Коли усміхається доля
Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».
Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання, переживання глибокі, розчарування і нову надію.
Хто сказав, що надія помирає останньою?
Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини? Хто знає...
l
Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.
Марина, наймана робітниця фермера, звільнившись від виснажливих господарських клопотів, готувалася до сну. Вона роздяглася, охолодила тіло студеною криничною водою, витерлася м’яким рушником і гулькнула в заповітну постельку.
Сон повільно заколихував втому і нав’язливі думки. Та спокій тільки снився. Опівночі крізь марево сну дівчина відчула, як хтось намагається стягнути з неї покривало, чиїсь дужі руки торкалися її дівочого тіла. Вона злякалася. Сон вмить пропав. Марина щосили намагалася відбитися, пручалася, відпихала насильника.
— Пусти! Відчепись! Буду кричати! — у відчаї заголосила дівчина.
— Кричи! Ніхто не почує, — прохрипів ґвалтівник, і ще дужче став домагатися дівчини.
Сили були нерівні, і фермер, а це був він, домігся свого…
Марина почувалася збещеною, розтоптаною, приниженою, як зів’яла квітка, котру зламали і кинули на землю.
Осиний рій думок жалив дівочу душу.
– Пручаєшся, відбиваєшся, а сама давно незайманість втратила. Хто він? – раптом порушив гнітючу тишу чоловік.
– Ти зґвалтував мене і про дівочу цноту питаєш? – різко відповіла Марина.
– Я і без тебе дізнаюся. Хто це – Іван чи Степан? – не вгавав фермер.
– Помовч, — злетіло з вуст примирливе.
Фермер, відчуваючи провину, покірно притих.
Свідомість Марини поглинули спогади.
l
На Київщину, із свого далекого села вона приїхала давно. Хтось пообіцяв золоті гори. Мовляв, у тамтешнього фермера можна підзаробити не гірше, ніж у Польщі. Господарство успішне, й зарплатню вчасно виплачують. Хто з дівчат не мріє мати модну спідничку, круті туфельки чи коралі на грудях?
Поїхала до того «щастя» з подружкою. Робота нелегка, але їм не звикати. Як і всі дівчата, Марина не була відлюдницею, спілкувалася на вечорницях з хлопцями і з дівчатами-подружками.
Тоді вона й запримітила Микиту, що біля худоби господарював і коней доглядав. Марина про нього наслухалася: добрий, розумний, спокійний, уважний. Єдина вада – ні в кого не закоханий.
О, ці людські пересуди – то до небес підносять людину, а потому, дивись, і бруду не пошкодують.
Як би там не було, але дівчина шукала зачіпки, щоб ближче познайомитися з хлопцем. То поглядом сяйне спокусливо, то слівце кине невинне. Словом, зерно сіється, тож чекай сходів.
– Ти чому такий сумний завжди? – якось запитала у хлопця.
– А з якої ласки маю веселитися? Тебе люблю, а ти гордишся, до себе не підпускаєш.
– Якщо любиш, то женись – сяйнула ясними очима, вдарила маленьким кулачком у груди хлопця та й побігла до себе.
Стріла Амура таки вразила серце. Після чергового безневинного флірту Микита, немов клятву, промовив: «Женюсь!».
Вона і сама не знала, як це сталося – підбігла до нього і поцілувала в губи.
– Приходь ввечері до конюшні, про весілля побалакаємо, – запропонував Микита.
– Прийду, – погодилась дівчина.
День повз черепахою. Вона прагнула цієї зустрічі. Нарешті сутінки огорнули землю. Микита теж з нетерпінням чекав на неї, і коли вона підійшла ближче, то опинилася в міцних, незграбних обіймах. Серце закалатало, як у спійманої горлиці. Вона довірилась йому і пригорнулась. Той солодкий незбагненний поцілунок відкрив двері закоханих душ і впустив бурхливі потоки пристрасті.
l
З того незабутнього вечора молодята шукали зустрічі щодня і щохвилини. Кожен потаємний куточок засвідчував ті любощі.
Ішов час, і, здавалось, наближався день їхнього весілля. Тоді вона відчула в собі нове життя. Хто там: хлопчик чи дівчинка? Байдуже – хто б не був, це їхній скарб щастя.
– Микитцю, мій любий, – несміливо повела розмову вона, – у нас буде дитина.
Хлопець не кинувся в обійми, не розцілував, а втупив погляд в землю і буркнув:
– То добре, хай буде.
О, те холодне «добре» ранило її душу. Передчуття справдилися – невдовзі Микита, не попрощавшись, зник з її життя назавжди. Що було робити? Хто порадить? Кинула все і повернулася до рідної неньки. Наплакалися і вирішили дитя кохання ростити й доглядати. Тепер вона мусила жити і заробляти на двох. Хлопчик вдався гарний — копія батька. Та що з того, коли його немає?
Сьогодні підступно і грубо познущалися над її гідністю. Вона не могла усвідомити, чому це сталося.
– Це той Микита, що в мене конюхом був? – порушив тишу та її спомин фермер.
Вона мовчала. Та й що скажеш? Про їхні колишні потаємні стосунки знали всі. І про розлуку теж. Одні щиро співпереживали. Іншим – байдуже. Були й такі, що зловтішалися.
А сьогодні? Хто повірить, що вона не хотіла цього? Хто поспівчуває? Чому така доля нещаслива? Спаси й помилуй, Господи!
І Господь почув.
– Знаєш, Марино, що було, те з вітром віднесло.Ти мені давно подобаєшся, до того ж працівниця ладна і господиня справна. Виходь за мене заміж.
Слова чоловіка впали на Марину, як грім з ясного небо. Чи то він насміхається, чи то знущається?
Мовчала.
– То що, готова віддати руку і серце?
– Ти ж мене не знаєш. У мене дитина, — і сльози розпачу градом посипалися з очей Марини.
– Не переживай. Хіба я не можу бути батьком? Житимемо в злагоді. І тебе кохатиму. То як, приймаєш мою пропозицію?
– Так – після короткої паузи злетіло з вуст Марини ледве чутно.
х х х
Янгол спокуси загадково усміхався. Він з’єднав дві грішні душі в сімейне лоно. Що там, за межею? Хто зна.
Сьогодні доля усміхнулась, а солодкий поцілунок засвідчив це єднання і примирення.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».
Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання, переживання глибокі, розчарування і нову надію.
Хто сказав, що надія помирає останньою?
Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини? Хто знає...
ххх
Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.
Марина, наймана робітниця фермера, звільнившись від виснажливих господарських клопотів, готувалася до сну. Вона роздяглася, охолодила тіло студеною криничною водою, витерлася м’яким рушником і гулькнула в заповітну постельку.
Сон повільно заколихував втому і нав’язливі думки. Та спокій тільки снився. Опівночі крізь марево сну дівчина відчула, як хтось намагається стягнути з неї покривало, чиїсь дужі руки торкалися її дівочого тіла. Вона злякалася. Сон вмить пропав. Марина щосили намагалася відбитися, пручалася, відпихала насильника.
— Пусти! Відчепись! Буду кричати! — у відчаї заголосила дівчина.
— Кричи! Ніхто не почує, — прохрипів ґвалтівник, і ще дужче став домагатися дівчини.
Сили були нерівні, і фермер, а це був він, домігся свого…
Марина почувалася збещеною, розтоптаною, приниженою, як зів’яла квітка, котру зламали і кинули на землю.
Осиний рій думок жалив дівочу душу.
– Пручаєшся, відбиваєшся, а сама давно незайманість втратила. Хто він? – раптом порушив гнітючу тишу чоловік.
– Ти зґвалтував мене і про дівочу цноту питаєш? – різко відповіла Марина.
– Я і без тебе дізнаюся. Хто це – Іван чи Степан? – не вгавав фермер.
– Помовч, — злетіло з вуст примирливе.
Фермер, відчуваючи провину, покірно притих.
Свідомість Марини поглинули спогади.
ххх
На Київщину, із свого далекого села вона приїхала давно. Хтось пообіцяв золоті гори. Мовляв, у тамтешнього фермера можна підзаробити не гірше, ніж у Польщі. Господарство успішне, й зарплатню вчасно виплачують. Хто з дівчат не мріє мати модну спідничку, круті туфельки чи коралі на грудях?
Поїхала до того «щастя» з подружкою. Робота нелегка, але їм не звикати. Як і всі дівчата, Марина не була відлюдницею, спілкувалася на вечорницях з хлопцями і з дівчатами-подружками.
Тоді вона й запримітила Микиту, що біля худоби господарював і коней доглядав. Марина про нього наслухалася: добрий, розумний, спокійний, уважний. Єдина вада – ні в кого не закоханий.
О, ці людські пересуди – то до небес підносять людину, а потому, дивись, і бруду не пошкодують.
Як би там не було, але дівчина шукала зачіпки, щоб ближче познайомитися з хлопцем. То поглядом сяйне спокусливо, то слівце кине невинне. Словом, зерно сіється, тож чекай сходів.
– Ти чому такий сумний завжди? – якось запитала у хлопця.
– А з якої ласки маю веселитися? Тебе люблю, а ти гордишся, до себе не підпускаєш.
– Якщо любиш, то женись – сяйнула ясними очима, вдарила маленьким кулачком у груди хлопця та й побігла до себе.
Стріла Амура таки вразила серце. Після чергового безневинного флірту Микита, немов клятву, промовив: «Женюсь!».
Вона і сама не знала, як це сталося – підбігла до нього і поцілувала в губи.
– Приходь ввечері до конюшні, про весілля побалакаємо, – запропонував Микита.
– Прийду, – погодилась дівчина.
День повз черепахою. Вона прагнула цієї зустрічі. Нарешті сутінки огорнули землю. Микита теж з нетерпінням чекав на неї, і коли вона підійшла ближче, то опинилася в міцних, незграбних обіймах. Серце закалатало, як у спійманої горлиці. Вона довірилась йому і пригорнулась. Той солодкий незбагненний поцілунок відкрив двері закоханих душ і впустив бурхливі потоки пристрасті.
ххх
З того незабутнього вечора молодята шукали зустрічі щодня і щохвилини. Кожен потаємний куточок засвідчував ті любощі.
Ішов час, і, здавалось, наближався день їхнього весілля. Тоді вона відчула в собі нове життя. Хто там: хлопчик чи дівчинка? Байдуже – хто б не був, це їхній скарб щастя.
– Микитцю, мій любий, – несміливо повела розмову вона, – у нас буде дитина.
Хлопець не кинувся в обійми, не розцілував, а втупив погляд в землю і буркнув:
– То добре, хай буде.
О, те холодне «добре» ранило її душу. Передчуття справдилися – невдовзі Микита, не попрощавшись, зник з її життя назавжди. Що було робити? Хто порадить? Кинула все і повернулася до рідної неньки. Наплакалися і вирішили дитя кохання ростити й доглядати. Тепер вона мусила жити і заробляти на двох. Хлопчик вдався гарний — копія батька. Та що з того, коли його немає?
Сьогодні підступно і грубо познущалися над її гідністю. Вона не могла усвідомити, чому це сталося.
– Це той Микита, що в мене конюхом був? – порушив тишу та її спомин фермер.
Вона мовчала. Та й що скажеш? Про їхні колишні потаємні стосунки знали всі. І про розлуку теж. Одні щиро співпереживали. Іншим – байдуже. Були й такі, що зловтішалися.
А сьогодні? Хто повірить, що вона не хотіла цього? Хто поспівчуває? Чому така доля нещаслива? Спаси й помилуй, Господи!
І Господь почув.
– Знаєш, Марино, що було, те з вітром віднесло.Ти мені давно подобаєшся, до того ж працівниця ладна і господиня справна. Виходь за мене заміж.
Слова чоловіка впали на Марину, як грім з ясного небо. Чи то він насміхається, чи то знущається?
Мовчала.
– То що, готова віддати руку і серце?
– Ти ж мене не знаєш. У мене дитина, — і сльози розпачу градом посипалися з очей Марини.
– Не переживай. Хіба я не можу бути батьком? Житимемо в злагоді. І тебе кохатиму. То як, приймаєш мою пропозицію?
– Так – після короткої паузи злетіло з вуст Марини ледве чутно.
х х х
Янгол спокуси загадково усміхався. Він з’єднав дві грішні душі в сімейне лоно. Що там, за межею? Хто зна.
Сьогодні доля усміхнулась, а солодкий поцілунок засвідчив це єднання і примирення.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар