Колись, ще в радянські часи,  кінематографісти так званої Німецької демократичної республіки  (НДР) створили хронікально-документальний фільм "Російське диво" ("Русское чудо"). У ньому розповідалося про "дивовижні досягнення" СРСР на шляху будівництва комунізму, яке мало бути завершене у 1980-их роках згідно з планами партії і уряду.  

Стрічка була звичайною примітивною "агіткою", яка мала на меті мовою кіно повідомити світові про видатні перемоги росіян (так тоді називали всіх радянських людей, незалежно від національності) на фронтах боротьби із капіталізмом, який, на переконання більшовицьких ідеологів, переживав епоху "загнивання" і "занепаду".

Ті, хто дивився фільм (а його мусили дивитися і робітники, і колгоспники, і учні, і студенти згідно з доведеними партійними комітетами “рознарядками”), після закінчення сеансу плювалися й проклинали начальство за примус до його перегляду, бо там, крім "голої" пропаганди і брехні, не було нічого цінного.

Те "російське диво" я пригадав сьогодні, коли з інтернет-сайтів довідуюся про чудеса, які творять в сусідній країні. Якщо кремлівська братія з екранів телебачення, передач, радіо, сторінок офіційної преси на всі заставки розхвалює неймовірні досягнення Кремля в будівництві "руського міра", оснащення армії найсучаснішими видами смертоносної зброї, тісне єднання влади з народом, то реальні  факти свідчать про інше.  

Незважаючи на шалену атаку на мізки  засобів масової інформації, які намагаються переконати глядачів, слухачів і читачів, що курс обрано правильний, дедалі більша  частина населення цій брехні не вірить.

В результаті, як засвідчили останні соціологічні опитування, за "поребриком"  катастрофічно впав рівень довіри до володаря Кремля Володимира Путіна. Зараз, згідно з офіційними даними, він становить 33,4 відсотка. Для порівняння нагадаємо, що у березні 2017 року на президентських виборах довічний володар Кремля набрав аж 77 відсотків голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Що не кажіть, а різниця суттєва. Справжнє "російське диво", про яке у зомбоящиках, тобто телевізорах, ні гу-гу.  

Але Бог з ним, тим рейтингом. Дехто стверджує, що він у Путіна давно впав, але його прислуга старанно приховує реальний стан справ і від людей, і від самого шефа. Для чого зайвий раз нервувати? Хоч, правду кажучи, нервуються в оточенні царя всія Русі давно: народ все більше виявляє непокору і незгоду з діями власть імущих, а урядовцям все важче тримати маси в покорі. Тут дається взнаки і зниження рівня життя, і підвищення пенсійного віку, і зростання цін на продовольчі товари, які за останні роки збільшилися у 2-3 рази, і посилення теро-ристичної загрози (підозріло часто там стали вибухати будинки, падати літаки й ракети, тонути морські судна тощо).

До одного з "див" належить і поведінка білоруського президента Олександра Лукашенка, якого все не вдається "загнуздати" і загнати в  імперське "стійло". Олександр Григорович все частіше заявляє про державну незалежність Білорусі і навіть готовність захищати її зі зброєю в руках (!). Загострилися стосунки і з США, ніяк не вдається їх налагодити з Японією, не кажучи вже про Китай, котрий повільно, але  неухильно бере в хазяйські руки неосвоєні території Далекого Сходу.

 До речі, ще кілька слів про Олександра Лукашенка. Цими днями він дав вказівку своїм дипломатичним службам домогтися  повернення додому такої собі Анастасії Рибки, яка є громадянином Білорусі і яку затримали спецслужби Росії при поверненні з Таїланду. Причина? Нібито за пропаганду порнографії і надання секс-послуг, як пояснюють московські силовики.

Але це лише відмовка. Бо насправді Анастасія (справжнє прізвище якої Вашукевич) деякий час тому розголосила велику "державну" таємницю - про те, як проводила вільний час на яхті  скандального  мільярдера Олега Дерипаски і високопоставленого чиновника Сергія  Приходька. Сумно їм, судячи з аудіо-і відеозаписів, які зробила Рибка, не було, адже дівиця належить до високопоставлених повій і мала чималий "шмат" компромату на любителів гострих відчуттів. Вона навіть просила Володимира Путіна про зустріч тет-а-тет, під час якої обіцяла розповісти багато  інтригуючого.

Однак російського президента пропозиція дівиці не зацікавила, оскільки і Дерипаска, і Приходько – його надійні партнери. І не сексуальні, а мафіозні. Тому він їх і пальцем не зачепив, а Рибці, як-то кажуть, сплели постоли.

Чи допоможе в цій ситуації втручання Олександра Лукашенка, важко сказати, але ця майже детективна історія засвідчує: "дива" в Росії не закінчуються і, мабуть, не скоро закінчаться. Судячи з подій, які ми коротко згадали і якими там багатий кожен Божий день, наші сусіди потрапили у чорну смугу невдач, або, по-науковому кажучи, зону турбулентності. Можливо, про це  подали "голос" і розгнівані небеса: в ніч на 19 січня, напередодні Святого Водохреща, над білокам'яною дощ несподівано перейшов у несамовиту грозу із блискавицями і громом.

Бог попереджає нечестивців. Та чи почують Його голос творці російських "див", у яких, схоже, давно вже "їде дах"?

Маркіян ІВАЩИК.

P. S.  Як стало відомо, Анастасію Рибку тримали у "неволі"  недовго. Чи допомогло втручання  Олександра Лукашенка, чи когось іншого, не менш впливового, але підкорювачці чоловічих сердець пощастило.  Щоправда, вона категорично відмовляти спілкуватися з журналістами і заявляє, що більше нічого поганого про своїх коханців розповідати не буде. Мовляв, хай сплять спокійно…

Що ж, і такі дива трапляються.

Колись, ще в радянські часи,  кінематографісти так званої Німецької демократичної республіки  (НДР) створили хронікально-документальний фільм "Російське диво" ("Русское чудо"). У ньому розповідалося про "дивовижні досягнення" СРСР на шляху будівництва комунізму, яке мало бути завершене у 1980-их роках згідно з планами партії і уряду.  

Стрічка була звичайною примітивною "агіткою", яка мала на меті мовою кіно повідомити світові про видатні перемоги росіян (так тоді називали всіх радянських людей, незалежно від національності) на фронтах боротьби із капіталізмом, який, на переконання більшовицьких ідеологів, переживав епоху "загнивання" і "занепаду".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356

Ех, було колись в нашім

 краї – вміли панувати. 

Було колись на Ковельщині

 – вміли будувати. 

Глянь на  місто –

 всміхнуться будинки. 

І  "Сільмаш" могутній, 

і  "величний" "КоМо", 

І вокзал проголосить пісню

 дзвінку.

Про найкращий в світі

 рідний Ковель.

Славні були козарлюги,

 містобудівничі, 

А над ними отамани – нова

 пісня в похід кличе!

l

Посеред тих вправних "отаманів" будівельної індустрії краю – Володимир Адамович Сидорук.

За вихором будівельних буднів незчулися, як ювілей поважний у гості завітав.

Що ж, ювіляре  Володимире Адамовичу! Хоч-не-хоч, а розкривай обійми: друзі, колеги в гості поспішають  із щиросердечними вітаннями. Ідуть з подякою від всіх ковельчан за плідну, невтомну, багаторічну працю в ім’я благополуччя, процвітання. Низько  голови схиляють в пошані перед твоїми творчими здобутками і в Господа випрошують многих у  здравії і благополуччі літ.

Одним штрихом пройдемо твій будівельний шлях. У 1970 році в  “Промжитлобуд” розпочав  свою діяльність із посади майстра. У тебе був талант організатора   на основі глибокого професіоналізму. Це не лишилося поза увагою. І ти впевнено ступив по  кар'єрних сходинках вгору. Спочатку піднявся  до посади виконроба, потому – начальника  дільниці, згодом тебе призначають головним інженером підприємства.

Зоряний час завжди приходить до тих, хто дбає про людей і віддає себе улюбленій справі без  решти.

У 1994 році колектив обирає тебе Генеральним директором найпотужнішого будівельного підприємства в Ковелі.

Ти знав, що буде важко. Але ти казав: "В цей нелегкий час реформ – хто, як не я?". Люди довіряли, поважали і йшли за тобою. Це була твоя перемога.

Щоб дізнатись, звідки запорука успіху, мусимо заглянути (не обезсудь) у сутність твоєї душі. Твої думки, слова, роздуми – це ключ до сенсу життя кожного з нас.

Вслухаймося у ці мелодійні звуки: 

– Будівельник – це  моє життя.

– Бог один із перших на Землі створив будівельника, аби підтримувати тут життя.

– Будівельник ніколи не руйнує. Він залишає після себе слід назавжди. Творіння його рук приносять радість  навіть тоді, коли його вже немає в живих.

– Приємно йти містом і бачити збудоване твоїми руками, а ще показувати і розказувати дітям, онукам про зроблене.

– Будівництво – це різновид   мистецтва, а  будівельник – митець. Тут твориться краса нашого життя.

Не на порожньому місці проростали і розквітали ці філософські тези.

Ще в дитячі роки, у своєму квітучому селі Хотешові, що у Камені-Каширському районі, малий Володимир переймав від батька досвід будівельної справи. Той на всю округу славився, як вправний будівничий. Запам'яталися уроки начальника дільниці Григорія Кривенка, начальника управління Сергія Чайки, головного інженера Валентина Шинкаренка та інших.

А поруч – колеги-професіонали, які заради справи, як кажуть, у вогонь і в воду. Це Павло Карпук, Володимир Філінюк, Василь Свінчук, Василь Стасюк, Степан Ткачук і багато інших.

Ви були будівельною міцною  родиною. Хотіли бути кращими в Україні і добивались цього визнання. 

Ви переймали досвід інших по всій Україні і в окремих країнах  Європи.

Вчили на основі цього своїх працівників. Це від вас "пішли у світ" євроремонти. Ви запроваджували нові технології в оздобленні приміщень та фасадів будівель. Радість в душах селилася від тих перемог.

Наш славний, добрий друже! Можна довго перераховувати  об'єкти, яких торкалася твоя душа, людей, які були з тобою,  – їх тисячі!

Про це будівниче, неспокійне, цікаве та романтичне життя треба писати книгу.

В ній – ціла епоха перемог і звершень.

На жаль, лихі смерчі не оминули   будівельну індустрію України. Тішимося: вони не зламали твій дух. Є надія на виздоровлення, нові горизонти мирного будівництва. Попереду – багато справ. Тож розвивай будівничу справу в нових умовах. Успіхів тобі у цьому! 

Друзі, колеги.

З літопису його життя

Тому, хто будував сам своїми руками дім, посадив дерево, виростив дітей, дочекався онуків,  напевно, знайоме оте солодке відчуття задоволення, радості від того, що ось тут, на цьому місці ще вчора  не було нічого, а сьогодні, дивись, стоїть будинок, височить дерево… "Це зроблено мною"..,  – співає душа. 

Володимир Адамович Сидорук побудував за життя стільки,   що кількох людських життів не вистачить, щоб вмістити в них все те, що стоїть сьогодні на волинській землі. Он у Ковелі, в інших містах... Куди не кинеш оком – там житловий будинок, там школа, там дитячий садок, там палац культури, там цілі житлові мікрорайони. Все це вистраждане ним, пройшло через руки, серце і душу. 

Колись молодий хотешівський хлопець з невеличкого поліського села, що у Камінь-Каширському районі на Волині, не думав- не гадав, що стане будівельником. Як і багато його однолітків, ходив у школу, допомагав батькам у нелегкому сільському житті і мріяв... Його, романтика за характером, вабили незвідані стежки геолога, небачені ще краї. Тож, коли закінчив школу, вирішив поступати у Криворізький гірничорудний інститут на геологічний факультет. 

Та примха долі, випадок, а чи може те, що кожного з нас спрямовує на єдиний, тільки йому, заздалегідь накреслений шлях, зробили так, що вступив він у Криворізький технікум гірничорудної автоматики. Через кілька років з "відзнакою"  закінчив його. І хоч мав безліч можливостей бути направленим в найпрестижніші міста країни,  домігся того, щоб приїхати працювати на рідну Волинь. Праця в луцькому тресті будматеріалів, потім – ковельське заводоуправління будматеріалів, Камінь-Каширський силікатний завод – майстром, а згодом – директором, ставали щаблями життя.  

Життя людське – що ріка. Починається з ледь помітного джерельця. По шляху розливається, набирає сил, розширюється і тече, тече, вбираючи у себе нові джерела і струмки...

Так і життя Володимира Адамовича. Коли він через деякий час знову повернувся в Ковель і в 1970 році став працювати в "Промжитлобуді"  –  так називалась тоді будівельна організація,   то тільки для того, щоб ввібрати в себе ті джерельця і струмки, – досвід і знання, які з часом стануть визначальними рисами його особистості.

Професія будівельника – нелегка професія. Розказати про погодні умови, в яких доводиться працювати, відсутність  інколи  найнеобхідніших умов праці – нічого не розказати. Немає тут ні депутатських зарплат, ні пільг. Але те, що залишить вона після себе на Землі людям,  більш відчутніше і стале, ніж красиві обіцянки політиків. 

Бо приносити користь   людям,   насолоджуватися результатами своєї праці – незрівнянно вище, аніж бажати цього і так за все життя нічого путнього і не зробити.  

Працювати в сьогоднішніх умовах дуже непросто. Та Володимир Адамович вміє давати раду, встигає скрізь.

(Всеукраїнський 

щомісячник "Українець").

НА ЗНІМКАХ: Володимир СИДОРУК в різні періоди свого життя з колегами по роботі і членами сім'ї.

Фото з сімейного архіву.    

ххх

Посеред тих вправних "отаманів" будівельної індустрії краю – Володимир Адамович Сидорук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 473

Ковельські   каратисти  

на   міжнародній   арені

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 372

Цього року громадськість України відзначає 170 років від дня народження української письменниці, перекладача, етнографа, фольклориста, громадської діячки, члена-кориспондента Всеукраїнської академії наук – Олени Пчілки. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова народилася 29 червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині.

Початкову освіту здобула   вдома, а у 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».

Фундамент, взятий з домашнього середовища, Олена Пчілка перенесла в свою сім’ю. 

1868 року вона одружується з  Петром Антоновичем Косачем та виїжджає на Волинь, до місця його служби, у місто Новоград-Волинський, де, займаючись етнографією, записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 

Вольова, енергійна жінка, сподвижниця на ниві української культури вона багато уваги приділяє вихованню своїх шістьох дітей. «Власне, я «наважила», і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, — щоб вони змалку пізнавали єї якнайбільше», – пише Олена Пчілка в одному з своїх листів. 

Впродовж багатьох років Ольга Петрівна скеровувала свою творчу енергію, пал душі справі виховання й освіти українських дітей. Навчала любити своє рідне, зливатися з своїм рідним. В доробку письменниці для дітей: байки, казки, оповідки, прибадашки, приповістки, чистомовки, спотиканки, сміховинки, загадки, прислів’я, щедрівки, колядки, п’єси, ігри, вірші та інші твори, які виховували дітей бути прихильними до України. 

У 1876 році побачило світ її ґрунтовне дослідження «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки». Альбом Ольги Косач  вийшов друком у Києві в друкарні С.В.Кульженка. Цим виданням було покладено початок вивченню української орнаментики. Широта охоплення матеріалу, кваліфікованість, грунтовність викладу, сумлінність і фаховість у коментуванні дбайливо зібраних зразків узорів та запропонована схема їх розгляду й аналізу сприяли визнанню новаторського характеру дослідження, здійсненого в Україні вперше. 

Збірка складалася з “Передмови” і 31 таблиці узорів та детальних коментарів до них. Представлено 298 зразків вишивок на 26 таблицях, 6 зразків тканин і 5 зразків прикрас на 27-ій, 8 зразків орнаментів на килимах (таблиці 28-30) і 23 візерунки на писанках (таблиця 31). 

Зразки впорядковані за способами шиття, техніками виконання, що засвідчують їх давність або новизну,   самобутність і багатство української народної орнаментики. Незвичайна простота, природність і водночас вишуканість яскраво відбиваються на народних творах усіх видів українського мистецтва, які несуть у собі код пам’яті, світовідчування і світосприймання нашого народу з прадавніх часів. 

Особливістю видання є те, що усі орнаменти – волинські й зібрані вони в одному Новоград-Волинському повіті (у Новограді-Волинському у 1868-1879 роках жила сім’я Косачів). 

Передмова до альбому була написана російською мовою (інакше не могло бути в часи дії горезвісних Валуєвського циркуляра та Емського указу), однак за змістом і духом вона була українською. 

У своїй праці Олена Пчілка  розповідає, якою була українська традиційна вишивка, тлумачить символіку, пояснює орнаменти кожного аркуша альбому. Вона чітко розмежовує українську орнаментику від російської, пояснює, що нашій вишивці притаманні геометричні візерунки… Натомість російська вишивка має східний вплив. Олена Пчілка доводить, що український одяг був захищений оберегами, а російська вишивка несе тільки декоративну функцію, без смислового навантаження. В альбомі зібрані орнаменти, вишиті найархаїчнішими швами: занизування, вишивка біллю, лиштва, вирізування тощо. У передмові йдеться про розвиток українського шиття. 

До речі, відомо, що за своє дослідження Олена Пчілка отримала перший Гран-прі на І Всесвітній виставці у Парижі. 

У наступні роки Ольга Петрівна активно продовжує збирати народні вишивки та публікує їх в альбомах: “Украинский народный орнамент”  – 2-е вид. – К., 1879; “Українські взори” – К., 1903;  “Українські узори: присвячено Волинському краєві” – К., 1912; “Українські узори” – К., 1927. 

Кожне видання, окрім ґрунтовних передмов, містило на окремих аркушах унікальні зразки народних вишивок.

Творча діяльність Олени Пчілки почалася з поетичних перекладів улюблених з дитинства поетів: О. Пушкіна («Анчар»), М. Лермонтова («Три пальми», «Гілка Палестини», «Мцирі»), польського поета В. Сирокомлі («Співець»). 1882 р. видає книжку перекладів «Українським дітям».

У 1883 році у журналі «Рада» виходять поезії Олени Пчілки «Волинські спогади» та «Гульча». Написані вони на основі вражень від чарівної волинської природи.

1886 року з’являється перша збірка поезій Олени Пчілки «Думки-мережанки».  В наступному році разом з Наталею Кобринською Ольга Петрівна здійснює підготовку й видання альманаху «Перший вінок», включивши туди оповідання «Товаришки» та дві поезії. «Се було нелегкою справою, – пише Олена Пчілка у «Автобіографії”,  – але допомагав нам дуже Іван Франко. Стала я постійним співробітником «Зорі», дякуючи ретельним заходам редакторів, що один по одному писали до мене листи, заохочуючи до писання. І можна сказати, що дякуючи їхнім таким листам, я стала письменницею». 

У 1906–1914 р.р. Ольга Драгоманова – видавець журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914).

Національні та соціальні мотиви є домінуючими у творчості Олени Пчілки. Вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю, постійно шукала шляхи для визволення свого народу.

1920 року під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. І,  коли розлючений комісар Крамаренко зірвав прапор, обурено скандує: «Ганьба Крамаренкові!». Переповнений зал дружно підтримав її. За антибільшовицькі виступи у Гадячі  її було заарештовано. 

Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві. Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Ольга  БОЙКО, 

завідувачка Колодяжненського музею Лесі Українки.

Цього року громадськість України відзначає 170 років від дня народження української письменниці, перекладача, етнографа, фольклориста, громадської діячки, члена-кориспондента Всеукраїнської академії наук – Олени Пчілки. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова народилася 29 червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині.

Початкову освіту здобула   вдома, а у 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».

Фундамент, взятий з домашнього середовища, Олена Пчілка перенесла в свою сім’ю. 

1868 року вона одружується з  Петром Антоновичем Косачем та виїжджає на Волинь, до місця його служби, у місто Новоград-Волинський, де, займаючись етнографією, записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1516

Останній місяць зими, мабуть, стоїть на першому місці за своїми холодами та складністю для рослин, і не випадково зветься він у нас – лютий. Між тим, весна – все ближче. І вже на кожного садівника та городника нападає нетерплячка скоріше почати щось робити. А роботи в лютому в саду і на городі вистачає. Правда, має вона поки не "польовий" характер, бо погода часто не дозволяє навіть вийти в сад, не те,  що там працювати. Але посів рослин на розсаду, живцювання хвойних та багато інших садово-городніх турбот не дадуть розслабитися.  Про що варто потурбуватися в лютому кожному городнику й дачнику, розповімо  в цій статті.

Утеплення кореневої системи

Основну увагу в саду варто приділити саме тому, як зимують ваші вихованці, і, в першу чергу, це стосується пристовбурових кіл – вони завжди повинні бути прикриті снігом. Але що робити, якщо морози чергуються з відлигами і сніг тане? Звичайно, використовувати й інші способи утеплення кореневої системи: зрізані гілки дерев, хвою, опале листя (запасене з осені у сухому приміщенні), гілки новорічних ялинок та й, взагалі, всі рослинні залишки та обрізки, яких було так багато восени.

Чому це важливо? За самих сильних морозів надземна частина рослини може постраждати та навіть повністю вимерзнути, але ретельно утеплена коренева система, яка вижила, дає шанс на нове життя вашій рослині. Головне, щоб вижило коріння! До речі,  під рослинними залишками й сніг протримається і не розтане довше. Це свого роду снігозатримка.

Перевірка 

укриття рослин

Перевірте, як вкриті теплолюбні рослини, чи не проламилися від снігу каркаси, чи не видно мишачих слідів. Акуратно струсіть товстий шар снігу з гілок чагарників і дерев, щоб вони не деформувалися і тим більше не зламалися. Якщо ж трапилася відлига, і сніг розтанув, можна трохи розкрити укриття і провітрити рослини, заодно перевіривши,  чи все з ними в порядку, чи добре їм зимується.

Часто після відлиги, з великою кількістю талої води,  знову починаються морози і рослини покриваються крижаною кіркою. Це, звичайно, дуже красиво і користується популярністю у фотографів, але садівникам варто знати, що під цією кіркою рослини (особливо багаторічники на клумбах) можуть відчувати брак повітря і випрівати, адже вона герметично їх "запечатує". Лід потрібно акуратно розбивати, намагаючись не пошкодити самі рослини.

Обрізка дерев 

та чагарників

Залежно від регіону і погодних умов, можна робити обрізку дерев та чагарників. Варто, правда, пам'ятати, що температура при цьому повинна бути не нижче,  ніж -5 градусів (а краще плюсова) і день повинен бути ясним, не дощовим. Якщо в лютому таке віконце утворилося – приступайте. Якщо ж сумніваєтеся, то краще дочекайтеся кінця лютого.

Заготівля живців

Під час таких лютневих обрізок, можете заготовити і живці для майбутніх весняних щеплень, а можете й спробувати вкорінити їх у будинку в теплому приміщенні. Багато культур можуть дати корінці при правильній температурі (+24, +26 °С) і за наявності додаткового підсвічування – троянди, декоративні чагарники і навіть абрикос та груша. Спробуйте, це цікаво!

Якщо у вас у підвалі зимують підщепи, то в лютому у  тому самому підвалі можна зробити зимові щеплення – так ви заощадите собі час для весни.

Побілка та захист від морозобоїн

Тепер трохи про побілку. Якщо ви білите свої дерева восени і використовуєте звичайний вапняний розчин, то, швидше за все, побілку потрібно освіжити. Адже саме зараз і починається цей період, для якого, власне кажучи, і роблять побілку. Вдень починає припікати сонечко, і темна кора дерев нагрівається, в рослини починається рух соку, але вночі знову повертається мороз,  і рослинні клітини замерзають.

Такий перепад денних і нічних температур може досягати 20 градусів. Хто це витримає? Ось і утворюються ті самі морозобоїни. Тому й  побілка, як засіб від надмірного нагрівання стовбурів і гілок вдень, необхідна саме в лютому-на початку березня.

Складно білити в лютому? Згодні. Тому використовуйте сучасні матеріали, які не змиються за зиму, обгортайте стовбури та скелетні гілки спеціальними садовими бинтами з нетканого матеріалу або хоча б притуліть до стовбура з південного боку щит або широку дошку, яка відіб'є сонячне світло.

Це ж стосується і хвойних рослин. У них морозобоїни не утворюються, хвоя прикриває стовбури і гілки, але сама хвоя просто згоряє на Сонці, адже коріння ще не працює та вологу з промерзлої землі не "качає". Оберніть їх мішковиною, світлою тканиною або зробіть екран-ширму з дощок, фанери, старого лінолеуму.

Живцювання хвойних рослин

До речі, про хвойні. Лютий – все ще відмінний час для розмноження їх за допомогою живцювання –  зрозуміло, всередині будинку. Туя, ялівець, тис, ялина – все це і багато іншого можна виростити з живця і при цьому зберегти всі сортові особливості: форму крони і колір хвої.

Перевірка посадкових запасів

У лютому регулярно відвідуємо підвал і оглядаємо зимуючі там запаси. Ні, не консерви (хоча їх теж перевірити не завадить), а посадковий матеріал – жоржини, гладіолуси, картоплю і т.п. Перевіряємо, як зимують саджанці, чи не потрібно їх полити. Чого гріха таїти, поливати їх в підвалі взимку випадає не часто, і часом про це забуваєш. Перевіряємо, як зберігаються заготовлені на щеплення живці дерев і на укорінення – чубуки*  винограду та інжиру.

Перевірили і виявили, що,  скажімо, гладіолус почав давати паростки? Не варто садити його в горщик і заносити у будинок. Користі від такої рослини, швидше за все, не буде. Зробіть по-іншому: покладіть  у світле, сухе, але прохолодне приміщення і дайте цим паросткам волю, нехай собі ростуть (за низької температури сильно не виростуть). Приблизно за місяць до посадки у ґрунт ці відростки повністю видаліть.

А якщо виявили цвіль на живцях-чубуках? Акуратно протріть кожен вологою тканиною і обробіть з пульверизатора перекисом водню (розводять приблизно 1:20-1:30), рожевим розчином марганцівки (якщо знайдете) або будь-яким доступним фунгіцидом. До речі, вже в кінці лютого і настає час ставити їх на укорінення. Адже для утворення початків корінців потрібен приблизно один місяць, і ще один місяць живець повинен розвивати коріння в контейнері з ґрунтовою сумішшю.

А приблизно до 10 травня він повинен бути готовий до висадки у відкритий ґрунт – це оптимально.  Якщо поставите вкорінювати  (на початку лютого), то це   занадто рано – до травня він вже буде переростком, та й клопоту багато з цим. Поставите занадто пізно (в березні) – втратите час. 

* – живець виноградної лози, який використовують для падіння.  

Підготувала 

Наталія РОМАНОВСЬКА.

Останній місяць зими, мабуть, стоїть на першому місці за своїми холодами та складністю для рослин, і не випадково зветься він у нас – лютий. Між тим, весна – все ближче. І вже на кожного садівника та городника нападає нетерплячка скоріше почати щось робити. А роботи в лютому в саду і на городі вистачає. Правда, має вона поки не "польовий" характер, бо погода часто не дозволяє навіть вийти в сад, не те,  що там працювати. Але посів рослин на розсаду, живцювання хвойних та багато інших садово-городніх турбот не дадуть розслабитися.  Про що варто потурбуватися в лютому кожному городнику й дачнику, розповімо  в цій статті.

Основну увагу в саду варто приділити саме тому, як зимують ваші вихованці, і, в першу чергу, це стосується пристовбурових кіл – вони завжди повинні бути прикриті снігом. Але що робити, якщо морози чергуються з відлигами і сніг тане? Звичайно, використовувати й інші способи утеплення кореневої системи: зрізані гілки дерев, хвою, опале листя (запасене з осені у сухому приміщенні), гілки новорічних ялинок та й, взагалі, всі рослинні залишки та обрізки, яких було так багато восени.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 514

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 349

Гороскоп

11 - 17  лютого 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 416