«Люблю... Люблю... Люблю давно!»…Будучи ще дитиною, кароока дівчинка твердо знала і вірила в те, що у майбутньому в неї буде все гаразд. Вона вийде заміж за чоловіка, котрого кохатиме так, як любить мама татка. В них народиться трійко чудових янголяток – дві дівчинки і хлопчик. Одним словом, чого ще хотіти? Очевидно бажання було настільки сильним, що мало неодмінно здійснитися. Так і сталось.
Вони знали один одного ще зі шкільної парти. Однокласники часто ловили закоханий погляд Антона, який зупинявся тільки на одній дівчині – чорнявій Мар'яні із довгими кучерями. Та вона чомусь взаємністю йому не відповідала. "Занадто горда", – перешіптувалися оточуючі. Та їй було все одно.
Минав час. Настав останній рік навчання, де завершальним акордом був випускний вечір. Та серед затишної атмосфери хлопець знову так і не дочекався бажаного: та, що була така мила і люба, вперто тримала його на відстані. Кружляючи у вальсі з небайдужою серцю, юнак відчував, що в голові паморочилося від того, що він нічого не може вдіяти. Йому здавалось, що Мар'яна з нього просто насміхається.
"Облиш її, хіба мало тобі дівчат довкола?", – казали Антонові товариші. Та він їх не слухав.
З армії першого листа написав до коханої, а не до батьків. Через деякий час дівчина дала відповідь. Але нічого особливого… Це був лист до друга, не більше. Після цього солдат втратив останню надію.
Антон повернувся додому пізньою холодною осінню. Так само було в нього й на душі, бо зустрічали тільки рідні, а не ВОНА – кохана, жадана, бажана!
І лише після того, як хлопець почав серйозно звертати увагу на інших, дівчина, як грім серед ясного неба (саме так йому тоді все здалось), зробила сама крок назустріч. Що сталося? В чому річ? Збентежений Антон зрозуміти цього не міг. Мабуть, це сама доля так вирішила…
Весілля гуляли літом, коли надворі пишно буяла і цвіла природа. Червень п'янив молодят терпким ароматом теплого вечора, яким раз за разом лунало від гостей "Гірко!". Небо обсипало наречених дрібними краплями дощу, боячись сполохати їхнє щастя… Легенький вітер навіював приємні спогади.
… З того часу пройшло чимало літ. Те щире, ніжне й тепле почуття, що поєднало двох закоханих, вони й досі несуть по життю. Їх стосунки будуються на повазі, взаєморозумінні та довірі. "Без цього нікуди", – мудро зауважує дружина, мама і бабуся. Все своє життя вони живуть в мирі та любові, гармонійно доповнюючи один одного, свято бережуть дароване Богом почуття, яке здатне творити дива. Своє сімейне, потаємне (так вони вважають) не виставляють напоказ іншим. "Це зайве", – говорить подружня пара. Діти беруть із батьків приклад, а інші їм лише по-доброму заздрять.
Тепер, коли Антон Микитович запитує свою дружину: "Чого ти мене стільки мучила тоді, не зізнавалась, що любиш?" та, посміхаючись, запевняє: "Боялась зурочити наше кохання!". Хтозна. Можливо, це і є правильна відповідь.
А ще Мар'яна Петрівна – жінка з тонким відчуттям прекрасного. Має неабиякий хист до живопису, вишивки. Вправно володіючи голкою з нитками, майстриня створює полотна, які після її рук "оживають". Так одні за одними творяться пейзажі, ікони. Непогано у неї виходить і написання поезії. Ось деякі із рядків:
Впаду дощем в твої долоні,
Загляну Сонцем у вікно.
Й прошепочу, торкнувшись
скроні,
"Люблю… Люблю… Люблю
давно!".
Оксана БІРУК.
P. S. Думаю, шановні читачі, ви здогадалися кому адресовані ці ліричні уривки із вірша нашої героїні. Так, звичайно: її коханому чоловікові.
Отож, напередодні свята всіх закоханих – Дня Святого Валентина, хочеться побажати усім: кохайте і будьте коханими! А хто ще не знайшов своєї другої половинки, пильніше придивляйтеся довкола. Бо, можливо, вона десь зовсім поруч, тільки ви не помічаєте її. Тому, будьте уважнішими.
Успіхів всім!
Залишити коментар