"А я просто українка… україночка..", – так і просяться на вуста слова із відомої пісні, коли дивишся на фотосвітлину, на якій – Ярина ШИНКАРУК. Адже саме такою – красивою, вільною, цілеспрямованою – кожен із нас уявляє собі образ справжньої жінки-українки, вірної доньки неньки-України. 

А ще Ярина Тарасівна має неабиякі організаторські здібності, які демонструє, працюючи педагогом-організатором в Ковельському ліцеї № 7.  Вихованці її люблять і шанують, адже вона вміє зацікавити, віднайти підхід до найпотаємніших куточків дитячих сердець.   

"А я просто українка… україночка..", – так і просяться на вуста слова із відомої пісні, коли дивишся на фотосвітлину, на якій – Ярина ШИНКАРУК. Адже саме такою – красивою, вільною, цілеспрямованою – кожен із нас уявляє собі образ справжньої жінки-українки, вірної доньки неньки-України. 

А ще Ярина Тарасівна має неабиякі організаторські здібності, які демонструє, працюючи педагогом-організатором в Ковельському ліцеї № 7.  Вихованці її люблять і шанують, адже вона вміє зацікавити, віднайти підхід до найпотаємніших куточків дитячих сердець.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340

21 серпня

21.00 год. – Патріотичний автоквест до Дня Незалежності України (старт – майданчик для паркування автомобілів біля паркової сцени).

23 серпня

10.00 год. – Тематична експозиція "В Україні – наша воля й доля" (історичний музей).

11.00  год. – Виставка вишитих робіт ковельчанки Ніни Габрилевич "На білих крилах рушників" (культурно-просвітницький центр).

           

24 серпня

12.00 год. – Фотозони в національному стилі  (міський парк культури і відпочинку імені Лесі Українки).

12.00 год. – Дитячі малюнки на асфальті "З Україною в серці" (біля Палацу учнівської молоді імені Івана Франка).

15.00 год.  – Виступи творчих колективів міста (центральна площа).

29 серпня

11.00 год. – Тематичний захід з нагоди  Дня пам'яті захисників України, молебень за героїв, покладання квітів (біля монумента Борцям за волю України). Після завершення   учасники вирушать до Стели пам'яті загиблих земляків, що на меморіалі Слави, де продовжиться вшанування захисників рідної землі. Панахида за загиблими.

Спортивні заходи

20-24 серпня

10.00 год. – Турнір з тенісу серед чоловіків (майданчик Волинської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення).

20-25 серпня

10.00 год.  – Свято дитячого футболу  (МЦ "Спорт для всіх").

22-23 серпня

10.00 год. – Змагання з веслування на байдарках і каное (міське водосховище).

Оргкомітет.

21.00 год. – Патріотичний автоквест до Дня Незалежності України (старт – майданчик для паркування автомобілів біля паркової сцени).

10.00 год. – Тематична експозиція "В Україні – наша воля й доля" (історичний музей).

11.00  год. – Виставка вишитих робіт ковельчанки Ніни Габрилевич "На білих крилах рушників" (культурно-просвітницький центр).

           

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 337

Погода в Ковелі 

20 – 26 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 393

Олег Кіндер: “Нам є чим пишатись, 

що вдосконалювати, над чим працювати”

Шановні ковельчани!  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 351

День пам’яті жертв сталінізму 

та нацизму

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 383

Щороку, коли готуємося до відзначення Дня Незалежності України, в першу чергу дякуємо Богові, що зберіг нам державу, не допустив ворога-супостата до золотоверхового Києва, хоч і не зупинив війни на Сході  країни, не повернув Крим…

Здавалося б, чого такі  суперечливі думки напередодні найбільшого національного  свята, чому не можемо його відзначати з легким серцем і спокійною душею? Ще ж не вмерли Україна, її слава й воля, ще маємо хліб і до хліба, ще шануємо традиції героїчної історії, а живі герої-воїни АТО/ООС живуть поміж нас, дають відсіч російським окупантам на Донеччині і Луганщині, де останнім часом встановилося крихке  перемир'я.

А почуття тривоги головним чином через те, що громадянське суспільство так і не сформувалося, що влада і народ не тільки не єдині, а все більше віддаляються один від одного. Національна ідея з  її гаслом "Україна – понад усе!" не стала домінуючою, а українофоби при підтримці російських шовіністів почуваються все впевненіше.

Де ж причина цього? Хто винен і що робити? Над цим у розлогій статті під промовистим заголовком "Вірний син України", присвяченій пам'яті гетьмана Івана Мазепи, що народився 20 березня 1639 року, розмірковує наш давній дописувач Петро Об'єдков. Скажемо відверто: стаття цікава, змістовна, насичена достовірними історичними фактами, але занадто велика для такої малоформатної газети,  як "Вісті Ковельщини". Тому зупинимося на головних моментах написаного паном Петром, що має особливе значення напередодні 29-ої річниці проголошення Акта про державну Незалежність України.

Змалювавши суспільно-політичну ситуацію Русі-України в далекі від нас часи, Петро Об'єдков дає вичерпні характеристики і самого Івана Мазепи, і Богдана Хмельницького, і Семена Палія, і Костянтина Гордієнка,  від котрих великою мірою залежала доля українського народу і які іноді по-різному бачили шляхи  досягнення поставленої мети. Суперечностями і між ними, і між їх соратниками вміло користалася Москва, яка всіляко заохочувала тих,  хто йшов у фарватері її політики і люто   –  фізично й психологічно – карала тих, хто мріяв про самостійну Українську державу, боровся за неї.

Так, Івана Мазепу російські історики й політики досі називають  "запроданцем", "зрадником",  московська церква схвалює накладену на нього так звану "анафему", яку, до речі, патріарх Константинопольський  нещодавно  скасував. Та що до  того московитам? Вони знають своє – робити біле чорним, а чорне білим.

Сам Іван Мазепа якось сказав: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, що ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами".

І. Мазепа був одним з найбагатших людей Європи. Тому з поглядом у майбутнє свого народу будував православні храми, заклади освіти, розвивав культуру. Непомітно для царя будував майбутню державу. І добре розумів, що визволитися від московських загарбників силами козаків він не зможе – мало людського ресурсу. Тому шукав могутнього союзника серед іноземних королів.

Петро Об'єдков розповідає про долю ще двох визначних особистостей, які жили і боролися проти ворогів України, але шляхи яких розійшлися. Ось що він пише: "Як склалося подальше життя двох наших героїв – полковника Семена Палія та кошового отамана Костянтина Гордієнка? Два народних герої, а які різні! С. Палій, мабуть, все-таки мріяв про гетьманську булаву, але за вірну службу цареві після війни отримав Фастівський полк, а булаву цар йому не міг вручити, бо його метою було знищення козацтва. Мабуть, гординя не дозволила С. Палію приєднатися до боротьби   І. Мазепи за Русь-Україну. І у віці 70 років пішов із життя. Похований на кладовищі Києво-Межигірського монастиря.

Історія пам'ятає Семена Палія, як одного із найпопулярніших лідерів не тільки в Україні, а й у всій Європі. Навіть Тарас Шевченко присвятив йому поему "Чернець", а Левко Боровиковський – поему-баладу "Палій". Володимир Малик зробив його одним із героїв роману "Чорний вершник", що входить до тетралогії "Таємний посол".

Можна перефразувати відому цитату: "Який отаман не мріє про гетьманську булаву!". Кость Гордієнко люто ненавидів І. Мазепу як московського прислужника, та коли гетьман покликав його під свої хоругви, не задумуючись, відкинувши ненависть та мрії заради спільної справи, вільної Русі-України з козаками пішов під його керівництво! І вірним даній клятві гетьману залишився до останнього подиху.

Після смерті І. Мазепи брав активну участь в написанні Конституції П. Орлика і його виборах на посаду гетьмана. Після Прутської битви гетьман П. Орлик вирішив відпустити козаків на Січ. Кость Гордієнко не міг повернутися на Чортомлицьку Січ, бо вона була знищена царськими військами.

Тому з 1 500 козаками вирушив на нове місце, де заснував Кам'янську Січ і був її отаманом. Але цар переслідував його і там, тому довелося перебиратися ще південніше  по Дніпру до самого гирла на землі Кримського ханства й там освоювати нову  Олешківську Січ. Він був справжній лицар, який присвятив своє життя визволенню Батьківщини  від московської окупації. Він – єдиний гетьман, який стримував козаків від бажання покоритися  Російській імперії. 4 травня 1733 року Кость Гордієнко помер. Поховали його з військовими почестями на козацькому кладовищі поблизу Січі. Могила його збереглася до наших часів. Нині там розташоване село Республіканець,    Бериславський  район Херсонської області.                                                                                                                                                                   

Маловідомий історичний   факт: козак Кость Гордієнко     є  єдиним в українській історії кошовим отаманом, який був очільником  трьох Запорізьких Січей: Чортомлицької, Кам'янської та Олешківської.

Уважний читач, мабуть,    помітив, як події початку ХVІІІ століття повторюються в сучасній Україні ХХІ століття. З цього приводу згадуються слова Володимира Сосюри:

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від

 ран?

Москві та Речі Посполитій

Колись жбурнув тебе

 Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого

 добра…

Його ж ти зрадила і степом 

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні

 дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта велетні дурні.

У тебе так: все безголов'я.

Що на багно кричить:

 "Блакить!".

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно,

 воскресить…

Петро Об'єдков".   

l

Відома громадсько-політична діячка Ковельщини і Волині, почесна голова місцевої філії "Союзу Українок" Алла Полякова надіслала до редакції надзвичайно цікаву статтю, яку в свій час підготували її посестри Марія Хотинська (на жаль, покійна) і в якій розповідається про долю, без будь-якого перебільшення, видатної українки Наталії Кобринської. Але знову ж таки мусимо зазначити, що стаття для "Вістей Ковельщини" занадто велика, а тому процитуємо лише окремі фрагменти.

На початку пані Марія написала: "Союз Українок" Канади на сторінках "Українського голосу" в 1951 році почав друкувати і продовжував аж до початку 1953 року книжку Ірени Книш "Смолоскип у темряві" про Наталію Кобринську та український жіночий рух коштом авторки – Ірени Книш, члена ініціативного комітету по відновленню "Союзу Українок", з'їзд якого відбувся 30 вересня 1945 року. Цей з'їзд був тріумфом ідей українського жіночого руху, першою пробудницею якого була незрівнянна Наталія Кобринська.

Пропоную короткий виклад згаданої книжки".   

Далі Марія Хотинська переповідає зміст книги, акцентуючи  на найважливіших моментах життя Наталії Кобринської (до речі, в 2001 році замітка на цю тему була вже опублікована у "Вістях Ковельщини", а свою працю в повному обсязі пані Марія передала у Ковельську філію "Союзу Українок", де з нею може ознайомитися кожен бажаючий).

Так от, народилася Наталія Кобринська 8 серпня 1851 року в селі поблизу Снятина Болеславського повіту в сім'ї, священика Івана Озаркевича, батько якого теж був священиком у Коломиї. Завдяки високоморальній духовній атмосфері в сім'ї, постійній роботі над собою Наталія відзначалася  своєю начитаністю, освітою та широким світоглядом.

У вересні 1871 року дівчина обвінчалася з Теофілом Кобринським, який всіляко сприяв інтелектуальному зростанню дружини, її становленню як громадської діячки. Сам він організував у  Снятині народну читальню, а при ній – хор, де був диригентом. На жаль, подружня ідилія тривала недовго – у березні 1882 року Теофіл Кобринський раптово помер.

Рідні намагалися втамувати душевні болі молодої вдови і стали залучати до громадського життя. Батько Наталії Іван Озаркевич як посол до Державної Ради  часто їздив до Відня. В одну з поїздок взяв доньку. "Сталося так, – розповідає у статті Марія Хотинська, – що саме там Наталія вперше спрямувала свої кроки в українське громадське життя. Вона відвідує товариство, що носило історичну назву "Січ", знайомиться з його найвизначнішим діячем Остапом Терлецьким, якого єднали дружні стосунки з Іваном Франком. Саме під впливом Терлецького Наталія Кобринська розпочала свою літературну діяльність. Її літературний дебют відбувся під кінець 1883 року у Відні".

А далі були нові твори, знайомства з Іваном Франком, Михайлом Павликом, прихильником жіночої емансипації, який врешті закохався у жінку. Але вона відкинула його залицяння, бо до кінця життя залишилася вірною своєму єдиному коханню до Теофіла Кобринського.

За сприяння членів "Січі", а також Уляни Кравченко, Анни Павлик та інших 7 жовтня 1884 відбулися організаційні збори членів майбутньої жіночої спілки, яка організаційно оформилась 8 грудня 1888 року. Створення "Товариства руських жінок" у Станіславові знайшло відгук не лише в українських, але й зарубіжних часописах. Іван Франко привітав нове жіноче об'єднання віршем "Жінка".

На жаль, пізніше в діяльності товариства виникло багато проблем, про що детально  розповідає Марія Хотинська. Життєва доля сталася так, що згодом Наталія Кобринська стала співпрацювати з матір'ю Лесі Українки – Оленою Пчілкою, яким вдалося організувати перше видання праць жінок з усіх земель України із назвою "Перший вінок", котрий, щоправда, став останнім через брак коштів. Поява "Першого вінка" в 1887 році у Львові мала глибоко символічне значення як для всіх українських жінок, так і для всієї української громади, бо у збірнику  висвітлювалася ідея соборності нації. З другого боку, проти видання різко виступили представники реакційних сил Західної України. З підступними діями з їх боку Наталія Кобринська матиме справу в подальшому ще не один раз.

1 вересня 1891 року Наталія Кобринська організовує перше жіноче віче у  Стрию, 14 жовтня 1894 року разом з однодумцями організовує "Товариство руських жінок" у Станіславові. Згодом жіночі товариства почали діяти в Тернополі та Перемишлі.

Кінець ХІХ - початок ХХ століть були складними в житті невтомної борчині за права жінок, але разом із  тим досить плідними: її підтримує Михайло Грушевський, інші відомі політичні діячі. В той же час критики не щадили діячку, її літературну творчість. Але, як підкреслює Марія Хотинська, чим більше громадськість відверталася від Кобринської, тим живіше сприймалися її ідеї.

Після смерті батька (1903 р.), а згодом і мами (1904 р.) Наталія  Кобринська переїхала до Львова, сподіваючись сповна віддатися громадській діяльності. Та її намірам не судилося збутися – опозиція частини жіноцтва Галичини змусила її повернутися до  Болехова, хоч пера вона не полишає.

Про останні роки життя і діяльності Наталії Кобринської Марія Хотинська пише:

"Перший всеукраїнський жіночий з'їзд у Києві від 27-29 вересня 1917 року постановив, що жінки повинні взяти якнайдіяльнішу участь у виборах до установчих зборів.

Можна уявити, які почуття охопили Кобринську, коли український парламент – Центральна Рада – один з перших у Європі схвалив закон про повну політичну рівноправність жіноцтва в українській державі. 

Незважаючи на роки, її активна натура прагне діла. Вона бере участь в роботі жіночого комітету для допомоги Червоному Хресту. Кобринська виступила з промовою на освяченні війська. Її промова була сповнена ентузіазму і вірою у краще завтра. Це була її лебедина пісня...

Останні дні цієї великої жінки були гіркі: падіння української державності стало для Кобринської найбільшим нещастям.

В січні 1920 року Кобринська виїхала до Львова, щоб розпорядитися своїм духовним багатством - архівом. Архів і бібліотеку вона передає науковому товариству ім. Шевченка, про що зробила запис в заповіті. По дорозі додому заразилася тифом. 21 січня 1920 року Наталії Кобринської не стало.

Кобринська випередила сучасників на десятиліття, тому не зразу знайшла у них розуміння. Після її смерті два покоління не могли нічого додати до її програми, настільки вона була повна, вичерпна і завершена.

Ідеї Кобринської пустили глибоке коріння в грунт. І розрослися буйно після її смерті. Вони дали початок сильному розвитку українського жіночого руху, що залишає свій слід у кожній ділянці нашого національного життя".

l

Ми запропонували вашій увазі два листи двох, здавалось би, різних людей – Петра Об'єдкова і Марії Хотинської. Герої їх розповідей теж різні.  Однак на прикладі життя та діяльності Івана Мазепи і Наталії Кобринської, їх сподвижників бачимо: ніщо не шкодить українцям більше, аніж їх невміння організуватися, об'єднатися у боротьбі проти спільного ворога, забути дріб'язкові образи і чвари в ім'я головного – порятунку України.

Тож робімо висновки з помилок наших прадідів і не повторюймо їх сьогодні. А тим, хто вірою і правдою служив Україні, – честь і слава!

Михайло КУЗЬМУК.

Щороку, коли готуємося до відзначення Дня Незалежності України, в першу чергу дякуємо Богові, що зберіг нам державу, не допустив ворога-супостата до золотоверхового Києва, хоч і не зупинив війни на Сході  країни, не повернув Крим…

Здавалося б, чого такі  суперечливі думки напередодні найбільшого національного  свята, чому не можемо його відзначати з легким серцем і спокійною душею? Ще ж не вмерли Україна, її слава й воля, ще маємо хліб і до хліба, ще шануємо традиції героїчної історії, а живі герої-воїни АТО/ООС живуть поміж нас, дають відсіч російським окупантам на Донеччині і Луганщині, де останнім часом встановилося крихке  перемир'я.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 566

У червні цього року начальником Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області призначено майора поліції Аркадія Олексійовича Найдича. Нещодавно Аркадій Олексійович провів в редакції газети "Вісті Ковельщини" "гарячу" телефонну лінію. Читачі газети мали можливість особисто поставити начальнику поліції запитання, які цікавили їх. На деякі запитання Аркадій Олексійович відповів відразу, окремі потребували детальнішого вивчення. Пропонуємо увазі читачів діалог Аркадія Найдича з жителями Ковельщини. 

Першим надійшов телефонний дзвінок від депутата Ковельської районної ради, жителя с. Білашева Миколи Чуля. Микола Якович поставив запитання з приводу проблеми, яку він неодноразово озвучував. Йшлося про колишній магазин села Ворони, з якого, як повідомив Микола Якович, без згоди пайовиків забрали нерухоме майно - батареї, котел, труби, металевий паркан. Питання неодноразово стояло на порядку денному правоохоронців, однак і досі не зрушило з місця. 

– Я прошу Вас від імені жителів села Ворони, всіх пайовиків, завершити цю справу в позитивному вирішенні, щоб майно повернули, а винні були притягнені до відповідальності, – звернувся до начальника поліції Микола Чуль. 

– Я вивчу це питання і обов'язково поінформую Вас. 

l

Наступний дзвінок надійшов від Заслуженого працівника культури України, ковельчанина Івана Сидорука:

– Довідався зі сторінок газети про такий формат Вашого спілкування з читачами, тож вирішив зателефонувати. 5 вересня 2019 року вночі невідомі пограбували мою творчу майстерню, де ми з дітками виготовляємо дерев'яні народні іграшки. Викрадено деревообробний верстат, інші знаряддя, необхідні  для нашої праці. В той же день я оперативно звернувся в поліцію, приїхала слідчо-оперативна група, зробили обстеження. 

Згодом я приносив слідчому ще докази, які він сказав збирати і вони будуть доказами у суді, коли злодіїв затримають. Це мене, чесно кажучи, дуже здивувало. Пізніше змінився слідчий по цій справі. Згодом влітку було ще одне пограбування цього ж приміщення. Я надавав певну інформацію правоохоронцям, звертався і в обласний відділ, аби дали допомогу відповідними слідчими чи експертами, і мені дали відповідь, що все на контролі. Але до сьогодні про злодіїв, скажімо, не чути, речі не повернуті, а моя творча майстерня, на жаль, в занепаді. То я хотів би, щоб Ви проявили весь рівень своєї професійності та професіоналізм Ваших колег для того, щоб справу відновити. 

– У кримінальному провадженні триває досудове розслідування. Слідчий перевіряє надану Вами інформацію щодо осіб, які, можливо, причетні до вчинення цієї крадіжки. 

l

До начальника поліції того дня звернувся і мешканець вулиці Миколайчука Юрій Никифорович Луцик з приводу крадіжки особистого майна з господарської будівлі влітку минулого року:

– Я ще з лютого чекаю відповіді з поліції за наслідками цієї справи. Так вже ті злодії розходилися, якби хоч трохи їх поліція "притискала", патрулювали хай би частіше вночі. Зверніть, будь ласка, увагу, я сподіваюся на Вас.

До слова, Аркадію Олексійовичу, раніше у "Вістях Ковельщини" поліція часто звітувала про кількість зареєстрованих злочинів і пригод, розповідали про розкриті злочини. Зараз цієї інформації менше, а мені особисто цікаві такі повідомлення, тому варто про це писати.

– Екіпажі патрульної поліції, які щодоби заступають на службу, постійно патрулюють вулиці міста, ніколи не стоять на місці. Я зверну увагу на  те, щоб у мікрорайоні Ковеля-ІІ частіше перебували працівники патрульної поліції. 

Щодо інформації про криміногенну обстановку в місті і районі, то Аркадій Найдич повідомив, що станом на 1 серпня ц. р. в Ковельському відділі поліції  зареєстровано 716 кримінальних правопорушень, із них: 330 крадіжок, з яких 151 розкрита, із числа цих крадіжок 51 - з домоволодінь (із них 29 розкрито); 4 незаконних заволодінь транспортними засобами, з яких 2 розкрито; 8 грабежів, з яких 7 розкрито; одне вимагання, яке розкрито.

l

– Доброго дня, Аркадію Олексійовичу, останнім часом і в газетах, і в інтернет-виданнях зустрічається дуже багато повідомлень про шахраїв, на гачок  яких потрапляють довірливі люди, зокрема, й ковельчани. Яких тільки схем не придумують ті аферисти! Тож цікавить, як часто в ковельську поліцію звертаються  люди, які стали жертвами шахраїв? Чи вдається виявити таких спритників і повернути втрачені кошти?

– Дякую за запитання, яке сьогодні надзвичайно актуальне. Аналізуючи подібні злочини, ми бачимо, що якщо раніше від аферистів потерпали люди старшого віку, то нині на гачок зловмисників дуже часто потрапляє молодь, яку, здавалося б, не так просто обдурити. Ми зверталися і звертаємося в банківські установи і до органів влади з проханням якнайширше інформувати людей про те, щоб були обачними, не довіряли банківську інформацію невідомим особам, обережно користувалися інтернет-платформами для купівлі чи продажу товарів.

Кожне кримінальне правопорушення реєструється в обов'язковому порядку. Як ми встановили, такі злочини переважно скоюються особами, які не проживають на території Волинської області. Тож часто матеріали справи згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України ми скеровуємо в інші області України. 

Користуючись нагодою, зі сторінок газети ще раз закликаю громадян бути обережними,  адже шахрайство – один із найпоширеніших злочинів на даний час на території Ковеля та Ковельського району. 

За сім місяців цього року в Ковельському відділі поліції зареєстровано 72 шахрайства.

l

– Доброго дня. Я – мешканка Ковеля. Мене турбує питання проведення дозвілля деякими підлітками. Вони збираються по закутках міста, незрозуміло, чим займаються. Наприклад, по вулиці Степана Бандери є велике занедбане будівництво, не раз бачу, що там збираються сумнівні компанії. І за квітковим ринком, просто в центрі міста, теж, та й в інших місцях. Тому прошу Вас звернути більшу увагу на це, проводити певні рейди і перевірки. Адже діти – це майбутнє нашого міста.

Марія АБРАМЧУК.

– В Ковельському відділі поліції працюють інспектори   ювенальної превенції, які проводять великий обсяг профілактичної роботи серед дітей та підлітків. Можу сказати, що в 2020 році ніяких протиправних дій проти дітей не вчинялося.

Питання проведення вільного часу дітьми та підлітками у період карантину має бути не лише на контролі поліції, а й соціальних служб, освітніх закладів і, в першу чергу, дорослих, які подають їм приклад.

Записала 

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКУ: начальник Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області Аркадій НАЙДИЧ.

Фото автора.

У червні цього року начальником Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області призначено майора поліції Аркадія Олексійовича НАЙДИЧА. Нещодавно Аркадій Олексійович провів в редакції газети "Вісті Ковельщини" "гарячу" телефонну лінію. Читачі газети мали можливість особисто поставити начальнику поліції запитання, які цікавили їх. На деякі запитання Аркадій Олексійович відповів відразу, окремі потребували детальнішого вивчення. Пропонуємо увазі читачів діалог Аркадія Найдича з жителями Ковельщини. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 777

Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.

Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:

Боже мій милий,

Дай розуму й сили

Народ наш до купи

 зібрати,

І те, що належить моїй

 Україні,

Ми не дамо роз'єднати.

Слова і музика – народні, як  і сама святиня. Ми, делегація журналістів "Вістей Ковельщини",  вслухаємося і насолоджуємося цим натхненним витонченим піснеспівом. Сьогодні газетярі тут невипадково. Цю чудову душевну зустріч із парафіянами Свято-Покровського храму нам організувала невтомна, заряджена на рух та культурно-мистецькі духовні заходи, очільниця  ковельської районної  культури Тетяна Матяшук. І за цю можливість спілкування із щирими і добрими поворчанами, за ці радісні відчуття, які нас огортали, маємо добрим словом пошанувати Вас, Тетяно Іванівно.

Як і годиться, нас гречно вітає настоятель храму отець Дмитро Андрухів, депутат Ковельської районної ради кількох скликань поспіль, який очолює Свято-Покровську парафію 20 літ. Доки не зібралися парафіяни, активісти церковної громади, о. Дмитро знайомить з історією церкви:

– Наша церква древня, має більше, як 150 літ. Перша згадка сягає 1853 року. Тоді зусиллями і коштами громади та священика Михайла Теодоровича і була побудована вона.

Пережив храм Першу світову війну, колонізаційне польське двадцятиліття, Другу світову, але не витримав комуно-атеїстичної навали і був зруйнований у 1964 році.

З утвердженням Незалежності віра почала відроджуватися, і на місці старої церкви 8 травня 2003 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутньої святині. У рекордний термін, менше, ніж за 2 роки, нова ошатна будівля була  споруджена і освячена 18 вересня 2005 року, прийнявши у своє лоно перших вірних.

Ось погляньте: це фотокопія старої церкви. Зберегти історію нам порадили очільники єпархії.

Ми вдивляємося в чорно-білу, потемнілу від часу світлину, і проникаємося якимось трепетом, адже тут творилась духовна історія краю, гартувався наш дух, наверталася душа до Бога.

l

Не зчулися, як в молитовному залі  залюдніло, з'явилися хористи, староста та інші активні парафіяни.

Повеселіло. Мов ластівки, влетіли в церкву жінки і защебетали наввипередки одна перед одною.

– Камінчик до камінчика, цеглинку до цеглинки, дощечку до дощечки – кожен день без спочинку вкладали ми в храм. А як же інакше? Пам'ятаю (я ще мала була) за Польщі наша церква була українською.

Поляки не дуже шанували українство, але тоді ми вистояли. І тепер на будову йшли, як на свято – так нам хотілося і мріялося почути молитву  та службу українською мовою, – захоплено розповідає нам найстаріша парафіянка, яка співала в церковному хорі у старій церкві, Катерина Демчук.

Прихожани   розказують про будівництво, про те, як збирали пожертву на храм  і про те, яке то щастя молитися рідною українською мовою.

– Не забудьте у своїй статті згадати Петра  Омелюка. Це – наша гордість. Він – коваль-самоук, а які професійні речі витворив. Кожна ікона – в кованій рамці. А де ви ще бачили змайстроване з любов'ю коване панікадило?  А огорожа! Справжній майстер.

l

Вдивляюся в старовинну чудотворну ікону Божої Матері, теж з любов'ю оковану майстром, і думаю: "Ось де той животворний Прометей  і дух нації, вогнем заряджений і водою загартований. Поворський умілець пан Петро, нащадок нашого ковельського коваля, який меч переможний викував Данилу Галицькому, назву місту подарував, навіки вписав своє ймення в історію села. Саме в цьому – невмирущість нашого українського роду і православної, істинно української віри".

Старожили про ікону Божої Матері розказують: "Стояла вона в куточку на кухні. Мабуть, найбільше молилась перед нею господиня. І якось невідомо звідки пожежа сталася. Здавалося, все піде прахом. Аж ні! В тій частині, де ікона Богородиці стояла, полум'я раптом згасло. Спасіння від неї прийшло.

Сьогодні залишилися незначні сліди  від пожежі, але Пресвята Богоматір (стверджують, що Ченстоховська  із Белза) з любов'ю та мудрістю, по-материнськи дивиться на  нас. Вона ніби промовляє: "Діти мої, я заступниця і покрова ваша, але не легковажте, бережіть Україну, свою рідну мову і віру Христову". Десь і смуток хмаркою промайне з образу святого. Злетить невипадково, адже і в Поворську є герої, що за нас, за віру та Україну життя віддали.

У цьому почесному списку – Микола Яворський. Пам'ятає громада і шанує Героя, що загинув в зоні АТО.

– Біля нашої ікони вже сталося чотири дива, – повідомляють парафіяни.

– Вся церква чудотворна, – додає пані Оля. – Зайшла, і таку благодать відчула, таку легкість!

– Там, де віра, там завжди Благодать Божа присутня. Так Господь направляє. Нещодавно у нас інша дивина сталась. Будуємо церкву у селі Гулівці. І неподалік храму від удару блискавки дуб старезний розколовся, а там – чаша золота, кубик воску і антимікс.  Погляньте, яка гарна чаша. Мощі з антимікса у нас залишилися, а основу ми передали в єпархіальну скарбницю дорогоцінних речей на збереження. Хто заховав під час війни, невідомо, але відкрився скарб нам невипадково, – не втомлюється  інформувати отець Дмитро.

l

Я слухаю парафіян і переконуюся: таки невипадково. Бо і настоятель храму, і його активна церковна громада – істинно віруючі люди.

– Знаєте, який у нас священик? Він з паніматінкою Любою день і ніч живуть церквою. Дружина пожертви збирає, а він будує, сповідає і службу вправно веде. Де ви ще таке бачили, щоб отець з Ковеля на велосипеді пластик облицювальний до Поворська віз?

Ми звикли шукати витязів-богатирів. А паніматінка Люба тендітна, скромна, невеличка на зріст, а який вогонь в очах, скільки духу запального! І отець Дмитро, як воїн віри, рухає громаду вперед і заряджає невтомною енергією.

Колись у старі часи приходив голова сільради і наказував фундамент розбивати. Сивочолі чоловіки, а за ними й жінки стали стіною: "Не дамо!". Відступила лиха година.

На таких парафіян, як Олена Шуляк, Катерина Романчук, вище згадувані Євгенія Савчук, Любов Андрухів та багатьох інших порядок і краса в храмі тримаються. А заквітчана, озеленена територія навколо храму стала взірцем для всіх поворчан.

Так з гарячої любові і віри міцної благодать народжується. Це і є щастям земним.

В той же день ми завітали у село Озерне, де зусиллями о. Дмитра новий храм побудовано. Тутешня громада теж належить до Православної Церкви України. 

Ми розпочали свій репортаж із народних поетичних рядків. Продовжимо читати цю просту поезію, покладену на мелодію, глибоку за змістом, високодуховну і дорогу кожному українцю:

Андрій Первозванний,

 апостол страждальний

Із давніх, прадавніх віків

Молитися мовою, що

 ближче до серця,

Народу своєму навіки

 заповів.

Чому ж ми цураємось

 рідного слова,

Нащадки святої Русі?

Тож мовою рідною, мовою

 серця

Ми розмовляєм усі.

Нас охрестили, коли ще 

й в помині

На карті Москви не було.

Ми – гордий народ, 

то чому ж повинні

Схилять перед нею чоло?

Переконаний, вірю і знаю: поворчани, прихожани Свято-Покровської церкви, не схилять чоло, це – їхня сутність. Я і мої друзі-ковельчани щасливіємо від цієї душевної зустрічі, яка перетворилася на духовне свято. Після піснеспіву і молитви-здравиці "Многії літа!" ми щиро прощаємося.

Щасти Вам, наші добрі друзі! Хай допомагає Вам Господь завжди і в усьому!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час зустрічі з прихожанами і священиком Свято-Покровського храму в Поворську.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.

Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:

Боже мій милий,

Дай розуму й сили

Народ наш до купи зібрати,

І те, що належить моїй Україні,

Ми не дамо роз'єднати.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 537

Випускник ЗЗСО № 12 м. Ковеля Роман Коцюбчик готується стати студентом.  Сумнівів щодо майбутньої спеціальності у хлопця не було: з сьомого класу його улюблений шкільний предмет – хімія.

– В сьомому класі, коли я пішов на міську олімпіаду і зайняв перше місце, у мене з'явився інтерес. В наступному 8-му класі я вже поїхав на обласну олімпіаду і на всеукраїнську. Тоді вже дуже сильно зацікавився хімією, – розповідає Роман.

Відмінні знання з хімії хлопець підтвердив на зовнішньому незалежному оцінюванні, де набрав максимальні 200 балів. Каже: був впевнений у своїх силах, навіть попри перерву в навчанні через карантин.

– Набагато менше часу забирала школа. Я зміг більше часу присвятити підготовці до ЗНО з трьох предметів: українська мова, математика і хімія.  Звичайно, розраховував на 200 балів. Тому що хімію я знаю дуже добре. І я б дуже здивувався, якби в мене не було 200 балів. Математику я склав на 199, а українську мову та літературу – на 195 балів.

Вчитель хімії ЗЗСО № 12 Тетяна Бірук зазначила: 

– Я в цьому результаті ніколи не сумнівалася, що він здобуде 200 балів. Бо в нього була дуже сильна база – і готуватися нам було дуже легко. Він постійно проходив  тести, скидав мені по вайберу. Запитував, а чому так, коли щось було  незрозуміло. Тобто, в нас постійний з ним був контакт – вайбером, телефоном. І так ми досягли такого результату. Я вважаю, що ми  разом досягли, хоча його заслуга тут беззаперечна.

Романа завжди підтримували і батьки. Радіють його успіхам у навчанні і вчителі школи. Директор ЗЗСО №12 Ігор Щур у нашій розмові підкреслив:

– Наші відмінники – а їх було четверо, медалісти, підтвердили свої знання в ЗНО. А значить, мають гарний старт для вступу у ВНЗ. І взагалі хочу відзначити, що майже 80 відсотків наших випускників  успішно склали ЗНО. Тобто, велика кількість випускників будуть навчатися у вищих навчальних закладах. І ми їм бажаємо, щоб їхні мрії здійснилися і вони обрали правильний шлях у житті.

На 200 балів склав ЗНО з хімії і  одноліток Романа з першого ковельського ліцею – Максим Чумак (вчитель – Оксана Мельник). 

Ігор ЧАЙКА.

НА ЗНІМКУ: випускник ЗЗСО № 12 Роман КОЦЮБЧИК.

Фото з архіву автора.

Випускник ЗЗСО № 12 м. Ковеля Роман Коцюбчик готується стати студентом.  Сумнівів щодо майбутньої спеціальності у хлопця не було: з сьомого класу його улюблений шкільний предмет – хімія.

– В сьомому класі, коли я пішов на міську олімпіаду і зайняв перше місце, у мене з'явився інтерес. В наступному 8-му класі я вже поїхав на обласну олімпіаду і на всеукраїнську. Тоді вже дуже сильно зацікавився хімією, – розповідає Роман.

Відмінні знання з хімії хлопець підтвердив на зовнішньому незалежному оцінюванні, де набрав максимальні 200 балів. Каже: був впевнений у своїх силах, навіть попри перерву в навчанні через карантин.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…

А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради   з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються. 

Тепер бібліотеці даватиме тепло сучасна котельня, будівництво якої було одним із перших проєктів в ОТГ. До книгозбірні веде окремий вхід, є тут зала, в якій будуть проходити заходи й репетиції, виділено кабінет, де працюватиме староста округу. А великі концертні дійства, як і раніше, відбуватимуться на сцені будинку культури. «Маємо надію, що з часом  для бібліотеки придбають комп'ютер, і вона стане ще більш сучасним, креативним місцем для дітей, молоді та й для старшого покоління», – сказала директор Голобської публічної бібліотеки Валентина Мельничук. 

Директорку тішить, що за три останні роки з бюджету Голобської селищної ради було виділено 75 тисяч гривень на придбання літератури та майже 60 тисяч – на передплату періодики. 

Подякувавши односельчанам за завзятість та оптимізм, в. о. старости Віталій Мартинець розповів, що вже після початку ремонтних робіт з’явилася ідея будівництва дитячого ігрового майданчика. Цей задум був реалізований: за кошти, виділені ТзОВ «В. Прометей», придбано частину споруд, інші елементи майданчика та благоустрій території зроблені місцевими жителями, найактивнішого з яких – Ярослава Валігуру – було відзначено Грамотою Голобської селищної ради.

Учасники фольклорного колективу «Оберіг» на чолі з Тамарою Крицко, солістки Олена й Оксана Валігури, Юліана Осіюк подарували присутнім пісенний вернісаж. Разом із аматорами культури раділи найменші відвідувачі бібліотеки. Вони стали повноправними учасниками свята, взявши участь у сценці, яку підготувала бібліотекар Алла Терещук. По-особливому звучала поезія «Я – українка», прочитана Катериною Музичук, адже була вона присвячена найвагомішому святу нашої держави – Дню Незалежності.

Вітаючи та вручаючи подарунки «новоселам», Голобський селищний голова Сергій Гарбарук подякував жителям за ініціативність і працьовитість, побажав порозуміння та згуртованості, миру й любові. «Нехай Ваша творча енергія буде прикладом служіння громаді й Україні, наповнює її процвітанням», – висловив сподівання Сергій Володимирович.

Отак живуть у Поповичах. Отак працюють у Голобській громаді. Саме отак будується та Україна, про яку ми мріємо. 

Храмом, де завжди народжується і зберігається духовність, вважав бібліотеку Василь Сухомлинський. До храму духовності, відкритого нещодавно в Поповичах, з цінними подарунками завітали гості – начальниця сектора культури, молоді та спорту Ковельської районної державної адміністрації Тетяна Матяшук, директорка  Ковельської центральної районної бібліотеки Галина Божик і директор Ковельського районного будинку культури Петро Журавель. 

Оглянувши відремонтовані приміщення, Тетяна Матяшук щиро пораділа, що працівники культури матимуть тепер комфортні умови для творчої праці. Вона побажала об’єднаній громаді не лише зберегти мережу закладів в складний економічний період, а ще вище підняти рівень їх функціонування. 

Під час спілкування Галина Михайлівна Божик, професіонал бібліотечної справи з багаторічним стажем, не лише дала колегам слушні поради, а й пообіцяла, що очолювана нею установа й надалі підтримуватиме осередки бібліотечної системи Ковельщини.

Присутні обговорили актуальні питання галузі культури, відзначили високий рівень підтримки цього напрямку в громаді, висловили сподівання на подальшу культурно-мистецьку співпрацю. Адже тільки спільно ми зможемо зберегти й примножити славні культурні традиції Лесиного краю.

Наш кор.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…

А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради   з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 358