Скалки розбитого щастя
Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.
Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.
Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.
Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.
Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти або Лесі Українки та Сергія Мержинського.
l
Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.
Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.
Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.
Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.
Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…
Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.
Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.
Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.
На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.
Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.
l
Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?
Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.
Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.
І це сталося!
Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.
Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль, цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.
На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.
Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.
Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.
– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.
– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…
– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?
– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.
– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!
– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.
– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.
– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.
Галина була сама не своя. Піти із слідчим на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.
Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.
– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.
Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина відсіче і голову, і кохання, і саме життя…
Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.
Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.
Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.
l
Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:
– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?
– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.
"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.
– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.
Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".
Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.
Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.
Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди.
Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".
Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.
Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.
Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.
Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.
Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти або Лесі Українки та Сергія Мержинського.
ххх
Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.
Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.
Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.
Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.
Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…
Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.
Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.
Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.
На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.
Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.
ххх
Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?
Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.
Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.
І це сталося!
Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.
Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль, цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.
На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.
Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.
Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.
– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.
– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…
– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?
– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.
– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!
– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.
– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.
– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.
Галина була сама не своя. Піти із слідчим на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.
Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.
– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.
Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина відсіче і голову, і кохання, і саме життя…
Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.
Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.
Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.
ххх
Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:
– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?
– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.
"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.
– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.
Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".
Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.
Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.
Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди.
Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".
Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Скалки розбитого щастя
Залишити коментар