Посиденьки з Охрімом Свиткою Неля Трошина, яка мешкає в селищі машинобудівників, порівняно недавно стала брати участь у моїх посиденьках. Але треба сказати, що учасником цих посиденьок є дуже активним. Не минає й тижня, щоб Неля Олексіївна не надіслала до редакції свої нові байки або гуморески.
Звичайно, її віршовані рядки не є аж занадто досконалими літературно, як, зрештою, поетичні доробки інших учасників посиденьок. Але є в них найголовніше – правда життя, переживання за долю країни, нетерпимість до проявів аморальності, брехні й лицемірства, котрі, на жаль, буйно «розквітли» в суспільстві.
Отож, послухаємо пані Нелю, а також черговий «крик душі» Якова Лавренка – постійного відвідувача моїх посиденьок.
Охрім СВИТКА.
Чи наяву таке було,
А, може, сон приснився,
Що у мене гуманоїд
В дворі приземлився.
Виліз він з своєї миски,
Щось під ніс бурмоче.
Зрозумів його – це він
Покатати хоче.
Покрутив він головою,
Руками махає.
На свою тарілку
Мене закликає.
Сіли ми і полетіли.
Мчимо, як ракета.
От же горе – це, напевно,
Не наша планета.
Вулиці внизу брудні,
Люди невеселі.
А у селах майже всі
Порожні оселі.
Скрізь дороги у вибоях
І яма на ямі.
Ніби тут десятки воєн
Прогриміли краєм.
У лісах і на полях –
Сміття та ганчір’я.
І порвані скрізь пакети
«Сяють», як сузір’я.
Засмічені поля і ріки,
Не ростуть там навіть квіти.
Поля зарослі бур’янами…
О, Боже: що зробили з вами?!
Спав чи ні – не знаю.
Тільки розглядаюсь,
Що ж то в нас було?
Невже НЛО вночі
приземлялось?
Читача тепер прошу
Загадку розгадати,
На якій планеті ми
Встигли побувати?
Працював без відпочинку,
Збирав-ховав копійку до копійки.
Прийшла пора – вже й
працювать несила…
Як кажуть, жадність
фраєра згубила.
Байдужість
Ой, біда, біда, біда –
В кума хата горить.
Будить жінка чоловіка:
«Уставай! Біжи гасить!»
«Та це кума не моя», –
Повернувсь і далі спить.
«Твоя правда, – каже жінка. –
Хай собі горить».
Заздрість
Бачить Йван: сусід
Вчора купив воза.
Ніч не спав, із шкури ліз
Та й купив ще кращий віз
І коня в придачу,
Щоб сусід побачив.
От тепер хай і його
Заздрість ніч помучить,
І зеленеє жабисько
Нанівець задушить.
Неля ТРОШИНА.
Заховаю глибоко у серці
Від тебе мою безнадійну любов.
Ти тепер на мене не сердься –
Хай у жилах не стигне кров.
Я ридатиму нишком безслізно,
Щоб не втішались злії бідою.
Заспокою розбурхані нерви,
Й моє горе піде за водою.
Припиню свої болісні муки,
Тужити не буду для сміху,
Якого підло чекаєш зі скуки.
Розсипляться в порох негідний
Колишні твої витребеньки.
Заплачеш і ти, та від люті,
Що роки пройшли так безплідно
й швиденько.
О, Боже милий!
В нашім краї,
Не за гетьманів і царів,
А в незалежній Україні
Свої «гризуться» за своїм.
Їм всім за 80 минуло.
Кому ледь менше – не біда.
Хоч заощадження вертають,
Іти за ними сил нема.
Європа дивиться на «чудо»,
Хоча і в них всього бува.
Та щоб отак страждали люди –
Такого в них давно нема.
Текст і малюнок Степана ТЮБАЯ.-- Юліну одержиш, коли вийде на волю. Моя -- Януковича! Я перша!
--Куди лізеш?! Моя перша виплата -- Юліна!
Залишити коментар