Посиденьки з Охрімом СвиткоюЗа вікном – перший (чи то пак – другий) сніг. Вночі і вранці підморожує. Все вказує на те, що настала зима. І хоч синоптики прогнозують, що буде вона теплою, наразі грудень тішить гарною погодою. Очевидно, вона надихнула активного учасника посиденьок Івана Ярошика на нові поетичні твори. Об’єднує ж їх «зимова» тематика.
Отож, послухаємо пана Івана.
Охрім СВИТКА.
Засяяв роком сущим грудень-
Місяць,
У повні небом зоряним постав.
З любов’ю подивився зірці в вічі –
Земні утіхи нагадав…
До номера прибулого
«дванадцять»
Долучить досвітки минущих
днів й ночей.
Підкине снігу білого – на щастя,
На добрі справи – щось з речей.
По зводу лине колесом
вельможним,
Землею не натішиться ніяк.
Морозцем пробирає подорожніх,
Старіти знову? Аж ніяк!
Скотилось місячно небесне
колесо
В імлі зимовим днем.
Враз запалало дальнім обрієм –
Грудневим зоряним вогнем
Багаттям покотилось далі –
За світом літ у вишині.
Стрічати, як на магістралі,
Нові вітри, нові сніги.
Землею збігла зіронька груднева,
На зиму – зачаїлась в борозні.
Заораній в блакиті серед неба –
За гороскопом житньої доби…
Вогнисто-волошковими хлібами
Зринає полем в зоряній імлі.
Овіяна погожими вітрами
У грудях-грудочках духмяної ріллі.
Життя пробудить урожай
колосся,
У збіжжі перевесел – рідний край.
Одвічний поклик хліборобський
В рушник пов’яже коровай.
Як дитя, пригорнеться маленьке
До зимівлі матінки-Землі.
У зимових снах – зерня-серденько
Враз заб’ється подихом весни.
Люд-народ увесь покличе
У хліби-світи.
Зронить зорі найсмачніші
У жита-лани.
Ось і зима горизонту торкнулась:
Сніг то не йде, то піде навпрошки.
Сріблом пухнастим сніжинка
пробилась,
На скронях стежин пов’язала
стібки.
Сивим молодиком – Місяцем
ясним
Скотить в зимівлю ніч зоряні сни,
Скине Володар серпасто-
круглястий
Сніжно-небесної міхи пилюги.
Світлих колядок, казкових
щедрівок,
Понамальовує чудо-пісень.
Радощам Сонця відхилить одвірок –
Висвятить в досвітку день.
З любов’ю світить Місяченько,
В зимову молодість примчить.
Дорогу зоряну раненько
Землею облетить.
Покотить колесом надії,
Сніжинок кругом поведе.
Укриє сни снігами мрії,
В мандрівку Новорічну зазирне…
Понад плаєм дужими крильми
Вітри гори синьозорі обняли.
Розходилась серцем полонини
Верховинка-Зимонька зваблива.
Розів’ється снігова живиця,
Приголубить вродою зірниця.
На полотнах смерекових гір
Бурштином ялини сяє бір.
Юністю зове душа в Карпати,
Сни летять у смерекову хату.
Білосніжна лелечко-смереко,
Чом ти так замріяно далеко?
У колі смерековім – лаштунки
верховіть,
Зима вітри ладнає, з хмарками
гомонить.
У долі-казці краю сніжинка
майорить,
Карпатськими вітрами
сльозинка забринить…
Смерекою засяє, що на краю
села,
В обіймах зір палає немеркнуча
краса.
Спускається на землю
грудневої пори
В забілені снігами сни.
Сніжинка до сніжинки припадає,
Сльоза омиє сльозинку
гіркоти.
Зимовий сніг дорогою розтане –
Пробудяться дощі.
То ще не сніг – у самоті-
сніжині,
То ще не злива – у краплині
мрій.
Журба мине у променях надії
Розквітне радість на лиці.
Завмре завія – Сонце
усміхнеться,
Безхмарне небо гляне у вікно.
Засяє день свічею серця –
Все буде добре: Божа воля – на
добро.
Місто незвичне вечірнім
затишшям:
День спорожнів, притомився
немов.
В ночі-орнаменти
перевдягнувся,
Гам-метушню огорнув
листом-сном…
Встав на околиці вітер
спочилий,
Виспавсь у хмарах – назустріч
помчав.
Милій зірниці, що кличе
вогнями,
Пісню грудневих надій
проспівав.
День догорів – світом ночі
постане,
Місяцем року біжить до вінця.
Сонце розбудить світанком
багряним –
Благословить Новим Роком в
серцях…
Минає день – минає два,
Минає нічка – не одна…
За роком рік у світ біжить –
Вітрами грудня гомонить.
Засяє неба кольорами,
Зігріє Сонця промінцями.
Озолотить чоло літами –
Сріблястими снігами.
Іван ЯРОШИК.
Залишити коментар