Пройти крізь терни незламно і гідно
В процесі життя людина долає терни колючі і райські кущі, бачить сірі і світлі кольори. Як кажуть, кожному своє.
Галина Василівна Вереніч бачить цей світ в інших вимірах. Вона переконана, що найголовніше в житті – зберегти людську гідність. Впали на твоє єство біль і горе, захмарилася радість – ти мусиш пережити їх, йти далі з високо піднятою головою. А ще – не зраджувати своїх моральних принципів.
Пишу і себе звіряю із цією особливою жінкою із великої літери й роблю висновок: не дорівняюсь.
Вона – вчитель, педагог та душевний наставник. Це її земний шлях, доля і сенс життя.
Розумна, мудра і приваблива, у свої 85 виглядає на 20 літ молодше. З першого погляду можна подумати, що її оминули життєві катаклізми і, птаха радості несла на своїх крилах.
На жаль, так не буває. За фасадом світлих днів чорні хмари клубочаться.
Ех, доле, доле! Розкажи нам притчу про широке поле. Порадь, як квіти пахучі від будяків колючих та кропиви пекучої відділити.
Юність не віщувала тривог і суму. Галя плюс Вова. Це означало, що молода пара подружилася, пригорнулася і розцвіла сімейним коханням. Галина дітей в школі навчає, а її Богом суджений Володя керівні посади осягає. Авторитет у чоловіка серед колег і друзів неабиякий. І висока влада цінує й поважає.
Дружині непросто, але вона має бути на висоті: толерантною, виваженою і усміхненою.
Скільки-то зустрічей дружніх було вдома і поза домом. Вона скрізь і завжди – берегиня родини, господиня і королева серед гостей найвищого рангу.
В тій життєвій круговерті син Ігорьок на світ Божий з'явився. Ріс – виростав. Тішилися, адже розуму на трьох. Дивись, вченим стане і рід прославить.
Коли пригортається щастя, розкрилюй руки, впускай в серце. В ті розкрилені обійми Галини Василівни ластівкою влетіла донечка-красуня. Тендітне, миле. А ім'я яке – Світлана! Світло від світла!
Квіткою розквітала в родинній купелі. Від неї ангельська чарівність випромінювалася, душевна доброта розсіювалася і благодать повінню розливалася.
Це радісно-трагічне полотно життя я виписую з висоти тривалого відрізка часу. Хоч що таке час? Проходить рік, як мить, а мить перетворюється на Вічність. Радісні хвилини птахом пролітають, а горе й сум черепахою повільно повзуть.
Не зчулася Галина Василівна, як скарбниця щастя і радості спорожніла, а натомість сатана зерен, позначених горем, понасипав. І не просто так, а в потрійній мірі.
Захворів її суджений Володимир Іванович невиліковно. Кілька років хворості і нерухомості. Ті тривоги через її душу проходили, а всі сімейні клопоти на своїх жіночих плечах несла. Так і пішов у засвіти.
Переплакалась, перемучилась, пересумувала.
Вистояла!
Ще не встигли висохнути сльози, як нове горе: її надія, її кровинка, її опора – синочок Ігор пішов від мами у Вічність.
О, материнське серце! Скільки там ран незагоєних! Скільки рубців від мук душевних!
Та виявилося, що чаша горя ще не випита сповна. Її сонце – Світлана неждано-негадано сизокрилою чайкою в Царство Небесне відлетіла. Повернулася, немов із вирію, у батьківській дім світлиною усміхненою, чорною стрічкою окаймованою. Присіла на покуті, щоб з мамою на самоті порозмовляти.
Кажуть, сльози вимивають гіркі спомини, а молитва зцілює. І плакала, і молилася, але чи є на світі ліки від горя непомірного?
l
Проминуло кілька років. Попри все, тендітне жіноче стебло не зламалося. Як і колись, іде Галина Василівна життєвою дорогою із високо піднятою головою. Витримує грози, буревії, тривоги та негаразди неспокійного й злого сьогодення.
І ось я у неї в гостях. В хаті – гарно, чисто і затишно. Чомусь переживаю. Можливо, більше за себе. В яке русло ріка розмови повернеться?
– Галино Василівно. Як поживаєте? – запитую для початку.
– Анатолію! Ти ж знаєш, яке життя може бути, коли смерть за плечима?
– Не грішіть. Ви молодо виглядаєте і про ту, з косою, говорити рано. Думаю, що ангел-охоронець Вас береже.
– Не знаю, що береже, але рятує доброта. Вона попереду мене. Це мій щит і опора. Так і живу.
– А самотність важко на плечах нести?
– А я не самотня. Ось ти приїхав. Тішусь, що хтось далеко мене не забуває. Сусіди і рідні не оминають хати. Нещодавно мої учні провідували, подарунків навезли. Думаю, що я таки варта чогось у цьому житті.
– Гості – радість, але ж вони довго не засиджуються?
– Коли залишаюсь на самоті, то читаю. Люблю класику – там криниця мудрості бездонна. А ще різних видань понавиписувала. Знаєш, люблю читати про долі людські. Для мене газета – це не листок з картинками, а добрий порадник, цілитель і стимулятор душі. Бува, прочитаю у "Волині" про когось із рідних чи знайомих – радію.
Оце нещодавно перечитувала твою книгу нарисів "Згадати все…" і розхвилювалася. Співпереживала з Ковальськими. Які-то люди – істинні патріоти!
– Час невблаганний – Ковальського-лікаря вже немає. Як думаєте, газети виживуть?
– Допоки ми живемо, то і друковані видання будуть жити. Я тривожусь, коли бачу, як молодь живе в смартфонах та комп'ютерах, Божого світу не бачить і не чує.
– А матеріальна сторона "тисне"? Пенсії вистачає?
– Грошей завжди не вистачає. Мій дідусь, як була ще дитиною, навчав: "Ніколи не позичай грошей. Скільки б у тебе їх не було, частинку відклади. Перетерпиш, що не все придбала, зате в скрутну годину вони тебе виручать". Я й іншого правила дотримуюсь: іноді недоїж, але май завжди в запасі чай та до чаю для гостей.
– Цікаво, яке Ваше життєве кредо?
– Працювати, молитися, надіятися і вірити. Це стимулює. Допомагає жити.
– Побував у Вашій аурі і ніби омився благодатним дощем. Йти від Вас не хочеться. Якась магія?
– Звичайно, магія. Ви приїхали і радість принесли до хати. Я розчулилася. Згадали сумні і радісні хвилини. Я щасливію цим.
Виходимо. Вздовж доріжки – кущі калини. Пишні червоні грона звисають – милується око. До нових роздумів про долю людську спонукають. Це наш неопалимий кущ, Богом дарований.
– Немає для мене милішого дерева, аніж це. Як зацвіте –здається, моя Світланочка нареченою з небес з'являється. А ці червоні грона – це життя… Любов!
Я розповідаю давню легенду, як наші українки татар в непрохідне болото завели. Порубали вороги злії наших красунь і самі загинули безславно, але там, де капала кров дівчат, калина виростала – наше священне дерево. Скільки не ламають, не гнуть наші вороженьки калину-Україну, вона залишається незламною.
...Калина і Галина – сьогодні, як сестри. Попри холодні вітри і грози, ідуть по життю незламно й гідно з високо піднятою головою. Це і є сенс життя!
Анатолій СЕМЕНЮК.
В процесі життя людина долає терни колючі і райські кущі, бачить сірі і світлі кольори. Як кажуть, кожному своє.
Галина Василівна Вереніч бачить цей світ в інших вимірах. Вона переконана, що найголовніше в житті – зберегти людську гідність. Впали на твоє єство біль і горе, захмарилася радість – ти мусиш пережити їх, йти далі з високо піднятою головою. А ще – не зраджувати своїх моральних принципів.
Пишу і себе звіряю із цією особливою жінкою із великої літери й роблю висновок: не дорівняюсь.
Вона – вчитель, педагог та душевний наставник. Це її земний шлях, доля і сенс життя.
Розумна, мудра і приваблива, у свої 85 виглядає на 20 літ молодше. З першого погляду можна подумати, що її оминули життєві катаклізми і, птаха радості несла на своїх крилах.
На жаль, так не буває. За фасадом світлих днів чорні хмари клубочаться.
Ех, доле, доле! Розкажи нам притчу про широке поле. Порадь, як квіти пахучі від будяків колючих та кропиви пекучої відділити.
Юність не віщувала тривог і суму. Галя плюс Вова. Це означало, що молода пара подружилася, пригорнулася і розцвіла сімейним коханням. Галина дітей в школі навчає, а її Богом суджений Володя керівні посади осягає. Авторитет у чоловіка серед колег і друзів неабиякий. І висока влада цінує й поважає.
Дружині непросто, але вона має бути на висоті: толерантною, виваженою і усміхненою.
Скільки-то зустрічей дружніх було вдома і поза домом. Вона скрізь і завжди – берегиня родини, господиня і королева серед гостей найвищого рангу.
В тій життєвій круговерті син Ігорьок на світ Божий з'явився. Ріс – виростав. Тішилися, адже розуму на трьох. Дивись, вченим стане і рід прославить.
Коли пригортається щастя, розкрилюй руки, впускай в серце. В ті розкрилені обійми Галини Василівни ластівкою влетіла донечка-красуня. Тендітне, миле. А ім'я яке – Світлана! Світло від світла!
Квіткою розквітала в родинній купелі. Від неї ангельська чарівність випромінювалася, душевна доброта розсіювалася і благодать повінню розливалася.
Це радісно-трагічне полотно життя я виписую з висоти тривалого відрізка часу. Хоч що таке час? Проходить рік, як мить, а мить перетворюється на Вічність. Радісні хвилини птахом пролітають, а горе й сум черепахою повільно повзуть.
Не зчулася Галина Василівна, як скарбниця щастя і радості спорожніла, а натомість сатана зерен, позначених горем, понасипав. І не просто так, а в потрійній мірі.
Захворів її суджений Володимир Іванович невиліковно. Кілька років хворості і нерухомості. Ті тривоги через її душу проходили, а всі сімейні клопоти на своїх жіночих плечах несла. Так і пішов у засвіти.
Переплакалась, перемучилась, пересумувала.
Вистояла!
Ще не встигли висохнути сльози, як нове горе: її надія, її кровинка, її опора – синочок Ігор пішов від мами у Вічність.
О, материнське серце! Скільки там ран незагоєних! Скільки рубців від мук душевних!
Та виявилося, що чаша горя ще не випита сповна. Її сонце – Світлана неждано-негадано сизокрилою чайкою в Царство Небесне відлетіла. Повернулася, немов із вирію, у батьківській дім світлиною усміхненою, чорною стрічкою окаймованою. Присіла на покуті, щоб з мамою на самоті порозмовляти.
Кажуть, сльози вимивають гіркі спомини, а молитва зцілює. І плакала, і молилася, але чи є на світі ліки від горя непомірного?
l
Проминуло кілька років. Попри все, тендітне жіноче стебло не зламалося. Як і колись, іде Галина Василівна життєвою дорогою із високо піднятою головою. Витримує грози, буревії, тривоги та негаразди неспокійного й злого сьогодення.
І ось я у неї в гостях. В хаті – гарно, чисто і затишно. Чомусь переживаю. Можливо, більше за себе. В яке русло ріка розмови повернеться?
– Галино Василівно. Як поживаєте? – запитую для початку.
– Анатолію! Ти ж знаєш, яке життя може бути, коли смерть за плечима?
– Не грішіть. Ви молодо виглядаєте і про ту, з косою, говорити рано. Думаю, що ангел-охоронець Вас береже.
– Не знаю, що береже, але рятує доброта. Вона попереду мене. Це мій щит і опора. Так і живу.
– А самотність важко на плечах нести?
– А я не самотня. Ось ти приїхав. Тішусь, що хтось далеко мене не забуває. Сусіди і рідні не оминають хати. Нещодавно мої учні провідували, подарунків навезли. Думаю, що я таки варта чогось у цьому житті.
– Гості – радість, але ж вони довго не засиджуються?
– Коли залишаюсь на самоті, то читаю. Люблю класику – там криниця мудрості бездонна. А ще різних видань понавиписувала. Знаєш, люблю читати про долі людські. Для мене газета – це не листок з картинками, а добрий порадник, цілитель і стимулятор душі. Бува, прочитаю у "Волині" про когось із рідних чи знайомих – радію.
Оце нещодавно перечитувала твою книгу нарисів "Згадати все…" і розхвилювалася. Співпереживала з Ковальськими. Які-то люди – істинні патріоти!
– Час невблаганний – Ковальського-лікаря вже немає. Як думаєте, газети виживуть?
– Допоки ми живемо, то і друковані видання будуть жити. Я тривожусь, коли бачу, як молодь живе в смартфонах та комп'ютерах, Божого світу не бачить і не чує.
– А матеріальна сторона "тисне"? Пенсії вистачає?
– Грошей завжди не вистачає. Мій дідусь, як була ще дитиною, навчав: "Ніколи не позичай грошей. Скільки б у тебе їх не було, частинку відклади. Перетерпиш, що не все придбала, зате в скрутну годину вони тебе виручать". Я й іншого правила дотримуюсь: іноді недоїж, але май завжди в запасі чай та до чаю для гостей.
– Цікаво, яке Ваше життєве кредо?
– Працювати, молитися, надіятися і вірити. Це стимулює. Допомагає жити.
– Побував у Вашій аурі і ніби омився благодатним дощем. Йти від Вас не хочеться. Якась магія?
– Звичайно, магія. Ви приїхали і радість принесли до хати. Я розчулилася. Згадали сумні і радісні хвилини. Я щасливію цим.
Виходимо. Вздовж доріжки – кущі калини. Пишні червоні грона звисають – милується око. До нових роздумів про долю людську спонукають. Це наш неопалимий кущ, Богом дарований.
– Немає для мене милішого дерева, аніж це. Як зацвіте –здається, моя Світланочка нареченою з небес з'являється. А ці червоні грона – це життя… Любов!
Я розповідаю давню легенду, як наші українки татар в непрохідне болото завели. Порубали вороги злії наших красунь і самі загинули безславно, але там, де капала кров дівчат, калина виростала – наше священне дерево. Скільки не ламають, не гнуть наші вороженьки калину-Україну, вона залишається незламною.
...Калина і Галина – сьогодні, як сестри. Попри холодні вітри і грози, ідуть по життю незламно й гідно з високо піднятою головою. Це і є сенс життя!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Пройти крізь терни незламно і гідно
Залишити коментар