama, по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись…» (з листа Лесі Українки до А. Ю. Кримського 27 жовтня 1911 р.). 

В Єгипті 1913 року Леся Українка написала у жанрі української казки твір «Про Велета». У поемі письменниця розповідає про сильного тілом і духом чоловіка, який славився тим, що зривав пута й кайдани людської неволі. І ніяка сила не могла його здолати. Та за непослух Бог покарав Велета тяжким, неспокійним сном. І спить Велет уже століття. А тим часом вороги, скрутивши його тіло ланцюгами, точать безкарно з нього кров:

І встане Велетень з землі,

Розправить руки грізні,

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні.

Закінчується казка рядками туги за рідним краєм:

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку сю згадаю.

Леся Українка не могла прямим текстом писати про недолю рідної країни тому, переважно, за основу творів брала частинки історії різних країн, народів, часів, які були суголосними історії рідної країни. 

 Так, останній свій великий твір – драматичну поему «Оргія», закінчену 28 березня 1913 р., вона присвятила долі митця і мистецтва у поневоленій Римом Елладі. Це ж яку цинічність потрібно мати Меценату, щоб він дозволив  собі назвати мистецтво Греції «смітником», у якому він вишукує «коштовні перли»! Чи у цій драматичній поемі не ностальгія і не біль за Україну?

Майже в кінці життя, у Єгипті, коли дуже огорнув сум за Батьківщиною, Леся Українка написала вірш «Сон». У ньому і любов, і туга, і віра у краще майбутнє рідного краю.

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет… синій намет

Неба високого міниться сяєвом…

Ох, та й високе ж! Як вільно, як 

радісно,

Так, се Єгипет…

Тихо та любо… чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

Батьківська хата і луки зеленії,

Темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна…

Можна спинитись… годі 

блукання…

Все буде добре… Рідний мій край

Вкупі зі мною одужав від злигоднів,

Небо не хворе, не плаче, не 

хмуриться,

Люди веселі і я… не будіть…

Все буде добре…

7.04.1910 р.».

Тетяна Поліщук,

молодший науковий співробітник 

Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. У місцевій архітектурі бачила схожість з рідною, волинською: «…В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество» (з листа до Г. М. Комарової, 23 березня 1909 р.). 

У природі також. «Хоні трошки «трущобка», але нічого собі – багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно рівне, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне (має 30 квадр[атних] верстов)…» (з листа до О. П. Косач (сестри) 18 вересня 1911 р.).

Лікуючись від тяжкої недуги, з 1909 року змушена була виїздити до Єгипту. Протягом трьох днів 1910 року в Хельвані поблизу Каїра, писала драматичну поему «Бояриня», виплескуючи свій вічний біль за Україну, засуджуючи духовне і політичне життя Москви за часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676). 

Твір – про волелюбність українського народу, незалежне становище української жінки, засудження колонізаторської політики царизму у ставленні до України ще з середини XVII ст. Оксана – дочка козацького старшини Олекси Перебійного чахне в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижують жінку. 

Приречена на повільне згасання і передчасну смерть від ностальгії за Батьківщиною, Оксана, попри вмовляння Степана лишити його в Москві і повернутись в Україну, відмовляється. 

Відчувається, що через серце Леся Українка пропустила останні в драматичній поемі слова Оксани:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…

Ти бачиш Україну – привітай! 

Як і героїня твору, письменниця хоч думкою, хоч сонячним промінчиком, линула в рідний край. 

«Лісова пісня» по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела –фольклору і природи рідного краю. Написана за 11-12 днів влітку 1911 р. в Кутаїсі.

Описи рідної природи, легенди пралісу, мелодії почутих пісень запам’яталися Лесі Українці на все життя. В листуванні письменниця вказує на джерела написання твору. «А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!). Се, властиве, ein Mаrchendrama, по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись…» (з листа Лесі Українки до А. Ю. Кримського 27 жовтня 1911 р.). 

В Єгипті 1913 року Леся Українка написала у жанрі української казки твір «Про Велета». У поемі письменниця розповідає про сильного тілом і духом чоловіка, який славився тим, що зривав пута й кайдани людської неволі. І ніяка сила не могла його здолати. Та за непослух Бог покарав Велета тяжким, неспокійним сном. І спить Велет уже століття. А тим часом вороги, скрутивши його тіло ланцюгами, точать безкарно з нього кров:

Леся Українка не могла прямим текстом писати про недолю рідної країни тому, переважно, за основу творів брала частинки історії різних країн, народів, часів, які були суголосними історії рідної країни. 

 Так, останній свій великий твір – драматичну поему «Оргія», закінчену 28 березня 1913 р., вона присвятила долі митця і мистецтва у поневоленій Римом Елладі. Це ж яку цинічність потрібно мати Меценату, щоб він дозволив  собі назвати мистецтво Греції «смітником», у якому він вишукує «коштовні перли»! Чи у цій драматичній поемі не ностальгія і не біль за Україну?

Майже в кінці життя, у Єгипті, коли дуже огорнув сум за Батьківщиною, Леся Українка написала вірш «Сон». У ньому і любов, і туга, і віра у краще майбутнє рідного краю.

7.04.1910 р.».