Став взірцем служіння Богу та суспільству(Закінчення. Поч. у номерах газети від 17 та 24 липня 2014 року).
Дмитро Корнелюк:
— Логіка процесу національного державотворення активізувала потребу об'єднання всіх православних віруючих в Україні довкола Єдиної Помісної Церкви. Об'єднання Православ'я України – це велике благо для Церкви, держави, суспільства. Адже єдність Церкви неминуче веде до згуртованої нації, незалежно від національностей і віросповідання.
Саме тому зберігає силу відомий принцип: свобода Церкви заради існування держави, побудованої на засаді свободи. Ще на зорі нашої самостійності популярним стало гасло: «В незалежній державі має бути незалежна Церква!». І це природно. Про це говорить сама історія.
Логічно виникає й друге запитання: чи можлива в Україні найближчим часом єдність Православія і утворення Помісної Церкви?
Протоієрей Володимир:
— Повторюся: для Церкви єдність — це не виняток і не відповідь на політичну чи державотворчу доцільність, а норма релігійного життя.
З одного боку, рани від розколу ще свіжі і дуже глибокі. Їхні межі проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани проходять через серця мільйонів українців, одні з котрих озлобилися, інші зневірилися, треті і через десятиліття з підозрою ставляться до будь-яких намагань примирення.
Не скоро забудуться картини насильницького захоплення храмів, побиття прихильників тієї чи іншої конфесії, взаємне цькування і ворожнеча, як Ви зауважили, навіть у сім'ях і родинах.
А з іншого боку, за останні двадцять п'ять років виросло нове покоління українців у незалежній державі. В іхніх очах взаємні претензії релігійних конфесій вже є незрозумілими. І якщо мені рани розколу болять як учаснику тих подій і свідку, то я маю усе зробити, аби цей біль не був успадкований моїми дітьми.
Митрополит Володимир, маючи можливість протягом багатьох років знайомитися з релігійним життям різних країн, сформував принципово нову концепцію служіння Церкви в сучасному світі. Вона ламала старі моделі і була не вигідною для державних мужів.
Річ ось у чому. Протягом століть, ще з Візантійської імперії, Церкву поставили в такі умови буття, що вона мала обслуговувати насамперед інтереси держави і була відірвана від інтересів народу. Імператори втручалися в Церкву, призначали зручних їм ієрархів, впливали на формування правил церковного життя – канонів.
Така модель церковно-державних стосунків була перенесена з Візантії на Русь. І ми знову бачимо, як князі посилають у Константинополь потрібних їм ієрархів для висвяти у митрополити. А з часом – намагаються узурпувати навіть це право.
Російський самодержець Петро І пішов ще далі – він замість патріарха взявся сам очолювати Православну Церкву, і таке «новшество» тривало 200 років.
Євангельський принцип «кесареве – кесарю, а Боже – Богу» тепер сприймався в новій редакції – «кесарю – і те, і інше».
Радянська влада, хоч і боролася з релігією, але свій контроль над Церквою у найгірших її проявах перейняла від попередньої влади. І ми добре пам’ятаємо, що найбільшу лють і відчуття безпомічності у неї викликали конфесії з іноземними центрами: греко-католики, римо-католики і цілий ряд протестантських церков для безбожної влади були недосяжні важелі для повного контролю за цими релігійними угрупуваннями.
Керівництво молодої незалежної України було добре знайоме митрополиту Володимиру з радянських часів. Чекати принципово нового ставлення до Церкви з боку держави було марно. Очоливши УПЦ, Блаженніший Володимир почав поступово, долаючи надзвичайний тиск і перешкоди зовні, нерідко нерозуміння і спротив серед церковного оточення, переорієнтовувати вектор служіння Церкви з політичного партнерства з державою на інтереси народу та формування повноцінного діалогу Церкви і суспільства.
Дмитро Корнелюк:
— Серед заслуг митрополита Володимира називають і початок діалогу між Київським Патріархатом та Українською Православною Церквою.
Після зустрічі 26 липня 2013 року з Блаженнішим митрополитом Володимиром патріарх Філарет упевнено заявив журналістам: «Ми віримо і переконані, що буде об’єднання Київського і Московського патріархатів УПЦ в одну Помісну Православну Церкву. Основа для цього є – ми вже не ворогуємо».
Дехто з експертів упевнений, що якби Блаженніший прожив довше, то, можливо, об’єднання згаданих конфесій на Україні сталося б...
Протоієрей Володимир:
– Намагання почати повноцінний діалог між гілками українського Православія були і раніше. Мені самому довелося у 2007 році бути членом Комісії УПЦ по відновленню єдності Українського Православ’я, діяльність котрої так і не мала бажаного успіху.
У цьому питанні не можу говорити від імені всієї Церкви, тому висловлюю власне бачення.
Перше. Необхідний діалог між православними конфесіями України буде і надалі неможливим, якщо політики будуть втручатися в цей процес.
Друге. Церковний діалог має базуватися на церковних правилах – канонах. Канони укладалися не для того, щоби розділяти, а щоби єднати віруючих во Христі.
Третє. Майбутній діалог буде безуспішним за відсутності готовності до взаємних поступок в рамках церковного права.
Четверте. Метою діалогу має бути відновлення християнської любові, взаємної довіри, бажання до молитовного та євхаристійного єднання і вже, як наслідок, – набуття того чи іншого церковного статусу.
П'яте. Вимагати покаяння можна від того, хто був причетний до вчинення церковного розколу. Наполягати ж на покаянні за участь у розколі від тих мирян і священиків, котрі за останні четверть століття зросли і сформувалися поза огорожею канонічної Церкви, — всеодно, що вимагати від мене покаяння за участь у вбивстві царської сім'ї.
Шосте. Діалог має бути прозорий, виважений, добре підготовлений і переслідувати одну мету – пошук шляхів єднання православних України, а не стати провокацією до вчинення чергового церковного розколу.
Сьоме і наступні – не менш важливі пункти. Вони обов'язково мають передбачити продовження діалогу на місцях, із залученням активних священиків та реальних (а не почесних) парафіян. А ще – необхідно заручитися розумінням того, що відбувається в міжконфесійних стосунках і підтримкою з боку усіх Помісних Православних Церков світу, в тому числі (і насамперед) – з боку РПЦ.
Залишити коментар