Повідомлення в номер / Мандрівка до душі Анатолія Александрука

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.

Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?

Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.

l

Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.

Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 

– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 

– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 

– А батька забрала війна?

– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів". 

Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і   "викупили"  тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось. 

– Юні роки – це навчання і знову праця?

– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл. 

– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?

– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.

– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?

– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.

Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).

– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?

–  За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.

– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі,  вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.

– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти  років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей. 

– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?

– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?

– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?

– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки? 

– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.

– Мене це завжди ображає. З нашого села, із  бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах. 

Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання. 

Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити. 

– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?

– За переказами,  існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний. 

А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає. 

– А незалежна Україна   виправдала Ваші надії?

– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.

– Життя вдалося?

– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.

– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?

– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає. 

– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої? 

– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.

l

Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.

l

Анатолію Александруку присвячується

А роки летять, немов птахи 

у вирій,

Осінь спогадом кличе в далеку

 весну.

Ех, юносте мила, весела,

 щаслива,

Закохані ночі – поцілунки 

без сну.

Село твоє рідне. Село твоє

 любе.

Квітує чар-зілля в широкому

 полі.

Там батьківська хата – 

її не забути, 

І все ж ти пішов за покликом

 долі.

Надія, мов Сонце, і доньки, мов

 зорі,

То щастя упало на життєву

 дорогу.

Ти вправний господар. Добре

 слово говорять

Про тебе всі люди – це твоя

 перемога.

Поглянеш на шлях – там

 солодке і з перцем.

Не знайде людина в цім світі

 спокою. 

Ти – лицар Закону, що взяв щит

 в своє серце

І пішов, де провина й захист 

у вічнім двобої. 

Заглянь у скарбницю – там

 виграні справи.

Ти їх рахував? Звідти радість

 пульсує?

Це і є твоя істина долі 

та правди.

Вона – все життя, всі здобутки

 віншує.

Анатолію, друже! Анатолію,

 брате!

Дякуєм долі, що ми поєднались

 з тобою.

Не будем на кавовій гущі 

гадати –

Хай день, що приходить,

 добавить здоров'я!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії"   Колодяжненському музею Лесі Українки.

Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.

Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?

Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.

ххх

Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.

Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 

– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 

– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 

– А батька забрала війна?

– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів". 

Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і   "викупили"  тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось. 

– Юні роки – це навчання і знову праця?

– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл. 

– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?

– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.

– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?

– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.

Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).

– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?

–  За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.

– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі,  вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.

– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти  років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей. 

– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?

– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?

– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?

– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки? 

– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.

– Мене це завжди ображає. З нашого села, із  бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах. 

Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання. 

Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити. 

– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?

– За переказами,  існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний. 

А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає. 

– А незалежна Україна   виправдала Ваші надії?

– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.

– Життя вдалося?

– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.

– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?

– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає. 

– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої? 

– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.

ххх

Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.

ххх

НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії"   Колодяжненському музею Лесі Українки.

Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.