Редакційна пошта / Мачуха

На перехресті долі довелося зустрітися з людиною, яка має вже 86 років і може дати оцінку прожитому. А  руки її стільки переробили, що тепер не дають спати вночі, терпнуть, не знає, куди їх покласти, щоб не боліли. А вже ж, каже, майже нічого не робить, тільки собі дає раду. Бо хватає всього, крім здоров'я.

…Їх було троє в сім'ї. У 1939 році, як прийшли совєти, батька посадили в тюрму за те, що був за Польщі  солтисом. А їх вивезли аж у Казахстан. Там прийшлося навіть голодувати, бо був на все неврожай через посуху. Ті запаси, які з собою привезли, скоро вичерпались. Всі попухли з голоду. А в місцевому господарстві не було чим годувати худобу, почався падіж. То люди їли трупи тварин. Так і вижили. Після закінчення війни вернулись додому. Батько через хворобу і після тюрми довго не прожив. Старші діти одружились і жили окремо.

У школу Ніна не пішла, через війну пропустила. Уже було 15 літ. Пішла в колгосп. Мати після інсульту давала собі раду – і то добре. Працювала дівчина на різних роботах. І свинаркою, і дояркою була, і обліковцем. А найбільше – біля льону і буряків. Згодом ще й ланку очолювала. То, одним словом, була беручка до роботи. Тож  пасти задніх не виходило.  

Подругам хтось із членів сім'ї помагав то льон брати, то буряки полоти. Все ж тоді вручну робилося. А їй ніхто не помагав. Тож вставала о 5-ій годині, а поки дівчата не вийшли в поле, багато встигала зробити. На обід не йшла, як вони, щоб не перегнали її – і так до вечора. Приходила додому, ще ж  господарку порала: корову, свині. І вже, коли лягала відпочивати вночі, то на 3 подушках зразу: голова на одній, а на двох по боках руки клала, щоб відійшли. А матуся ще й натирала їх всякими зіллями, аби другого дня не боліли. Звичайно, молодість брала своє. Навіть орден заробила і славу. Та й здоров'ям не скаржилась.

Після війни чоловіків у селі було мало, то й їхню роботу тягли не тільки вдома, а й в колгоспі. Зимою гній на поля вивозили, дрова заготовляли. А ще ж довгими вечорами пряли, ткали, шили, вишивали. Не раз за плугом ходила, запрягала кобилу, яка була дуже  сумирна. Пригадує, як садили в неї картоплю. Тоді під плужок  це робилося. 

Поганяє дівчина Марушку (таку мала кобила кличку), а вона враз чогось дубом стала. Не сердилась, бо не знала причину. Підійшла до неї, а вона зразу лягла. Що ж робити?  Збіглися помічниці і стали плакати. Аж Марушка лошака привела. Всі зраділи і вже плакали від радості. Запрягла Ніна кобилу, лошака на віз поклали, помаленьку поїхала до конюшні. Конюх прийняв приплід, дав раду кобилі, а Ніні – другого коня. І таки досадили картоплю до вечора.

Трохи зміцнів колгосп, стали краще платити, і премію одержувала її ланка, бо в передових ходила. Уже й було за що придане справити: подушки, перину, взутись і вдягнути щось гарне. Ніна дуже любила співати і танцювати. На 59 весіллях відгуляла. Один раз не пішла, як запрошували, бо випав сніг. Якраз і треба було свої буряки вирвати, бо за колгоспними не було коли. Натомилась, намерзлась і на дівич-вечір вже не було сили йти. Зате в неділю відгуляла, бо дівчата сказати, що без неї не підуть.

Не зогляділась, коли й постаріла в дівках (за 30 перевалило). Подруг всіх заміж повіддавала, вони вже дітками тішились, а вона сама, бо й мати відійшла у засвіти. Сестра жила далеко, брат – ще далі.

Все ж доля не обійшла її, хоч і не така, як хотілося б… У село приїхав із Росії чоловік до родичів, у якого жінка померла, і хотів тут знайти матір для своїх трьох донечок: найстаршій було 10 літ, наймолодшій – 5. 

Не по любові до чоловіка вийшла за нього, а до дітей – жаль стало сиріток. Старші звали тьотею її, а менша – мамою, бо сусідка сказала, що вона буде   її називати мамою, як Ліля не хоче, і мама Ніна буде в неї жити. Дівча обняло жінку (від якої не відходило) за шию і назвала мамою. Ніна відчула таку радість, якої до цих пір ніколи не відчувала. Згодом і старші стали звати мамою. Бо  мали від неї справжню материнську ласку, а вона їм дарувала нерозтрачену любов.

І завжди діти були на її стороні, коли між нею і батьком виникало якесь непорозуміння. А якось заявили, що як буде маму ображати, то покинуть його і з нею будуть жити.

Спочатку в Росії 3 роки жили. Сторона немила, мова не та, звичаї. Щоднини рвалось серце додому, ні на хвилину не забувала про рідну сторону. Добре, що хату свою не продала, то якось все-таки вмовила чоловіка і повернулись в Україну на Волинь. Своїх дітей так і не зазнала. Каже, що, може, це й добре. Хоч не болів живіт, зате серце болить за кожну дочку і внуків. Усіх вивчили, заміж повіддавали. Сама тепер  залишилась, бо чоловік кілька років, як помер. Доньки із сім'ями в Луцьку живуть. Матір, як рідну, мають. Запрошують кожна до себе жити. Але вона ще не хоче, бо дає раду собі поки  що.

Один раз  50 років назад  через запалення легенів лежала в місцевій лікарні. А тепер дивується: тільки себе обходить, грядочку поле під  хатою, 5 курочок глядить – і мусила  попасти аж в обласну лікарню через тиск, бо чогось піднявся. І чого б? Тільки через старість, каже, бо іншої причини немає.

І  привезли матір із далекого села Любомльського району , і відвідують щодня, і телефонують звідусіль, і понаносили всього. Тільки жити, каже бабуся, і Бога хвалити. Бо всього є: і їсти, і вдягнутись, і взутись, і пенсії хватає для старої людини, бо ще ж і за орден добавка. А колись же боса ходила  від снігу до снігу. Кого зараз босоніж побачиш? Єдине мучить бабусю Ніну – ота війна, яка знову сиротить дітей, не дає спокійно жити. Рано і ввечері молить Бога, щоб закінчились людські страждання.

Отак і живе – з думкою про інших.

Схилімо голови перед таким святим материнством.

 Валентина ОСТАПЧУК.

На перехресті долі довелося зустрітися з людиною, яка має вже 86 років і може дати оцінку прожитому. А  руки її стільки переробили, що тепер не дають спати вночі, терпнуть, не знає, куди їх покласти, щоб не боліли. А вже ж, каже, майже нічого не робить, тільки собі дає раду. Бо хватає всього, крім здоров'я.

…Їх було троє в сім'ї. У 1939 році, як прийшли совєти, батька посадили в тюрму за те, що був за Польщі  солтисом. А їх вивезли аж у Казахстан. Там прийшлося навіть голодувати, бо був на все неврожай через посуху. Ті запаси, які з собою привезли, скоро вичерпались. Всі попухли з голоду. А в місцевому господарстві не було чим годувати худобу, почався падіж. То люди їли трупи тварин. Так і вижили. Після закінчення війни вернулись додому. Батько через хворобу і після тюрми довго не прожив. Старші діти одружились і жили окремо.

У школу Ніна не пішла, через війну пропустила. Уже було 15 літ. Пішла в колгосп. Мати після інсульту давала собі раду – і то добре. Працювала дівчина на різних роботах. І свинаркою, і дояркою була, і обліковцем. А найбільше – біля льону і буряків. Згодом ще й ланку очолювала. То, одним словом, була беручка до роботи. Тож  пасти задніх не виходило.  

Подругам хтось із членів сім'ї помагав то льон брати, то буряки полоти. Все ж тоді вручну робилося. А їй ніхто не помагав. Тож вставала о 5-ій годині, а поки дівчата не вийшли в поле, багато встигала зробити. На обід не йшла, як вони, щоб не перегнали її – і так до вечора. Приходила додому, ще ж  господарку порала: корову, свині. І вже, коли лягала відпочивати вночі, то на 3 подушках зразу: голова на одній, а на двох по боках руки клала, щоб відійшли. А матуся ще й натирала їх всякими зіллями, аби другого дня не боліли. Звичайно, молодість брала своє. Навіть орден заробила і славу. Та й здоров'ям не скаржилась.

Після війни чоловіків у селі було мало, то й їхню роботу тягли не тільки вдома, а й в колгоспі. Зимою гній на поля вивозили, дрова заготовляли. А ще ж довгими вечорами пряли, ткали, шили, вишивали. Не раз за плугом ходила, запрягала кобилу, яка була дуже  сумирна. Пригадує, як садили в неї картоплю. Тоді під плужок  це робилося. 

Поганяє дівчина Марушку (таку мала кобила кличку), а вона враз чогось дубом стала. Не сердилась, бо не знала причину. Підійшла до неї, а вона зразу лягла. Що ж робити?  Збіглися помічниці і стали плакати. Аж Марушка лошака привела. Всі зраділи і вже плакали від радості. Запрягла Ніна кобилу, лошака на віз поклали, помаленьку поїхала до конюшні. Конюх прийняв приплід, дав раду кобилі, а Ніні – другого коня. І таки досадили картоплю до вечора.

Трохи зміцнів колгосп, стали краще платити, і премію одержувала її ланка, бо в передових ходила. Уже й було за що придане справити: подушки, перину, взутись і вдягнути щось гарне. Ніна дуже любила співати і танцювати. На 59 весіллях відгуляла. Один раз не пішла, як запрошували, бо випав сніг. Якраз і треба було свої буряки вирвати, бо за колгоспними не було коли. Натомилась, намерзлась і на дівич-вечір вже не було сили йти. Зате в неділю відгуляла, бо дівчата сказати, що без неї не підуть.

Не зогляділась, коли й постаріла в дівках (за 30 перевалило). Подруг всіх заміж повіддавала, вони вже дітками тішились, а вона сама, бо й мати відійшла у засвіти. Сестра жила далеко, брат – ще далі.

Все ж доля не обійшла її, хоч і не така, як хотілося б… У село приїхав із Росії чоловік до родичів, у якого жінка померла, і хотів тут знайти матір для своїх трьох донечок: найстаршій було 10 літ, наймолодшій – 5. 

Не по любові до чоловіка вийшла за нього, а до дітей – жаль стало сиріток. Старші звали тьотею її, а менша – мамою, бо сусідка сказала, що вона буде   її називати мамою, як Ліля не хоче, і мама Ніна буде в неї жити. Дівча обняло жінку (від якої не відходило) за шию і назвала мамою. Ніна відчула таку радість, якої до цих пір ніколи не відчувала. Згодом і старші стали звати мамою. Бо  мали від неї справжню материнську ласку, а вона їм дарувала нерозтрачену любов.

І завжди діти були на її стороні, коли між нею і батьком виникало якесь непорозуміння. А якось заявили, що як буде маму ображати, то покинуть його і з нею будуть жити.

Спочатку в Росії 3 роки жили. Сторона немила, мова не та, звичаї. Щоднини рвалось серце додому, ні на хвилину не забувала про рідну сторону. Добре, що хату свою не продала, то якось все-таки вмовила чоловіка і повернулись в Україну на Волинь. Своїх дітей так і не зазнала. Каже, що, може, це й добре. Хоч не болів живіт, зате серце болить за кожну дочку і внуків. Усіх вивчили, заміж повіддавали. Сама тепер  залишилась, бо чоловік кілька років, як помер. Доньки із сім'ями в Луцьку живуть. Матір, як рідну, мають. Запрошують кожна до себе жити. Але вона ще не хоче, бо дає раду собі поки  що.

Один раз  50 років назад  через запалення легенів лежала в місцевій лікарні. А тепер дивується: тільки себе обходить, грядочку поле під  хатою, 5 курочок глядить – і мусила  попасти аж в обласну лікарню через тиск, бо чогось піднявся. І чого б? Тільки через старість, каже, бо іншої причини немає.

І  привезли матір із далекого села Любомльського району , і відвідують щодня, і телефонують звідусіль, і понаносили всього. Тільки жити, каже бабуся, і Бога хвалити. Бо всього є: і їсти, і вдягнутись, і взутись, і пенсії хватає для старої людини, бо ще ж і за орден добавка. А колись же боса ходила  від снігу до снігу. Кого зараз босоніж побачиш? Єдине мучить бабусю Ніну – ота війна, яка знову сиротить дітей, не дає спокійно жити. Рано і ввечері молить Бога, щоб закінчились людські страждання.

Отак і живе – з думкою про інших.

Схилімо голови перед таким святим материнством.