Мова наша солов’їнаМоя мова, немов вишивання,
Що на білім лягло рушнику.
Розцвітає калиною в лузі,
Наче та наречена в вінку.
Рідна мово, ти – сяйво веселки,
Журавлиного неба ключі.
Мов, криниці водиця студена
І як зірка, що сяє вночі.
Наче соку краплини цілющі
З виноградного грона течуть –
Так слова твої, мово рідненька,
Тиху радість на крилах несуть.
Хлібом-сіллю ти всіх зустрічаєш,
Хто до тебе іде на поклін.
Будеш, мово, ти всім, наче мати,
І прихистком для всіх поколінь.
В шумі гаю дзвенить голос мови,
І у шелесті нив вона є.
В яблуневім суцвітті зоріє
І життя також всім нам дає.
В твоїм слові – принадливі мрії,
І шумлять комиші в тишині…
Тебе, мово, ніколи не зраджу –
Будеш рідною завжди мені.
Мов земля, ти багата і щедра,
В твоїм домі не згасне любов.
Хоч, можливо, є мови ще й кращі,
Але ти є найкраща із мов.
…Той, хто мову свою забуває,
Той не вартий й одного гроша.
Й не згадають його добрим словом,
Бо у нього зчерствіла душа.
Мово рідна! Я спрагну за словом,
Наче той подорожній води.
Хай джерельце твоє не міліє,
Щоб із нього пили ми завжди.
Голос серця я чую словами,
І вони проростуть у добро…
Хай же птиця із мови твоєї
Золоте не загубить перо!
P. S. Кажуть, що наша мова – солов'їна. І це правда. Тож любімо її, як пісню солов'я.
Нотний стан знов накрила осінь
Сіруватим дощем на ріллі.
Жовте листя, мов ноти дрібненькі,
Вітер сушить на мокрім гіллі.
Медом гірким запахло у лісі,
Сизий верес ще квітне в журбі.
В чародійному звуці оркестру
Сон осінній дріма на вербі.
Дощ холодний постукає в шибку
І берізки накрились плащем…
Сум зажурений в серці ридає, –
Дощовим вже зайшовся плачем.
Прийде зимонька з холодом, з снігом,
Знову сяде за білий рояль.
І заграє сонату журливу…
Осінь швидко минає… А жаль.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Залишити коментар