На межі вічності і прозріння
"Немає людини – немає проблеми" – це цинічне сталінське (і не тільки) живе й донині. Винищують масово за національну ідею, ліквідовують політично неугодних, вбивають за гроші.
І везуть у мирний час тіла небіжчиків на кладовища. Здавалося б, цвинтар має бути не тільки пам'яттю, але й пересторогою й нагадуванням, що вмирає грішне тіло, а дух бореться. Піднімає маси на боротьбу дух Шевченка, Стуса, Шухевича. Він окрилює українців і веде за собою, попри страх і залякування.
Анатолій СЕМЕНЮК.
"Немає людини – немає проблеми" – це цинічне сталінське (і не тільки) живе й донині. Винищують масово за національну ідею, ліквідовують політично неугодних, вбивають за гроші.
І везуть у мирний час тіла небіжчиків на кладовища. Здавалося б, цвинтар має бути не тільки пам'яттю, але й пересторогою й нагадуванням, що вмирає грішне тіло, а дух бореться. Піднімає маси на боротьбу дух Шевченка, Стуса, Шухевича. Він окрилює українців і веде за собою, попри страх і залякування.
Розіп'ятий Ісус Христос більше двох тисяч років тому казав: "Не відають, що творять" і наставляв : "Пізнайте любов між собою". Та як достукатись до людської свідомості?
l
Постіймо біля хрестів та надгробків подумаймо і, може, прозріємо. Бо в минулому багато злочинних помилок наші попередники наробили. Комуно-атеїстична влада не раз і не два вдавалась до нищення цвинтарів.
Із цією дикою реальністю я вперше зустрівся, коли очолив Ковельський район електромереж. На території, прилеглій до деревообробного комбінату, в охоронній зоні лінії електропередач розпочались розкопки. Як і годиться, я звернувся до високопоставленого чиновника міськвиконкому із застереженням, що може бути пошкоджена високовольтна мережа.
Відповідь мене ошелешила: "На тому місці було якесь захоронення. Німці мають приїхати сюди і розслідувати, чи немає там їхніх рідних. Тому надійшла вказівка "згори" терміново вивезти землю з кістками за межі цієї території".
Розмова відбувалася у 1985 році. Пізніше я переконався, що компартійна настанова не випадкова: це – один із сатанинських заходів нищення свідомості, пам'яті, звичаїв, віри та духовності народу.
На вищевказаній території від колишнього ДОКу до військової частини і тієї, що за "куполом", існувало 5 (!) захоронень так званих "ОРБ" ("отдельных рабочих батальонов”). Це були полонені німці, чехи, угорці, австрійці, які перебували в концтаборі по вул. Брестській.
Всі ці цвинтарі з надгробками зрівняли із землею. Пізніше там підживились "чорні археологи", адже віднайдений медальйон, в якому були дані про вояка, оцінювався у 2-3 тисячі євро.
Як свідчать архівні дані, полонені у 1945-1947 р. р. залучалися до різних "чорнових" робіт (а після визволення міста роботи вистачало), і в більшості від голоду і холоду та різних хвороб просто помирали. Їх ховали на "вільній" території.
Неподалік цих місць, а точніше, за кількасот метрів від колишньої військової частини (на північ), що по вул. Ватутіна, існувало масове захоронення євреїв. Там залишилися котловани і побудовані приватні гаражі. Де останки загиблих – невідомо.
l
Відомо ж бо, що душі померлих не мовчать. У 1999 році, коли я став працювати в житлово-експлуатаційній конторі №2, мене знову торкнулася тема захоронень.
Виявляється, що вся виробнича і технічно-адміністративна база комунального підприємства побудована на кістках євреїв. Це захоронення сягає ХVІ-ХVІІ століть і зазначене на карті Ковеля, яке датується 1798 роком. Віднайдені рештки і надгробки ми перенесли у вільне від виробничого процесу місце, а всі приміщення та встановлений знак освятили за християнським звичаєм.
Аналіз смертності в колективі показав, що вона набагато вища, аніж по інших підприємствах. Більше того, двох керівників забрала смерть у віці до 50 років. Я вже не говорю про те, що там мали місце багато психологічних збурень і нестабільності у виробничому процесі.
До ганебних вчинків, що стосуються поховань, слід віднести і знесення історичного єврейського кладовища по вулиці Володимирській. Прикро, що на тому місці зведено Палац під іменем Тараса Шевченка. Але ще більшим дикунством виглядає те, що надгробки і плити використані під "благоустрій" для військової частини, що була розташована теж по вулиці Володимирській (нещодавно про це писала газета "Експрес" від 23-30 березня ц. р. під досить дивною, як для мене, назвою "Несподівана знахідка").
"Несподіваною" знахідкою те, що бетонні плити і надгробки знаходяться на території колишньої військової частини, назвати аж ніяк не можна. Про це знають старожили. Знали командири частини. Знали тодішні керівники, які у 70-х роках ХХ століття санкціонували цей вандалізм.
l
Нещодавно, наче відлуння від знищеного кладовища, на центральних телеканалах України пролунала інформація, що у тому місці, де фашисти розстрілювали євреїв, теперішня влада дозволяє для розваг ковельчан гастролювати пересувному цирку. До того ж, на місці злочину до цих пір не встановлено пам'ятний знак.
Ця інформація, до якої долучилися деякі ковельські дослідники історії, вималювалася сірою плямою на моральній і політичній сучасній мапі Ковеля (читай-слухай між рядків): мовляв, в цьому є прояви антисемітизму. Прикро було чути і бачити все це. Не виключено, що комусь вигідно сіяти розбрат між євреями та українцями в умовах війни з Росією.
Всім, у тому числі тим, хто долучився до цієї пропагандистської кампанії, добре відомо, що в споконвічній історії між ковельчанами та євреями протистоянь не було. Навпаки (а я це можу підтвердити) завжди була співпраця, взаємовиручка, дружба.
Постає питання: чому б не порозумітися на місці та не вирішити цю проблему в робочому порядку і обійтися без галасу на всю країну та закордон? Ковель має славну і разом з тим трагічну історію. І в цьому сенсі є позитивні приклади. Без високих заяв на подвір'ї управління газового господарства встановлений пам'ятний знак, облаштовано невеликий сквер на честь розстріляних у ковельській в'язниці в 1941-1942 роках. Там була розстріляна фашистами патріотка українського народу Олександра Підгірська. На тому місці гарно і впорядковано. Спасибі Юрію Рибачку (тодішньому керівнику), всьому колективу – за пам'ять вічну і чисто людську.
І ще один приклад. На центральному кладовищі (на південний захід від Свято-Андріївської церкви) існувало захоронення загиблих німецьких солдатів. Після війни воно було знищене, і те місце заповнилося тілами померлих у мирний час українців.
З утвердженням державою Незалежності України, як-то кажуть, по краплинці, по міліметру приходило прозріння. І коли постав символічний знак цим загиблим солдатам – жертвам фашистського варварства, стало легше на душі, і не тільки німцям. Це був знак примирення і порозуміння. Він став символом народної дипломатії.
l
Коли готувався цей матеріал до друку, пролунала нова звістка про страхітливі злочини фашистів. В піщаному кар'єрі, який знаходиться на північ за Вербським кладовищем, будівельники натрапили на масове захоронення жертв Другої світової війни.
З редактором "Вістей Ковельщини" Миколою Вельмою ми побували на цьому місці.
Картина не для слабкодухих. Оскільки кар'єр глибокий, то все бачиться ніби у розрізі земельної товщі по вертикалі в деталях. Тіла складені в 4 ряди. Заповнивши перший ряд довжиною 50-100 метрів, карателі клали другий, затим – третій, а за 80 см від поверхні – четвертий.
Оглядаючи черепи жертв, бачимо дірки від куль. Стріляли в потилицю. Серед дорослих черепів є й дитячі, менші розміром. На місці страхітливого злочину виявлено, як стверджують знавці, атрибути дитячої єврейської гри, ґудзики, залишки взуття.
За підрахунками спеціальної комісії, за час війни в Ковелі знищено 35 тисяч чоловік. Ця цифра, очевидно, зросте на кількість убієнних на цьому "кладовищі". Пошуки, розкопки і дослідницька робота тривають. Істина має бути встановлена.
Побачене викликає біль у серці. Кожен невинно убієнний ніби волає в розпачі: "За що нас знищили?. Врятуйте наші душі". І приречено, в безвиході заповідають: "Бережіть пам'ять!.. Бережіть мир!.. Бережіть, цінуйте життя, щоб ці жахіття не повторились!".
Це вони звертаються до нинішніх очільників влади: "Проявіть ініціативу, візьміть на себе моральний, загальнолюдський святий обов'язок: виділіть земельну ділянку і для вшанування пам'яті про невинно убієнних поставте поминальний знак, на якому викарбуйте слова шани й поваги в ім'я нащадків, щоб так більше не повторилось. Бог почує!".
На цей заклик, наскільки нам відомо, уже відгукнувся депутат обласної ради, голова Ковельської РДА Віктор Козак, який заявив про готовність взяти участь у справі вшанування жерть Другої світової сійни.
l
Ох, доле, доле! Жаліємось на тебе, а чим звеселимо, коли не можемо відділити полови від святого? Бо справді: кожен цвинтар – це святиня, яка служить для просвітіння нашого і є нагадуванням, що сенс життя на Землі – в творенні добра, а не зла.
Поминальний день – то символ примирення пам'яті і навернення свідомості до Божих істин. Перед лицем Вічності таки маємо прозрівати!
Опонент дорікне: "А ти завжди був праведний? Ти – такий же "залишок" тієї системи, догми якої кліщем сидять у підсвідомості багатьох!".
Каюсь і сповідаюся перед тобою, читачу. Було, що і я легковажив, і не раз. І виправдання шукав (мов мешкаю далеко від батьківської землі, зайнятість велика, то коли міг відвідувати отой цвинтар, де історія твого роду упокоїлась?).
Прозріння настало на початку дев'яностих. О, як я жахнувся, коли побачив похилений хрест і бур'яни на могилах рідних! Стрілою в самісіньке серце впилася думка про свій моральний і духовний занепад.
І я тоді
Зривав бур'ян, немов би рани
Із серця свого виривав.
Я знаю: ти простила, мамо.
А я, мов лист, пожух, зів'яв.
Бо як і чим себе пробачиш,
Повіриш як брехні своїй?
В дубових вітах вітер плаче,
А я молюсь на образ твій.
Не допускайте любі, милі,
Щоб хтось посіяв бур'яни.
Вони ростуть не на могилі –
В душі глухій ростуть вони.
Поминальний день – а ми таки, попри все, на ньому прозріваємо і міняємося. Приходимо до розуміння, що тіло тлінне, дух, мов орел літає, а душа, як тихоплинна ріка, і лунає: "Вічная пам'ять", але коли гряде вічний спокій?!.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 611
Від четверга до четверга
День здоров'я в училищі
Ой, не ріж косу...
Гороскоп з 24 по 30 квітня