Коли не можна бути байдужимПарадоксально, але факт: неоголошена війна проти України, яка вже тривалий час точиться на Сході держави, не тільки не деморалізувала наш народ, а навпаки мобілізувала його і згуртувала. Як дехто сумно жартує, Путіну та його поплічникам вдалося зробити те, чого не змогли домогтися вітчизняні політики більш як за 20 років Незалежності – піднести патріотичний дух українців на небачену досі висоту.
Звичайно, за позитивом є і негатив – людські жертви, кров, руїни і попелища. Надто дорогою ціною платимо ми за своє прагнення жити у вільній, демократичній, цивілізованій країні. Наш порив до свободи – наче кістка у горлянці кремлівським верховодам та їх маріонеткам в Україні. Для них чим гірше у нас, тим краще, бо, як кажуть, у брудній водиці легше ловити рибу.
Та переважна більшість українського народу чудово розуміє суть того, що нині відбувається. Одним із свідчень цього є велика кількість глибоко патріотичних листів, якими щодень багатіє редакційна пошта. Чесно кажучи, я давно не зустрічався з такою масою емоційних, правдивих, чесних і сміливих думок читачів газети. Вони вселяють тверду віру у те, що Правда восторжествує, Україна буде вільною, а мир і спокій рано чи пізно запанують на її благословенній землі.
А зараз – декілька традиційних думок вголос поетичним словом.
Охрім СВИТКА.
Знов випробування доля посилає
В цей скрутний для України час.
Ніяк спокою для народу, що чекає,
Не подарує нам Всевишній Спас.
Народ наш бореться, народ чекає,
Що прийде мир у ці краї,
А підлий зрадник план наш відкриває,
І знову точаться на знищення бої.
Іуда-запроданець в АТО десь причаївся,
Всі таємниці ворогам постійно шле.
Скільки ж можна на зраді пастися?
Перезріле зерно уже ніяк не проросте.
Все одно виявим тебе, зміюко,
І до Московії за зраду не втечеш,
Знов буде правда в Україні панувати,
Вернемось ми до споконвічних меж.
Бо в кого правда – в того сила,
І бур'яном земля батьків не заросте,
І бідна матір, що над сином голосила,
Стеблом свободи по-новому зацвіте.
В скорботі нашій ми гартуємось,
І серце наше кременем стає,
У душах наших щось перевернулось,
І промінь волі на тризубі виграє.
Чим дужче ворог гне калину,
Аби зламать її гнучке тільце,
Тим більша сила в неї від розтину,
Тим більш енергії дістане стебельце.
І випрямимось ми, розправим плечі,
Свободи більше із Заходу вдихнем.
Загоїм рани теперішньої колотнечі
І рідну Україну для нащадків ми спасем!
Кость ВОЛИНСЬКИЙ.
Оплакує земля своїх синів,
Дощем рясним Вкраїну поливає.
Це – Божі сльози й сльози матерів,
Що плачуть, бо синів своїх втрачають.
Ви всі були здорові й молоді,
Погинули ж з чужої злої волі.
Життя свої за інших віддали,
Щоб Україна мала кращу долю.
Шануйте пам'ять всіх своїх синів,
Що створюють нові "Небесні Сотні".
Хай Бог прийме їх до своїх Раїв,
А вбивць нехай відправить до безодні.
Ніхто ще не оголосив війни,
Тоді чому щодня людей вбивають?
Чому до української землі
Чужинці свої руки простягають?
Де найманці взялись на цій землі –
Чечени, осетини, росіяни?
Хто землю розділив на Захід й Схід?
Хто хоче одягнути нам кайдани?
Нехай почує Україну світ –
Ніхто не роз'єднає України!
Ніколи наш прадавній славний рід
Ні перед ким не стане на коліна!
Антоніна КРОЧУК.
І знову йдуть у Небо наші діти,
І плаче знову зранена душа.
А наша рідна ненька-Україна
Їх вберегти чомусь не поспіша.
У них нема ні касок, ні патронів,
Бронежилет на цілий взвод – один.
Ніколи вже не буде тата в доні,
І не обійме матусю син.
Дружинам не повернуть чоловіка,
Не стало в сина рідного плеча.
Від них вони пішли уже навіки,
Їм залишили сльози і печаль.
Нічні затихли солов'їні ноти,
Приспущені додолу прапори.
Волинь сумує у німій скорботі,
І чайками ридають матері.
Леся ЧЕТВЕРОУСОВА.
В зраненому полі зболений стоїть
Хрест високий з дуба – думою горить.
До Могил-курганів стежки шлях зорить.
Ворон кряче, мати плаче – воїн-син полеглий міцно спить.
Воєвода-отаман на камені сидить,
Вуса впали, люлька скурена димить.
Військо – в зраді, військо – в крові: козаче, Богу помолись –
Досвіт-спомин снами пекла України – покотивсь.
Очі з ночі нарід-рід землею розповив,
Роздивився, що було колись – кривавий знову вир.
Згине мислиме й немислиме нехай,
Поневолює й донині павутиння звірів-московітів рідний край.
Гей-гей, козаче-побратиме, встань, у світ поглянь.
Кинь виклик незборимий яничарам-ворогам.
Кинь виклик долі нелегкої на буланому коні,
Звитяги волю осідлай у вірі-святості священної борні!
Іван ЯРОШИК.
Зубаті матрьошки – символ російської агресії – знову з'явилися на вулицях міст України. В рамках кампанії «Не купуй російське!», розпочатої активістами Громадянського руху «Відсіч» ще у 2013 році під час торговельної війни Росії проти України, з листівок і плакатів вони вже закликали українців не купувати товари російського виробництва. Але тепер їх зовнішній вигляд дещо модифіковано: вони у камуфляжі та озброєні автоматами Калашникова.
Зокрема, плакати, листівки й наліпки з таким зображенням активісти розповсюдили у Луцьку. Також листівки із закликом до бойкоту російських товарів учасники кампанії поширили у Миколаєві, Харкові, Вінниці, Полтаві, Херсоні, Рівному, Києві, Львові, Черкасах, Первомайську, Немирові, Лубнах, Гайсині, Барі, Козятині, Броварах, Липовці й ще багатьох містечках та селах України. А незабаром, як запевняють активісти «Відсічі», кампанія охопить майже всі регіони країни.
У такий спосіб активісти прагнуть поінформувати українського покупця, що наші гроші, витрачені на російські товари, можуть і будуть використані Кремлем на війну проти України.
Ідея бойкоту російських товарів вже отримала в українському суспільстві широку підтримку, про що свідчать соціологічні дані, опубліковані журналістами різних ЗМІ, та зменшення обсягів продажу російських товарів.
Тому активісти планують продовжити поширення озброєних “зубатих” матрьошок, а також проведення флешмобів «Російське вбиває».
Наш кор.
Залишити коментар