Повідомлення в номер / Не загубімо життєдайність душі!

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла. Признаюся, що те вільнодумство і в мені не вмирало. Просто було затиснуте в лещата самозбереження і страху.

Із другом  дитинства Петром ми так само піддавалися безперервній комуно-атеїстичній пропаганді, не маючи права на перепочинок і роздуми. Виросли. Доля повела нас різними шляхами.

Я здобув вищу освіту, був призначений на престижні посади у волинській енергетиці і навіть обраний міським головою Ковеля.

Петро закінчив училище зв'язку, отримав посвідчення водія і в пошуках легшого хліба, переселився на Донбас. Працював на "швидкій" у Донецьку.

Ностальгія за рідним краєм завжди кличе. Тож якось завітав Петро Максимович у гості. Як не провідаєш старого друга, тим більше не заглянеш у його душу – чи не спотворена вона владою?

Довго говорили, згадували пережите.

– Петре, а чому ти російською розмовляєш? – запитав я.

– Какая разніца? Лишь бы колбаса была на столе, – відповів різко, зиркнувши з-під лоба.

Щоб більше не дратувати гостя, я перевів мову на іншу тему. Бог йому суддя.

Та раптом через багато років потому, під час зустрічі сталось несподіване: Петро заплакав.

– Знаєш, побував в селі, походив по наших стежках дитинства, почув рідну мову і так боляче й сумно стало мені. Пробач, що різко відповів тоді.

І він заговорив українською, із тим присмаком місцевого діалекту, який властивий моїм землякам. Ми й чарчину підняли за мову і за село, і за той далекий батьківський оберіг, який залишили "сиротою".

Цей спогад прийшов невипадково. Кожен із нас у нещодавніх різдвяних побажаннях зичив рідним, близький, коханим та всій Україні миру. А чи задумуємось ми над тим, чому війна на Донбасі стала можливою? За які гріхи нам ця кара? А чи не за зрадництво рідної мови, своїх звичаїв і традицій?

Сім'я Олени на Донбасі прижилася. І дім свій збудувала. Та неждано-негадано в прифронтовій зоні опинилася. Розпочалися обстріли. Спочатку міни із шумом і свистом пролітали кудись далеко. Не зчулись, як загуркотіли вибухи поруч. Зі страху стали вибігати із будинку. Ця картина навічно закарбувалася в пам'яті Олени.

За кілька  кроків від неї, там, де бігли батько і чоловік, вибухнула міна. Шматки тіл із землею полетіли довкола. Олена із донькою та бабусею впали на землю. Рештки тіл рідних хоронили з риданнями і втраченою надією на щастя.

А час летів, ніби на крилах. Вже й кілька років від тої трагедії минуло. Різдвяні свята із вертепами, колядками прийшли у гості. Поїхала Олена до родичів у село  покійного чоловіка. Вечеря – 12 страв, як і годиться, на столі. Серед них кутя, узвар, пісні пампушки. 

І раптом сталося диво: Олена заговорила українською мовою. Заговорила щиро, зворушливо, переконливо.

– Люба  моя родино! У цей святий вечір немає серед нас моїх батька,чоловіка і брата. Їх, дорогих людей нашому серцю, забрала війна.

Чому таке сталося? Ця війна – через гріхи наші. Найважчий гріх – то зрадити своїй мові. Тисячоліттями ми розмовляли українською. Із нами рідною мовою спілкувалися все життя на батьківській землі – травинка і тваринка, картоплина і жито, вишенька і пташечка. Вони чули нас і добром  годили, сторицею віддавали. Не Путін-завойовник винен у цій війні, а ми, що допустили його на нашу землю. 

Хіба могло наше військо перемогти, коли команди віддавались мовою окупанта? 

А чи можлива наша духовна перемога, коли в храмах молитву промовляють чужинською мовою, а священики перебувають під проводом російської церкви? З корінням вириваємо живучість українську нашу.

Тож у тому, що загинула моя родина – і наша провина, і наша гріховна участь.

Прости і помилуй нас, Господи!..

Настала мертва тиша. У кожного просиналося прозріння своєї участі у тому, що твориться і звершується навколо. Бо й справді: по ділах наших, як казав Господь, воздається нам. Отож, пам'ятаймо про це, щоб потім не шкодувати за тим, що не цінували раніше.

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла. Признаюся, що те вільнодумство і в мені не вмирало. Просто було затиснуте в лещата самозбереження і страху.

Із другом  дитинства Петром ми так само піддавалися безперервній комуно-атеїстичній пропаганді, не маючи права на перепочинок і роздуми. Виросли. Доля повела нас різними шляхами.

Я здобув вищу освіту, був призначений на престижні посади у волинській енергетиці і навіть обраний міським головою Ковеля.

Петро закінчив училище зв'язку, отримав посвідчення водія і в пошуках легшого хліба, переселився на Донбас. Працював на "швидкій" у Донецьку.

Ностальгія за рідним краєм завжди кличе. Тож якось завітав Петро Максимович у гості. Як не провідаєш старого друга, тим більше не заглянеш у його душу – чи не спотворена вона владою?

Довго говорили, згадували пережите.

– Петре, а чому ти російською розмовляєш? – запитав я.

– Какая разніца? Лишь бы колбаса была на столе, – відповів різко, зиркнувши з-під лоба.

Щоб більше не дратувати гостя, я перевів мову на іншу тему. Бог йому суддя.

Та раптом через багато років потому, під час зустрічі сталось несподіване: Петро заплакав.

– Знаєш, побував в селі, походив по наших стежках дитинства, почув рідну мову і так боляче й сумно стало мені. Пробач, що різко відповів тоді.

І він заговорив українською, із тим присмаком місцевого діалекту, який властивий моїм землякам. Ми й чарчину підняли за мову і за село, і за той далекий батьківський оберіг, який залишили "сиротою".

Цей спогад прийшов невипадково. Кожен із нас у нещодавніх різдвяних побажаннях зичив рідним, близький, коханим та всій Україні миру. А чи задумуємось ми над тим, чому війна на Донбасі стала можливою? За які гріхи нам ця кара? А чи не за зрадництво рідної мови, своїх звичаїв і традицій?

Сім'я Олени на Донбасі прижилася. І дім свій збудувала. Та неждано-негадано в прифронтовій зоні опинилася. Розпочалися обстріли. Спочатку міни із шумом і свистом пролітали кудись далеко. Не зчулись, як загуркотіли вибухи поруч. Зі страху стали вибігати із будинку. Ця картина навічно закарбувалася в пам'яті Олени.

За кілька  кроків від неї, там, де бігли батько і чоловік, вибухнула міна. Шматки тіл із землею полетіли довкола. Олена із донькою та бабусею впали на землю. Рештки тіл рідних хоронили з риданнями і втраченою надією на щастя.

А час летів, ніби на крилах. Вже й кілька років від тої трагедії минуло. Різдвяні свята із вертепами, колядками прийшли у гості. Поїхала Олена до родичів у село  покійного чоловіка. Вечеря – 12 страв, як і годиться, на столі. Серед них кутя, узвар, пісні пампушки. 

І раптом сталося диво: Олена заговорила українською мовою. Заговорила щиро, зворушливо, переконливо.

– Люба  моя родино! У цей святий вечір немає серед нас моїх батька,чоловіка і брата. Їх, дорогих людей нашому серцю, забрала війна.

Чому таке сталося? Ця війна – через гріхи наші. Найважчий гріх – то зрадити своїй мові. Тисячоліттями ми розмовляли українською. Із нами рідною мовою спілкувалися все життя на батьківській землі – травинка і тваринка, картоплина і жито, вишенька і пташечка. Вони чули нас і добром  годили, сторицею віддавали. Не Путін-завойовник винен у цій війні, а ми, що допустили його на нашу землю. 

Хіба могло наше військо перемогти, коли команди віддавались мовою окупанта? 

А чи можлива наша духовна перемога, коли в храмах молитву промовляють чужинською мовою, а священики перебувають під проводом російської церкви? З корінням вириваємо живучість українську нашу.

Тож у тому, що загинула моя родина – і наша провина, і наша гріховна участь.

Прости і помилуй нас, Господи!..

Настала мертва тиша. У кожного просиналося прозріння своєї участі у тому, що твориться і звершується навколо. Бо й справді: по ділах наших, як казав Господь, воздається нам. Отож, пам'ятаймо про це, щоб потім не шкодувати за тим, що не цінували раніше.