Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?
Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.
Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".
Одного разу він стверджував, що це – пристрасть почуттів, і не більше. Іншим разом схилявся до думки, що це – найвища насолода в інтимній близькості. Згодом це почуття пояснював у романтичній формі.
"Кохання – це квітка, – переконував він. – Вона розквітає тоді, коли ніби дощик тихий своєю рукою листочки поливає і коріння живить, коли, як промінчик Сонця, кожен пелюсток зігріває, коли, як п'янкий вітер, стебло ніжністю ласкає".
В природі і в людській сутності завжди присутні паралелі. Недаремно у Святому письмі сказано, що все "по образу й подобі".
"Кохання – це не слова, а вчинки. Ти маєш живити свою квітку всім життєдайно необхідним, зігрівати теплом свого серця і огортати постійною увагою, ніжити поцілунками та тішити ласкою".
Він зустрів свою принцесу випадково, хоч в коханні випадковостей не буває. Блукають дві одинокі хмаринки і шукають одна одну, собі подібну, в безмежному просторі Всесвіту.
Коли знаходять, то це не випадковість, а нагорода небес за пошук щастя. Це і є щастя!
Він, ще в достатньо юному віці, немало поблукав по світу. Вирвавшись на волю із забутого, неперспективного села, шукав тепле місце під Сонцем. Воно бачилося йому у здобутті вищої освіти та піднятті сходинками кар'єри на Олімп влади, де чекали неабиякі принади – отримання квартири без черги, матеріальний достаток, набуття вищого статусу в колективі, громаді, суспільстві.
І ось він, сіра одинока хмаринка, за велінням долі опинився в далекому райцентрі. Це був його черговий стартовий майданчик для руху вперед.
Здобуття вищої освіти у його планах було на той час найпріоритетнішим. Він весь вільний час використовував для навчання.
Влітку клав хитромудрі книги на багажник спортивного коника-велосипеда і мчав до річки: поєднував приємне з корисним – навчався і засмагав.
В той день світило ясне Сонечко. Він поклав свого двоколісного друга на пісок, роздягнувся і намірився освіжитися в холодній водичці. Неподалік сиділи дві красуні-юнки і теж з книгами та зошитами.
Ніщо так не спонукає до зближення, як спільний інтерес до якоїсь справи або досягнення поставленої мети. Саме це відкриває потаємні комірки свідомості й кличе до зближення та спілкування.
Сталось диво: він замість того, щоб іти до річки, повернув до чарівних панянок.
– Ви щось цікаве читаєте? – запитав для годиться.
– Дуже цікаве. Готуємося до вступних іспитів, – відповіла, сяйнувши очима, струнка красуня Лілія.
Її подруга, сіроокий тендітний Ірис, мовчала. Здавалось, що її не цікавила ця розмова.
– Ви купаєтесь? – звернувся він до тихої чарівниці. І, не чекаючи відповіді, запропонував: –Ходімо охолодимося! Потому безцеремонно схопив дівчину за руку і потягнув до води. Вона не опиралася і підкорилась його волі. З крутого берега вони шубовснули у воду. Грайлива райдуга заіскрилась у крапельках води.
– Пливемо за течією, – мовив він.
– Пливемо, – погодилась вона.
В'юнка річка текла поміж очеретів, комишів та пахучих лепех. На зелених острівцях усміхалися пахучі квіти. В заростях очеретянка виспівувала свою мелодію. Не знали вони, що біля них русалка пливе, а юнак на неї задивляється, милується засмаглим спортивним тілом. Промінчик Сонця з ним змагається і пірнає під воду, щоб поцілувати тіло русалки.
– Як вас звати? – порушив мовчанку він.
– Називайте Лілія.
– Гарне ім'я.
Вони пливли і не знали, що це був старт марафонського запливу не на сотні метрів, а на дистанцію в десятки довгих літ.
На одному з поворотів русло річки розгалужувалося на два рукави, і на цьому місці виднівся невеликий піщаний пляж.
– Втомилася? Відпочиньмо, – турботливо запропонував він, перейшовши на "ти".
Вони вийшли на берег і сіли на золотистий пісок. Він ніби ненароком торкнувся тіла дівчини. Воно було холодне і… звабливе.
– Ти ж, як льодинка. Можна тебе трішечки зігріти?
Не чекаючи дозволу, пригорнувся до неї і став цілувати щічки, очі, шию, губи. Цілував, ледве торкаючись – боявся необережним рухом образити.
– Зупинися… Не треба… Повертаймось назад, – тихо промовила вона.
Він підкорився цьому проханню. Інакше вчинити не міг. В її голосі звучали нотки застереження, які нагадували, що червону лінію пристрастей переступати не слід.
Поверталися мовчки. Проти течії пливти було важче, але вони не відчували супротиву води, тому що перед ними відкривалась таємнича чарівність світу.
Над ними ясніла голубінь неба. Загадково усміхалось ясночоле Сонце. Маестро-вітер шелестів в очеретах, виписуючи ноти нової мелодії кохання. Солістка-очеретянка безжурно теревенила пісню спокуси: "Тьох-тьох. Були удвох, кохання стукало у серце, а вони не відкривали дверці. Ох, тьох-тьох, були удвох…".
– В тебе є хлопець? – порушивши мовчанку, запитав він.
– Немає…
– То може якось зустрінемося? Де тебе знайти?
– Ввечері, у центрі. Як стемніє.
Радості не було меж. Незбагненні трепетні відчуття прикинулись в його єстві. Він обігнав її і, наче на крилах, швидко поплив річкою. Вона не відставала, хоч він був ведучим запливу.
Романтична п'єса розписувала майбутні ролі, і вони прийняли її сюжет.
– Де це ви пропали? Може, в болоті заблукали? Я вже на пошуки збиралася іти, – жартома дорікнула Лілія, але, поглянувши на їх сяючі обличчя, замовкла. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайно важливе, у цьому поліському Всесвіті, у неї на очах народжувалося кохання з першого погляду.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Спогад про перше кохання
Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?
Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.
Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".
Одного разу він стверджував, що це – пристрасть почуттів, і не більше. Іншим разом схилявся до думки, що це – найвища насолода в інтимній близькості. Згодом це почуття пояснював у романтичній формі.
"Кохання – це квітка, – переконував він. – Вона розквітає тоді, коли ніби дощик тихий своєю рукою листочки поливає і коріння живить, коли, як промінчик Сонця, кожен пелюсток зігріває, коли, як п'янкий вітер, стебло ніжністю ласкає".
В природі і в людській сутності завжди присутні паралелі. Недаремно у Святому письмі сказано, що все "по образу й подобі".
"Кохання – це не слова, а вчинки. Ти маєш живити свою квітку всім життєдайно необхідним, зігрівати теплом свого серця і огортати постійною увагою, ніжити поцілунками та тішити ласкою".
Він зустрів свою принцесу випадково, хоч в коханні випадковостей не буває. Блукають дві одинокі хмаринки і шукають одна одну, собі подібну, в безмежному просторі Всесвіту.
Коли знаходять, то це не випадковість, а нагорода небес за пошук щастя. Це і є щастя!
Він, ще в достатньо юному віці, немало поблукав по світу. Вирвавшись на волю із забутого, неперспективного села, шукав тепле місце під Сонцем. Воно бачилося йому у здобутті вищої освіти та піднятті сходинками кар'єри на Олімп влади, де чекали неабиякі принади – отримання квартири без черги, матеріальний достаток, набуття вищого статусу в колективі, громаді, суспільстві.
І ось він, сіра одинока хмаринка, за велінням долі опинився в далекому райцентрі. Це був його черговий стартовий майданчик для руху вперед.
Здобуття вищої освіти у його планах було на той час найпріоритетнішим. Він весь вільний час використовував для навчання.
Влітку клав хитромудрі книги на багажник спортивного коника-велосипеда і мчав до річки: поєднував приємне з корисним – навчався і засмагав.
В той день світило ясне Сонечко. Він поклав свого двоколісного друга на пісок, роздягнувся і намірився освіжитися в холодній водичці. Неподалік сиділи дві красуні-юнки і теж з книгами та зошитами.
Ніщо так не спонукає до зближення, як спільний інтерес до якоїсь справи або досягнення поставленої мети. Саме це відкриває потаємні комірки свідомості й кличе до зближення та спілкування.
Сталось диво: він замість того, щоб іти до річки, повернув до чарівних панянок.
– Ви щось цікаве читаєте? – запитав для годиться.
– Дуже цікаве. Готуємося до вступних іспитів, – відповіла, сяйнувши очима, струнка красуня Лілія.
Її подруга, сіроокий тендітний Ірис, мовчала. Здавалось, що її не цікавила ця розмова.
– Ви купаєтесь? – звернувся він до тихої чарівниці. І, не чекаючи відповіді, запропонував: –Ходімо охолодимося! Потому безцеремонно схопив дівчину за руку і потягнув до води. Вона не опиралася і підкорилась його волі. З крутого берега вони шубовснули у воду. Грайлива райдуга заіскрилась у крапельках води.
– Пливемо за течією, – мовив він.
– Пливемо, – погодилась вона.
В'юнка річка текла поміж очеретів, комишів та пахучих лепех. На зелених острівцях усміхалися пахучі квіти. В заростях очеретянка виспівувала свою мелодію. Не знали вони, що біля них русалка пливе, а юнак на неї задивляється, милується засмаглим спортивним тілом. Промінчик Сонця з ним змагається і пірнає під воду, щоб поцілувати тіло русалки.
– Як вас звати? – порушив мовчанку він.
– Називайте Лілія.
– Гарне ім'я.
Вони пливли і не знали, що це був старт марафонського запливу не на сотні метрів, а на дистанцію в десятки довгих літ.
На одному з поворотів русло річки розгалужувалося на два рукави, і на цьому місці виднівся невеликий піщаний пляж.
– Втомилася? Відпочиньмо, – турботливо запропонував він, перейшовши на "ти".
Вони вийшли на берег і сіли на золотистий пісок. Він ніби ненароком торкнувся тіла дівчини. Воно було холодне і… звабливе.
– Ти ж, як льодинка. Можна тебе трішечки зігріти?
Не чекаючи дозволу, пригорнувся до неї і став цілувати щічки, очі, шию, губи. Цілував, ледве торкаючись – боявся необережним рухом образити.
– Зупинися… Не треба… Повертаймось назад, – тихо промовила вона.
Він підкорився цьому проханню. Інакше вчинити не міг. В її голосі звучали нотки застереження, які нагадували, що червону лінію пристрастей переступати не слід.
Поверталися мовчки. Проти течії пливти було важче, але вони не відчували супротиву води, тому що перед ними відкривалась таємнича чарівність світу.
Над ними ясніла голубінь неба. Загадково усміхалось ясночоле Сонце. Маестро-вітер шелестів в очеретах, виписуючи ноти нової мелодії кохання. Солістка-очеретянка безжурно теревенила пісню спокуси: "Тьох-тьох. Були удвох, кохання стукало у серце, а вони не відкривали дверці. Ох, тьох-тьох, були удвох…".
– В тебе є хлопець? – порушивши мовчанку, запитав він.
– Немає…
– То може якось зустрінемося? Де тебе знайти?
– Ввечері, у центрі. Як стемніє.
Радості не було меж. Незбагненні трепетні відчуття прикинулись в його єстві. Він обігнав її і, наче на крилах, швидко поплив річкою. Вона не відставала, хоч він був ведучим запливу.
Романтична п'єса розписувала майбутні ролі, і вони прийняли її сюжет.
– Де це ви пропали? Може, в болоті заблукали? Я вже на пошуки збиралася іти, – жартома дорікнула Лілія, але, поглянувши на їх сяючі обличчя, замовкла. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайно важливе, у цьому поліському Всесвіті, у неї на очах народжувалося кохання з першого погляду.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Спогад про перше кохання
Залишити коментар