9 березня 1814 року народився Тарас ШевченкоПро матір Тараса Шевченка ми знаємо досить мало. А якою ж була вона жінка, яка народила генія України?
Багато чого про рід Шевченків ми узнаємо з книги Олександра Кониського "Тарас Шевченко-Грушівський":
У хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту (нині: Звенигородський район Черкаської області) є двоє сіл: Моринці і Кирилівка, яких до віку вічного не забуде український народ.
Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгарда. Між його кирилівських кріпаків з початку Х!Х віку була і родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських. Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець Якима Бойка – Катериною, і жив з нею при батьках в Кирилівці.
Невідомо певно, з якої причини Григорій, перебрався в Моринці. Сім’я Григорія поселилась в опустілій хаті, яку купив для свого зятя Яким Бойко. Тут 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року Катерина Шевченчиха повила сина Тараса.
Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко.
У 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід – Іван. У цій Кирилівці й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були пов’язані всі перші його життєві враження.
Убога й тісна була хата Шевченків, убоге було й життя цієї родини, як зрештою й переважної більшості їх односельців та й взагалі мало не всіх Енгельгардтових підданих.
Уже в 1795 році значна частина кирилівчан складалася з безземельних "наймитів", "ремісників", "підсусідників" та "чорноробів". Як по всій Україні , так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число "піших" кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней і оберталися на безплатних робітників, працюючи на панських ланах, гуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі.
Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і, як кажуть селяни, "з бувальців". Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував.
Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третім: перед ним – брат Микита й сестра Катерина, по ньому – Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину; в тім гаю
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло....
Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові мусили обробляти ще й клапоть землі, визначеної їм на прохарчування. А треба ж було ще й самих себе і шестеро дітей одягти й обути, та ще й державні податки заплатити.
Але поки весь жах цієї кріпацької дійсності дійшов до свідомості Тараса, хлопець мав свої роки й безтурботного дитячого життя. Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, "під солом’яною стріхою з чорним димарем", була вона "навколо побілена".
Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині, ледве чутно дзюркочучи, плив "струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами".
У тому струмочку купався малий Тарас, у тому "розкішному" садку засинав він не раз "справжнім безтурботним сном".
Хлопець був жвавий, непосидючий. Сестрі Каті тяжко його було доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села утече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п’ятий рік, прийшла на світ Маруся, яка вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька.
Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі майбутнього поета, було одне дуже яскраве: це його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною:
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх...
Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями.
Вразливе і допитливе, колюче, як будяк,
Під бурями над Тікичем росло дитя-кріпак.
Здіймалось, дивувалося, міцнішало стеблом
І відрізнять навчалося в житті добро і зло.
(Василь Дергач "Весняний грім")
Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах – особливо, мабуть, зимовими місяцями – читав він уголос "Минею". Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, відкривало давній світ, світ далекий, але осяяний моральною красою.
Але, крім тієї друкованої книги, була в Тараса, може, й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров’ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про "Коліївщину", про криваве повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році.
Дід Іван сам був учасником тих подій. "Ветхий деньми", був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми "Гайдамаки".
Цю добу свого життя Шевченко називав пізніше "майже щасливою". Але настала подія, що в психіці хлопця виорала глибоку борозну-рану. 20 серпня 1823 року, коли Тарас мав 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати.
Мала мати Тараса всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Старшому Микиті було 13 років, найменшій Марусі – 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини.
Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути.
Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав. Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти – без усякої опіки.
Мусив Грицько Шевченко оженитися – у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бож яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей має.
Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома дітьми. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків.
Тужили діти за матір’ю, а найбільше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпетиться. Із смутком геть пізніше згадував, як у Свят-Вечір того року старим звичаєм понесли вони "троє" – очевидно, Микита, сам він та Ярина – святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу: "Святий Вечір! Прислали нас, діду, батько й мати...", то перед словом "мати" запнулися і "всі троє заридали".
Життя родини Шевченків обернулося у справжнє пекло. "Хто бачив хоч здалеку мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогиднішому тріюмфі!" – оповідав пізніше сам Тарас.
"Не минало години без сварки й лайки між батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка". Отже найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.
Старша сестра Шевченка, Катерина, яка вийшла заміж у село Зелену Діброву за Антона Красицького, доглядала маленького Тараса, тому в родині Красицьких найбільше збереглося спогадів про його дитинство. В книжці "Дитинство Тараса" (Дитвидав, Київ, 1959), яку написав правнук Тараса Шевченка по сестрі поета Катерині – Дмитро Красицький находимо багато згадувань про Тарасову матір.
Із всього цього можна зробити висновок: Тарасова мати була, як і багато того часу мільйонів українських жінок, звичайна сільська кріпачка, яка тяжко працювала.
Проте, як сказав поет Володимир Соботович
Щаслива мати, породивши сина.
Щасливий син, прославивши її.
На світі є Шевченко й Україна –
то батько й мати дорогі мої.
Пашисті дні і ночі солов’їні,
по небу сонця щирозлотий літ.
І скільки літ судилось Україні –
Тарасові судилось стільки літ.
У своїй статті "Допоки квітує земля" Петро Осадчук писав (газета "Вісті з України" за березень 1987 р.):
"Мені неодноразово доводилося бувати у Шевченківському селі, де кожного разу відвідував могилу матері великого співця України. Знаючи про велику доброту, лагідність і сердечність Катерини Якимівни, матері поета, схильний вважати, що її поетична душа переселилася в синову душу".
Зоря Кобзарева нам буде сіяти
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати,
До нас промовляє здаля.
Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона, –
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.
Володимир ПОРТЯНКО,
Заслужений працівник культури України.
Залишити коментар