Поповичі: минуле і сучасне
Історія села Попович сягає ХVІ століття – періоду литовсько-руського правління. Якщо згадати походження назв тодішніх населених пунктів "Із повісті минулих літ", то можна зрозуміти, що вони походять від нащадків тих, кому належала земля.
В цій місцині земля належала священику, або як у народі казали, попу, де працювали селяни-наймити. Згодом вони оселилися тут і вподобали собі назву Поповичі. Ліворуч дороги до села небайдужими вірянами в 2004 році збудовано капличку, напис на якій нагадує про те, що на цьому місці в 1803 році споруджено храм на честь великомученика Євстафія Плакиди. Капличку збудовано коштом уродженців села сестер Тетяни та Наталії Стасюк.
Дослідження свідчать, що церква була невеликих розмірів значно далі від нинішньої каплички. Ще з часів Першої світової війни на мовчазній землі кладовища тут стоїть постамент. За переказами, в цьому постаменті був замурований солдат російської армії. Так це чи ні, але нішу вибитого каменю замуровано цеглою, яка заросла зеленим мохом. З історичних джерел також відомо, що в 1916 році поблизу річки Стохід з червня по жовтень стояв фронт. В цих боях російська армія генерала Безбородова втратила до 20 тисяч солдатів.
l
Сьогоднішнє село вже віддалилось від місця заснування приблизно на два кілометри. Побував я тут серпневого дня передобідньої пори. Село, як завжди, жило своїми сільським турботами. Одні поспішали підводою до автозупинки, інші підручним транспортом везли з поля солому, окремі господарі переорювали стерню. З пасовищ поверталось невелике стадо корів. В садках достигали осінні сорти яблук та груш. Красу обійсть доповнював багряний цвіт чорнобривців. Все це створювало неповторний колорит сільського життя-буття.
Тішило те, що на дитячому майданчику було чимало малят. Цей майданчик будували всі гуртом: вчителі з учнями, батьками та молоддю. І як результат, – справжня окраса села. Дитячі споруди і огорожа розмальовані яскравими фарбами. Як і завжди, фінансову допомогу надало ТзОВ “В. Прометей”. Значну роботу виконали Ярослав Валігура - вчитель місцевої школи та місцевий умілець Сергій Патієвич.
Поруч із зупинкою розміщені контейнери для пластику та інших відходів, що свідчить про турботу сільської громади про благоустрій села.
Хорошу справу зробила молодь села на чолі з Андрієм Мирончуком, побудувавши альтанку. Хлопці і дівчата впорядкували закинуту територію – користь і для себе, і для людей. Двір Сергія Патієвича – це казка: дивишся і розумієш, які за цією красою стоять фантазія і праця. У дворі чисто і прибрано, хоч господаря вдома я не застав.
l
Як і кожне село, Поповичі багаті людськими цікавими долями. Побував я в найстаршої жительки 95-річної Галини Григорівни Стасюк – великої душі людини. У неї – чудова пам'ять.
– Велика сім'я у нас була – 10 душ, по-різному було, але жили ми дружно, – згадує жінка. – Пережили війну і важкі повоєнні роки, були голодні і напівголодні, не те, що тепер. Згодом мій чоловік Олександр Кирилович Стасюк став головою колгоспу, але ми нічим не відрізнялись від інших. Працювала я довгий час діловодом в сільській раді. В колгоспні часи всім давали ланки, доводилося і мені буряки сапати. Зараз я тішуся своєю донькою Лілією, онучками, правнуками, бо вони – як квіточки весняні. Бажаю і вам дожити до моїх літ.
Радісно мені було на душі за цей славний рід і за цю прекрасну його Берегиню – маму і бабусю.
Село гордиться своїми талантами рукодільниць та учасниками художньої самодіяльності. Так, Людмила Баглайчук, в минулому директор школи, вишиває бісером. Її вишивки можна побачити в клубі, школі та церкві. Сім'я Москалюків – активна учасниця художньої самодіяльності. Дружина Зінаїда виготовляє ляльки-мотанки, обоє є учасниками сільського хору "Оберіг".
Ще одна цікава зустріч відбулася із жителем села, який народився голодного 1933 року. Як з'ясувалося в процесі розмови, до 1968 року він і сам не знав, де народився. Це – людина щирої душі, гарячого серця і надскладної життєвої долі. Було що послухати і задуматись над прожитим і пережитим ним.
– Я часто згадую минуле, – говорить Володимир Миколайович. – Батька забрали на фронт. Коли його пораненого і хворого везли в госпіталь, він попросив хоч на хвилину зайти до матері та дітей. Тоді в нашу хату прийшла радість і одночасно горе – помер батько. Нас залишилось троє малих синів. Розійшлись ми по світах. Голодні і обдерті були повоєнні роки, їсти не мали чого та й одягнути не було що. З такою "шпаною", як сам, товарняками поїхав в Київ. Ходили по базару, просили їсти. Інколи нас брали на роботу, спали, де ніч застане, потім – міліція, розподільник по областях, мене привезли в Луцьк, пізніше в Голобський район. В 1957 році я зустрів свою долю – Ольгу Костянтинівну, вчительку за фахом, й оселився в Поповичах.
Одна з дочок Галя залишила Луцьк і доглядає мене. Тепер я часто з болем у душі задумуюсь, чи правильно "клеїв" своє життя без батька й матері? Свою маму я зустрів лише в 1968 році. Вона сама розшукала мене. Як і моя дружина, мама була вчителькою. Будучи 35-літнім чоловіком, я ще довго плакав в материнських гарячих обіймах.
l
Про таких людей декількома реченнями неможливо розповісти. Як часто повторює волинський журналіст Микола Вельма, про кожну людину можна писати книгу. Не менш цікава доля і в Катерини Мохнюк – ветерана-педагога місцевої школи. Її покликанням було сіяти в серцях учнів розумне і добре, вічне. Для неї всі діти були рідними. Вона намагалась бути не тільки педагогом, а й матір'ю, другом, віддаючи частинку свого серця дітям.
– Зараз на пенсії, але тримаю город, бо як в селі жити без поля і картоплі та городини? – розповідає жінка. – Допомагає з обробітком сусід Анатолій Прокопчук, який має техніку.
Запитую в пана Анаталія:
– Як господарюєте?
– Та так, як бачите. Думаю, де на зиму техніку заховати стареньку, що посіяти, бо вже трохи поля зорав. Є в мене комбайн німецький, йому майже стільки років, як мені – 52. В нас у селі декілька таких господарів, то ми кооперуємося, допомагаємо один одному.
Виконуючий обов'язки сільського старости Віталій Мартинець зауважив в розмові, що в селі поки що немає хат-пусток, але воно потребує кращого благоустрою та збереження школи. Типова проблема: як і скрізь в Україні, – виїзд молоді за кордон. Виникає запитання: то де ж та державна програма розвитку села, щоб молодь залишалась на місцях, про яку стільки мовлено-перемовлено?
l
Ось такі зустрічі із селянами мав у Богом даному куточку Ковельщини – в Поповичах. Десь в глибині душі я ще маю сподівання, що відродяться ці покинуті хати, де колись біля криниці було відро, а між штахетами – свіжі газети, як знак того, що тут живуть і працюють люди. Хочеться, щоб запульсувало життя в усіх волинських селах, бо Бог дав нам райську землю і працьовитих людей. Цим людям ще б мудру патріотичну владу, то, може б, Україна і стала європейською державою.
Залишаючи село Поповичі, я вдивлявся в золотаві куполи церкви, які тягнуться до неба. 3 жовтня в селі престольне свято. З вуст о. Георгія звучали слова: “Мир Вам”, а у відповідь віряни – “І Духу Твоєму”. У такі моменти душа зворушується духовністю. Тож миру і спокою бажаю селу Поповичі та всій нашій Україні!
Сергій ДАНИЛЮК,
громадський
кореспондент газети
"Вісті Ковельщини".
НА ЗНІМКАХ: село Поповичі сьогодні.
Фото автора.
Історія села Попович сягає ХVІ століття – періоду литовсько-руського правління. Якщо згадати походження назв тодішніх населених пунктів "Із повісті минулих літ", то можна зрозуміти, що вони походять від нащадків тих, кому належала земля.
В цій місцині земля належала священику, або як у народі казали, попу, де працювали селяни-наймити. Згодом вони оселилися тут і вподобали собі назву Поповичі. Ліворуч дороги до села небайдужими вірянами в 2004 році збудовано капличку, напис на якій нагадує про те, що на цьому місці в 1803 році споруджено храм на честь великомученика Євстафія Плакиди.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 695
Ковельський “Союз Українок”: ювілейний фотолітопис
Ковельська освіта – одна з найкращих в Україні
Поповичі: минуле і сучасне
Від четверга до четверга
Кубок Ковеля з БОЧА-2020