Моє рідне селоМоє село, притулившись до лісу
боком,
Так бентежить мене щовесни!
Може, тому, що поїло березовим
соком,
Що й понині приходить у сни.
Може, тому, що далеко від рідної хати
Чую спів журавлів навесні,
Чи тому, що ще у дитинстві
навчила мати
Слухати лісу сумні пісні.
Я сюди навесні приїжджаю щороку,
Щоб вклонитись живим й неживим,
Щоб набратися сили й напитися
соку,
Бути своїм, не чужим.
Хай пробачать мені мої рідні
й знайомі,
Що від рідних джерел я відбивсь.
Нас розкидали скрізь сили всім нам
відомі,
Проте я ніскільки не змінивсь.
Я до церкви піду, щоб очистити душу
Від світського липкого бруду.
День і ніч до Бога молитися
мушу,
Лиш тоді сам собою я буду.
Проти комуно-фашистської навали
За велінням серця й слави козаків
В Лесиному краї юнаки повстали
За волю і щастя своїх земляків.
Всі високі, стрункі, як ті ясени,
Піднялись під жовто-сині прапори.
Цілувались, обійнявшись, батьки
й сини.
Раді, що дождалися такої пори.
Дівчата-красуні, всі модистки
справні,
З льону й конопель пошили мундири.
В зелен-цвіт оділись, як вояки
справжні,
Юні повстанці та їх командири.
Вірність Україні клятвою скріпили,
Перед лицем церкви і своїх батьків.
Без гучних парадів – лиш дзвони
дзвонили,
Кликали до зброї з усіх кутків.
Відкіля та сила, що людей збудила,
Збентежила груди сільських
трударів?
На скулинських стежках, де
Леся ходила,
Виросла громада гордих козаків.
То пророче слово славної землячки
Досвітній вогонь в серцях запалило.
Прокинулись люди від довгої
сплячки:
"Воля!" – від хати й до хати ходило.
На боївках в Нечимному і в Повичі
Вивчали військову справу і зброю,
Щоб впевнено діяти вдень і вночі,
Коли сурми покличуть до бою.
Як настане вечір, на боївках в лісі,
В гуртах біля вогнищ хлопці молоді
Про волю і долю співають пісні:
"Доля наша гірка, та ми не одні".
Наші славні предки в походи ходили,
Боронили землю з усіх боків,
Вміло і хоробро загарбників били,
В цілім світі знали славу козаків.
Федір ЗІНЬЧУК,
родом з села Скулина,
підполковник запасу.
м. Харків.
Ліс сосновий бринить камертоном,
І палає калина сумна…
Осінь проситься в гості до мене,
Бо вона залишилась сама.
Листям сльози з очей витирає
У сумного холодного дня.
Під мелодію вітру нехитру
В двері стукає гостя моя.
Я вам чесно признатися мушу:
Таку гостю до себе не жду.
А вона все співа журавлями:
"Я вже йду… Я вже йду… Я вже йду…".
Ненароком ступила ця осінь
У моєму житті на поріг.
Й залишитись надумала в мене,
Бо стомилась з далеких доріг.
Стала в сінях і проситься далі:
– А чи можна у хату зайти?
Я там сяду в куточку тихенько
Й літо бабине буду плести.
– Тільки, осене, листям пожовклим
Ти не заснуй віконце моє.
Бо печаль, ніби та павутина,
Пасмо в косах у мене снує.
…Небо зорями знов зажахтіло,
І вмивається слізьми дощу.
Я запрошую осінь лиш в хату,
А до серця свого не пущу!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Залишити коментар