Так склалось. Може, і не судилося Україні бути вільною і незалежною? Може, така наша доля – «пасти задніх»? Може – може, а, може, і не може.
А Ви що на це скажете?
Хто ми є? Чого прагнемо? Від кого втікаємо? За що боремося?
Наші політики чи не на кожному стовпі порозклеювали свої личка і передвиборні обіцянки. Тут вам і село процвітатиме, тут вам і мову захистять, і життя буде не життя, а мед та й годі! А ми, такі невдячні, ще чогось і кривимося!
Стара бабуся у селі, така стара та змучена, така згорблена та згорьована, навіть тепер, коли її життя добігає кінця, коли вона віддала свою працю країні, змушена обробляти ту нещасну латочку землі, щоб хоч щось їсти взимку.
То вона так думає! Але ж пообіцяли гідне життя, то, може, хай не поспішає? Хтось-таки зацікавиться її долею – чи чиновник з гаманцем, чи баба з косою...
А знаєте, що я ще думаю? А то, певне, нас наврочили. А що? Були ж наші землі колись відомими, багатими, розвиненими (то я про Київську Русь, коли хто не зрозумів). І бібліотека була у нас найкраща в Європі, і храми величні, і закони приймали передові. Ми були другими після Візантії. А тепер? Думаю, щось тут не чисто. Адже ж можемо, то чого не робимо?
Ось тут у мене і промайнула думка, що, певне, нас наврочили. Хто? Та ж ті візантійці! А хто там знає, що воно було і як воно було?
От, може, наші предки десь виперлися наперед, може, прагнули Візантію обскакати, і вони тут бац! — наслали шаманів – і все... Як відрізало.
От такі то справи. І що його робити? Чи собі чаклувати? Але ж на кого? Нема вже давно тієї Візантії...
«Ще не вмерла України...». Ще ні. Ще ми поборемося! А що, у нас чудовий-пречудовий народ: найкрасивіші жінки, найсильніші чоловіки. Навіть Ліна Костенко це запримітила: “Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю”.
І про що це вона? Та ж для чого нам та зброя? Але наші мужчини таки сильні. Це ж бо тільки в нашій Україні жінка працює на трьох роботах, виховує дітей, підтримує домашнє вогнище і ще й примудряється вчасно підносити пульт від телевізора чоловікові – голові родини, людині, в якої у руках вся сімейна влада знаходиться!
Так, якщо розібратися, у нас дуже, ну, дуже чудова та цікава країна! Ми маємо неосяжні поля з чорноземами, але їмо китайську гречку. Позакривали свої заводи і купуємо те ж китайське. Ой, людоньки, може, то вже тепер нас Китай зурочити хоче?
Ну, що ж таке? Тільки доберемося до незалежності, як тут-таки і простягають свої ручища! Але ми вже нікому нічого не віддамо... самі все протринькаємо!
Слава Україні!
Тетяна ЛОМАКОВА.
Народе мій! Я вірю в те,
Що Україна розцвіте
Й свої розправить дужі крила.
І стрепенуть душа та тіло
У ній знеболені. Та воля
Таки зустріне свою долю,
Не буде більш блукать
шляхами,
Ярмо тягти і під тинами
Байстрят своїх скрізь
залишати
(Бо їх ніхто не хоче знати…),
Щоб інші люди підібрали
Та силоміць вдягли в кайдани
І гнали... гнали до Сибіру,
Щоб вбити гідність нашу
й віру…
Вставай, Вкраїно, доки сила
В твоїм нутрі ще не зотліла!
О, скільки можна тебе гнати?!
Та ти не дайся подолати
Отим, що тебе роздирають
Й страху-ляку все наганяють
На люд простий.
А хто настроєний вороже –
То знай: народ наш переможе!
Ми піднімем стяги з неволі,
Коли ще кров не захолола
У наших жилах. І не смійтесь
Та на поразку не надійтесь.
Згадай Шевченка, любий
брате,
І його вислови крилаті:
«І буде син, і буде мати,
І будуть люди на Землі…».
Міцніш тримай свободи прапор,
Доки не стануть мозолі!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Шановна опозиціє!
Історія дала Вам ще один шанс. Але Ви – знову окремо, і Ви – знову програєте.
Зараз головне – перемогти опонента і його команду.
А це можна зробити тільки разом, об’єднавшись. Інакше Ви будете забирати голоси один в одного, бо Ви – всі достойні, і народ розпорошить голоси між Вами.
Якщо не об’єднуєтесь, то краще відійдіть, бо ми знову програємо.
Ну, невже історія і недавні чвари так Вас нічому і не навчили?!
Хто не об’єднується – стане технологічною партією, яка відтягуватиме голоси на користь опонента.
А він, дивлячись на нашу роз’єднаність, тільки потирає руки, чекаючи результатів виборів. Адже його команда єдина – як кулак.
Схаменіться, поки є ще час, так, як зробили це деякі прогресивні партії!!!
Ще не на часі милуватися окремими партіями і кандидатами.
Не забирайте голоси один в одного, бо завдання номер один – спільними силами перемогти опонента і створити справжню українську владу.
Світлана ШЕВЧЕНКО, викладач.
Залишити коментар