Повідомлення в номер / Шевченків травень

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

Без перебільшення скажу тобі, друже: травень – Шевченків місяць. Попри недавні  свята  Праці, святого Юрія і Перемоги, він по праву для Шевченка і для нас знаковий.

4 травня 1838 року  відбулася важлива подія. 

«Свобода!..Свобода!»  — вигукнув тоді Шевченко і кинувся Сошенкові на шию. «Задушиш…Ти що здурів, Тарасе?»  — відштовхував той Тараса. Та де там! Шевченко, немов вулкан, який тільки-но прокинувся, виплескував до небес свою полум’яну енергію.

Вдумаймося: за участю царської сім’ї, завдяки натхненнику Брюлову та іншим світочам культури того часу (чи не диво?) для України викупляли з неволі майбутнього апостола Правди і Свободи, пророка нації, якому немає рівних у цілому світі.

Чи не Господнє провидіння долі?

Травень… Це хвилюючі дні  повернення праху поета на Батьківщину. То був мученицький шлях. Але і  благородний. Він вартий особливого пошанування. Я не містик, але переконаний: переправляли із Петербурга   не труну з тілом, а палаючий факел, який освітлює шлях до волі і будить, закликає українців до боротьби. В древні, далекі від нас часи  вогонь людям подарував Прометей і постраждав за це. Тарас Шевченко перейняв цей палаючий смолоскип і теж прирік себе на страждання. Не гасне його полум’я. Із покоління в покоління передається, а епіцентр того духу з Канівської височини пульсує.

Мій друже-співрозмовнику! Всі ми сьогодні знаходимося під гнітом коронавірусу. Щоб заповнити безкінечно нудні «вихідні» якоюсь корисною справою, я занурився в стихію Шевченкового «Щоденника».

На перший погляд, написане поетом – монотонне і нудне, себто не для розваги. Але чим більше я занурювався в купіль того читання, тим більше захоплювався, переживав і пізнавав живого та близького Шевченка, незламного, творчого і людяного. Разом із тими переживаннями із кінчиків мого сивого волосся злітали  спомини про дике (не героїчне) совєцьке повоєнне кріпацтво, точніше – рабство. Цареві було далеко до такого витонченого знущання над людським єством.

Я так само викуповувався із колгоспної неволі. Бився, як риба об лід, задихаючись. Бог посилав мені людей, які допомогли визволитися.

Пишу це не для співчутливого слівця. Культурологічна та аристократична еліта середини ХІХ століття, попри заборони царя, була прихильною до таланту Шевченка. К. Брюлов, М. Лазаревський, граф (!) Ф. Толстой, М. Щепкін, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович та багато інших, незважаючи на революційний антицарський дух, підтримували поета і матеріально, і морально. Багато хто із культурної еліти Росії та України обожнював нашого генія.

Співставте нашу теперішнюю м’якотілу інтелігенцію, хижих олігархів і черству до душі України владу, і ви побачите, що історія наче застигла, і не видно, і не чути «сім’ї вольної, нової» і щасливої.

Хитаються основи державності, яма бідності все глибшає.

«Щоденник» Тараса Шевченка  — живий свідок тієї віддаленої  від нас епохи. А ми є свідками новітньої історії України. Що ми запишемо в наш «Щоденник»?

На жаль, знову спотикаємося об дурість верховної влади. Активісток руху за незалежну Україну Софію  Федину  та Марусю Звіробій притягають до кримінальної відповідальності за критику президента (царя?).

Як кажуть, приїхали. Єдиного не вистачає для обвинувальників – це безмежних сибірських просторів та пустель Кос-Аралу для заслання.

І знову волає дух Шевченка: «Вставай на Майдан!». Втомилися…Може, є інший вихід? Мене заспокоює Шевченко:

«Що б я записав? Правда, протягом цих десяти років я бачив даром те, що не всякому вдається і за гроші  побачити. Як  дивився на це? Як арестант дивиться із загратованого тюремного вікна на святковий весільний поїзд. Один лиш спомин про бачене і пережите приводить мене в трепет. А що було б, коли б я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятилітню драму?

Мимо, пройдемо мимо минуле моє, моя підступна пам’яте. Не розбурхаймо серце люблячого друга недостойним спомином, забудемо і простимо темних мучеників наших, як простив милосердний чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемося до світлого тихого, як наш український осінній вечір, запишемо бачене та почуте. І що серце скаже?»

(«Щоденник»:  T. Г. Шевченка, стор. 11).

Ось так, мій щиросердечний читачу, від емоційних роздумів привів наш рідний Шевченко до примирення. Можливо, він передбачав наш критичний стан, хитку основу і пандемію,  коли, справді, не революція важлива, а мир та праця? 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

Без перебільшення скажу тобі, друже: травень – Шевченків місяць. Попри недавні  свята  Праці, святого Юрія і Перемоги, він по праву для Шевченка і для нас знаковий.

4 травня 1838 року  відбулася важлива подія. 

«Свобода!..Свобода!»  — вигукнув тоді Шевченко і кинувся Сошенкові на шию. «Задушиш…Ти що здурів, Тарасе?»  — відштовхував той Тараса. Та де там! Шевченко, немов вулкан, який тільки-но прокинувся, виплескував до небес свою полум’яну енергію.

Вдумаймося: за участю царської сім’ї, завдяки натхненнику Брюлову та іншим світочам культури того часу (чи не диво?) для України викупляли з неволі майбутнього апостола Правди і Свободи, пророка нації, якому немає рівних у цілому світі.

Чи не Господнє провидіння долі?

Травень… Це хвилюючі дні  повернення праху поета на Батьківщину. То був мученицький шлях. Але і  благородний. Він вартий особливого пошанування. Я не містик, але переконаний: переправляли із Петербурга   не труну з тілом, а палаючий факел, який освітлює шлях до волі і будить, закликає українців до боротьби. В древні, далекі від нас часи  вогонь людям подарував Прометей і постраждав за це. Тарас Шевченко перейняв цей палаючий смолоскип і теж прирік себе на страждання. Не гасне його полум’я. Із покоління в покоління передається, а епіцентр того духу з Канівської височини пульсує.

Мій друже-співрозмовнику! Всі ми сьогодні знаходимося під гнітом коронавірусу. Щоб заповнити безкінечно нудні «вихідні» якоюсь корисною справою, я занурився в стихію Шевченкового «Щоденника».

На перший погляд, написане поетом – монотонне і нудне, себто не для розваги. Але чим більше я занурювався в купіль того читання, тим більше захоплювався, переживав і пізнавав живого та близького Шевченка, незламного, творчого і людяного. Разом із тими переживаннями із кінчиків мого сивого волосся злітали  спомини про дике (не героїчне) совєцьке повоєнне кріпацтво, точніше – рабство. Цареві було далеко до такого витонченого знущання над людським єством.

Я так само викуповувався із колгоспної неволі. Бився, як риба об лід, задихаючись. Бог посилав мені людей, які допомогли визволитися.

Пишу це не для співчутливого слівця. Культурологічна та аристократична еліта середини ХІХ століття, попри заборони царя, була прихильною до таланту Шевченка. К. Брюлов, М. Лазаревський, граф (!) Ф. Толстой, М. Щепкін, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович та багато інших, незважаючи на революційний антицарський дух, підтримували поета і матеріально, і морально. Багато хто із культурної еліти Росії та України обожнював нашого генія.

Співставте нашу теперішнюю м’якотілу інтелігенцію, хижих олігархів і черству до душі України владу, і ви побачите, що історія наче застигла, і не видно, і не чути «сім’ї вольної, нової» і щасливої.

Хитаються основи державності, яма бідності все глибшає.

«Щоденник» Тараса Шевченка  — живий свідок тієї віддаленої  від нас епохи. А ми є свідками новітньої історії України. Що ми запишемо в наш «Щоденник»?

На жаль, знову спотикаємося об дурість верховної влади. Активісток руху за незалежну Україну Софію  Федину  та Марусю Звіробій притягають до кримінальної відповідальності за критику президента (царя?).

Як кажуть, приїхали. Єдиного не вистачає для обвинувальників – це безмежних сибірських просторів та пустель Кос-Аралу для заслання.

І знову волає дух Шевченка: «Вставай на Майдан!». Втомилися…Може, є інший вихід? Мене заспокоює Шевченко:

«Що б я записав? Правда, протягом цих десяти років я бачив даром те, що не всякому вдається і за гроші  побачити. Як  дивився на це? Як арестант дивиться із загратованого тюремного вікна на святковий весільний поїзд. Один лиш спомин про бачене і пережите приводить мене в трепет. А що було б, коли б я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятилітню драму?

Мимо, пройдемо мимо минуле моє, моя підступна пам’яте. Не розбурхаймо серце люблячого друга недостойним спомином, забудемо і простимо темних мучеників наших, як простив милосердний чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемося до світлого тихого, як наш український осінній вечір, запишемо бачене та почуте. І що серце скаже?»

(«Щоденник»:  T. Г. Шевченка, стор. 11).

Ось так, мій щиросердечний читачу, від емоційних роздумів привів наш рідний Шевченко до примирення. Можливо, він передбачав наш критичний стан, хитку основу і пандемію,  коли, справді, не революція важлива, а мир та праця?