Повідомлення в номер / Сенс життя і Леся Українка

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

l

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

Проте мало хто занурюється у внутрішній психологічний світ юної Лариси. Спробуймо, шановний читачу, зробити цей крок і осмислити ті критичні хвилини, коли через переохолодження, вона важко захворіла.

Вдумаймося у трагічний факт: юна дівчина із великими творчими амбіціями раптом відчуває, що не може грати на фортепіано, тенер: «Прощай, мій друже».  Мріяла стати «художником як, Шевченко» — не судилося.  Завжди, саме на межі втрачених можливостей, і постає питання сенсу буття. 

У свої молоді роки, я часто занурювався в рожеві мрії про краще, відмінне від колгоспного, життя. Скажімо, хотів купити спортивний велосипед, бути добре одягненим, мати на столі хліб і до хліба. Та раптом доля безжально і боляче  вдарила в   обличчя.

Так сталося, що я втратив роботу, опинився без грошей, без житла, не склав іспит в інституті, переживав зраду в коханні – словом, безвихідь! 

Лихий нашіптував: «Не журись! Он трамваї, автівки рухаються поруч тебе – ступи крок, і всі негаразди в одну мить зникнуть. Хочеш – торкнися електродротів, спалахнеш свічкою.  Твоє нікчемне життя нікому не потрібне». Я був готовий у сірому, захмареному Львові, перебуваючи в самотності і відчаї, ступити цей фатальний крок.

Але сталось диво: перед мої очі з’явилася моя старенька мати. Вона ніби дорікнула мені: «А як же я буду жити без тебе, сину?».

І я відсахнувся від слабкодухого, фатального кроку, як колись Ісус Христос відступився від спокус сатани. У моїй свідомості сяйнуло прозріння: я маю жити заради матері, опікуватися нею і робити все,  що з цим пов’язане. Тимчасова безвихідь, негаразди перевтілилися в іншу сутність: «Шукати,  боротися і знайти». Песимізм, зневіра зникли,  і  ріка життя ввійшла у своє нормальне русло.

Сенс буття… Загляньмо за огорожу колючого дроту совєцьких концтаборів. Ті в’язні, які втрачали мету життя, швидко відходили у Вічність. В  1946 році греко-католицьких священників за непослух служити московській церкві запроторили на довгі роки в жорстокі умови неволі, холоду, голоду і каторжної праці. Маючи високу мету – навертати місійно до віри в’язнів – святі отці вистояли, перемогли неволю.  Для них змінилися умови, але не сенс життя – служити Богу.

l

Ми достеменно це знаємо, які внутрішні страждання, тривоги, переживання  мучили  юну Лесю. Сказано, що поезія – це дзеркало душі. Саме через  свічадо поезії, маємо можливість заглянути і відчути стан зраненої  душі. В поезії «Сафо» читаємо: «Надія і розпач». Ці поетичні рядки не випадкові. 

Сафо – древньогрецька поетеса (VІ ст. до н. е.). За легендою, вона кинулася зі скелі в море через зраду  в коханні.

Лариса Косач – вище фатальних кроків. Вона починає  боротьбу за повноцінне життя і невдовзі робить виклик своїй трагічній долі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Поруч Лесі – вірна, тверда,  як кремінь,  і мудра наставниця – її мати  Ольга Петрівна Косач. Сенс життя якої визначений ідеєю боротьби за українство, рідну мову і, як похідна від неї функція, — «в дітей перелить свою душу і думку». І їй це вдалося!

Аналітичний розум Лариси Косач швидко знаходить відповідь: попри все, бути і  творити, тому  що «хто хиливсь найнижче, того найбільше топтали люди й коні» («Грішниця», 1896 р.).

Без сенсу життя немає самого життя. Леся Українка доходить такого висновку не спонтанно, а через тілесні і душевні болі. Вона залишає в серці надію, приборкує розпач. Не просто піднятися на вершину християнського розуміння буття, а, підкоривши її, сказати: «Путь на Голгофу величний тоді, коли знає людина, на що і куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів».

Бо справді:  хитка  основа палацу. Коли будівничий промовляє: «Я з ласки Божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі».

О, як ці пророчі слова легко лягають, мов ноти на папір, на наше сьогодення!

Вершителі світу цього і моєї країни! Вслухайтеся і наверніться на шлях не власного царського озолочення, а праці заради благодатної України – нехай і через терни.

Прометеїв вогонь тоді чогось вартий, коли служить людям, їхньому благу, і, воістину так було завжди «і так воно буде довіку, поки житимуть люди».

Невизначеність, фанфаронство та слабкодухість – це крок назад, який веде до занепаду і до руїни особистого життя та країни в цілому. 

l

В драматичній поемі «На руїнах» Леся Українка відтворює  трагічний стан зруйнованого  Єрусалиму, який багато в чому нагадує нам Україну – і минулу, і сучасну. Окремі люди з руїн беруть каміння і будують курені. Та більшість зневірена, деморалізована і розгублена.

У цій безвиході  пророчиця Тірца пропонує жінці з дитиною:

«Паліть багаття, поки встане

 день,

Щоб вам було видніше при

 роботі».

Але чує відповідь:

«Робота наша марна».

Чоловіку, у якого загоїлась рана, пророчиця каже:

«Коли загоїлась на грудях рана,

То встань і йди до праці».

На що чоловік заявляє:

«До якої?

Що маю я робити? Чим? Над

 чим?

Ні знаряду, ні знадобу не маю».

Далі – гірше. Коли Тірца (Леся) закликає:

«Устань, Ізраїлю (Україно – А. С.), роби намети!». 

Старий протирічить:

«Проклятий той, хто будить

 подоланих. 

Проклятий той, хто краде сон 

в раба.

Для чого? Нащо маю 

я вставати?».

Погодься,  мій читачу: це – трагедія не тільки окремої особистості, але й народу.

В своє  оправдання Старий запитує: 

«А ти що робиш? Ти?».

Тірца  відповідає: «Людей

 буджу».

Пророчиця Леся, як легендарна Тірца, не просто словом будить, а власним вистражданим досвідом. Влітку 1913 року, ледве рухома,  з високою температурою, незважаючи на нестерпні болі, вона пише. З її немічного тілесного стану, немов із кратера вулкана, виплескує життєтворча магма невмирущої драми-феєрії «Лісова  пісня». Леся нагадує, що життя тоді чогось варте, коли у своїй багатогранній  суті наповнене жертовною працею і любов’ю, тоді людина «має в серці те, що не вмирає».

l

Торкнемося ще раз тонких струн  дитячих літ Лариси Косач. В просторі Волинського Полісся Леся рухалась серед чарівної природи, колодяжненських дітей та доброзичливих людей. Звідси пульсує енергія її творчості. Не зважаючи, що хворі ліва рука і ліва нога, вона творить, працює, вчиться у  своєму милому  душі «білому домику».

 І коли батько Петро Косач вночі провідує доньку і з тривогою запитує: «Навіщо здоров’я своє марнуєш? Нащо стільки працюєш?», Леся, його мила Леся, по-дорослому відповідає: «Працюю, татусю, бо хочу, щоб життя моє було  корисним для народу». І це не пафосні слова заради слави, а усвідомлений, виважений і визначений сенс життя із юних років до останнього подиху.

Яка б то була благодатна країна, якби так думав і діяв кожен із нас!

l

Феномен Лесі Українки не тільки у тому, що є прикладом для наслідування у пошуках сенсу життя, а насамперед – в  народності. Вона возвеличується над різноликими  політичними уподобаннями та амбіціями, веде нас до невмирущого джерела українства, словом гартуючи наш дух і долю, підіймаючи на крилах пісень славу. 

Цей животворящий, незгасимий пломінь душі  Княгині української поезії є культурологічним, духовним, патріотичним надбанням нації і народу нарівні з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, а сьогодні – Ліною Костенко та іншими світочами нації.

В недалекому  від нас часі за сприяння Волинського краєзнавчого музею було видано збірник патріотичних поезій Лесі Українки. Цей невеликий за форматом кишеньковий «Кобзарик» став цінним подарунком  для воїнів, які захищають нашу Незалежність на Сході країни. І цим все сказано!  

Барвистий вінок заходів запрограмовано на державному і регіональному рівнях до ювілею нашої славної землячки. Не згасає дух прийдешніх  поколінь. В контексті цієї програми доречним було б оголосити на Ковельщині і  Волині 2021-й – роком Лесі Українки. Її духовний п’єдестал є незрівнянно вищим, аніж китайського металевого Бика, якого ми, сліпо копіюючи далекі від нас традиції, зробили  символом нинішнього  року.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайонної організації Національної спілки 

краєзнавців України.

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

ххх

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

Проте мало хто занурюється у внутрішній психологічний світ юної Лариси. Спробуймо, шановний читачу, зробити цей крок і осмислити ті критичні хвилини, коли через переохолодження, вона важко захворіла.

Вдумаймося у трагічний факт: юна дівчина із великими творчими амбіціями раптом відчуває, що не може грати на фортепіано, тенер: «Прощай, мій друже».  Мріяла стати «художником як, Шевченко» — не судилося.  Завжди, саме на межі втрачених можливостей, і постає питання сенсу буття. 

У свої молоді роки, я часто занурювався в рожеві мрії про краще, відмінне від колгоспного, життя. Скажімо, хотів купити спортивний велосипед, бути добре одягненим, мати на столі хліб і до хліба. Та раптом доля безжально і боляче  вдарила в   обличчя.

Так сталося, що я втратив роботу, опинився без грошей, без житла, не склав іспит в інституті, переживав зраду в коханні – словом, безвихідь! 

Лихий нашіптував: «Не журись! Он трамваї, автівки рухаються поруч тебе – ступи крок, і всі негаразди в одну мить зникнуть. Хочеш – торкнися електродротів, спалахнеш свічкою.  Твоє нікчемне життя нікому не потрібне». Я був готовий у сірому, захмареному Львові, перебуваючи в самотності і відчаї, ступити цей фатальний крок.

Але сталось диво: перед мої очі з’явилася моя старенька мати. Вона ніби дорікнула мені: «А як же я буду жити без тебе, сину?».

І я відсахнувся від слабкодухого, фатального кроку, як колись Ісус Христос відступився від спокус сатани. У моїй свідомості сяйнуло прозріння: я маю жити заради матері, опікуватися нею і робити все,  що з цим пов’язане. Тимчасова безвихідь, негаразди перевтілилися в іншу сутність: «Шукати,  боротися і знайти». Песимізм, зневіра зникли,  і  ріка життя ввійшла у своє нормальне русло.

Сенс буття… Загляньмо за огорожу колючого дроту совєцьких концтаборів. Ті в’язні, які втрачали мету життя, швидко відходили у Вічність. В  1946 році греко-католицьких священників за непослух служити московській церкві запроторили на довгі роки в жорстокі умови неволі, холоду, голоду і каторжної праці. Маючи високу мету – навертати місійно до віри в’язнів – святі отці вистояли, перемогли неволю.  Для них змінилися умови, але не сенс життя – служити Богу.

ххх

Ми достеменно це знаємо, які внутрішні страждання, тривоги, переживання  мучили  юну Лесю. Сказано, що поезія – це дзеркало душі. Саме через  свічадо поезії, маємо можливість заглянути і відчути стан зраненої  душі. В поезії «Сафо» читаємо: «Надія і розпач». Ці поетичні рядки не випадкові. 

Сафо – древньогрецька поетеса (VІ ст. до н. е.). За легендою, вона кинулася зі скелі в море через зраду  в коханні.

Лариса Косач – вище фатальних кроків. Вона починає  боротьбу за повноцінне життя і невдовзі робить виклик своїй трагічній долі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Поруч Лесі – вірна, тверда,  як кремінь,  і мудра наставниця – її мати  Ольга Петрівна Косач. Сенс життя якої визначений ідеєю боротьби за українство, рідну мову і, як похідна від неї функція, — «в дітей перелить свою душу і думку». І їй це вдалося!

Аналітичний розум Лариси Косач швидко знаходить відповідь: попри все, бути і  творити, тому  що «хто хиливсь найнижче, того найбільше топтали люди й коні» («Грішниця», 1896 р.).

Без сенсу життя немає самого життя. Леся Українка доходить такого висновку не спонтанно, а через тілесні і душевні болі. Вона залишає в серці надію, приборкує розпач. Не просто піднятися на вершину християнського розуміння буття, а, підкоривши її, сказати: «Путь на Голгофу величний тоді, коли знає людина, на що і куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів».

Бо справді:  хитка  основа палацу. Коли будівничий промовляє: «Я з ласки Божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі».

О, як ці пророчі слова легко лягають, мов ноти на папір, на наше сьогодення!

Вершителі світу цього і моєї країни! Вслухайтеся і наверніться на шлях не власного царського озолочення, а праці заради благодатної України – нехай і через терни.

Прометеїв вогонь тоді чогось вартий, коли служить людям, їхньому благу, і, воістину так було завжди «і так воно буде довіку, поки житимуть люди».

Невизначеність, фанфаронство та слабкодухість – це крок назад, який веде до занепаду і до руїни особистого життя та країни в цілому. 

ххх

В драматичній поемі «На руїнах» Леся Українка відтворює  трагічний стан зруйнованого  Єрусалиму, який багато в чому нагадує нам Україну – і минулу, і сучасну. Окремі люди з руїн беруть каміння і будують курені. Та більшість зневірена, деморалізована і розгублена.

У цій безвиході  пророчиця Тірца пропонує жінці з дитиною:

Пророчиця Леся, як легендарна Тірца, не просто словом будить, а власним вистражданим досвідом. Влітку 1913 року, ледве рухома,  з високою температурою, незважаючи на нестерпні болі, вона пише. З її немічного тілесного стану, немов із кратера вулкана, виплескує життєтворча магма невмирущої драми-феєрії «Лісова  пісня». Леся нагадує, що життя тоді чогось варте, коли у своїй багатогранній  суті наповнене жертовною працею і любов’ю, тоді людина «має в серці те, що не вмирає».

ххх

Торкнемося ще раз тонких струн  дитячих літ Лариси Косач. В просторі Волинського Полісся Леся рухалась серед чарівної природи, колодяжненських дітей та доброзичливих людей. Звідси пульсує енергія її творчості. Не зважаючи, що хворі ліва рука і ліва нога, вона творить, працює, вчиться у  своєму милому  душі «білому домику».

 І коли батько Петро Косач вночі провідує доньку і з тривогою запитує: «Навіщо здоров’я своє марнуєш? Нащо стільки працюєш?», Леся, його мила Леся, по-дорослому відповідає: «Працюю, татусю, бо хочу, щоб життя моє було  корисним для народу». І це не пафосні слова заради слави, а усвідомлений, виважений і визначений сенс життя із юних років до останнього подиху.

Яка б то була благодатна країна, якби так думав і діяв кожен із нас!

ххх

Феномен Лесі Українки не тільки у тому, що є прикладом для наслідування у пошуках сенсу життя, а насамперед – в  народності. Вона возвеличується над різноликими  політичними уподобаннями та амбіціями, веде нас до невмирущого джерела українства, словом гартуючи наш дух і долю, підіймаючи на крилах пісень славу. 

Цей животворящий, незгасимий пломінь душі  Княгині української поезії є культурологічним, духовним, патріотичним надбанням нації і народу нарівні з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, а сьогодні – Ліною Костенко та іншими світочами нації.

В недалекому  від нас часі за сприяння Волинського краєзнавчого музею було видано збірник патріотичних поезій Лесі Українки. Цей невеликий за форматом кишеньковий «Кобзарик» став цінним подарунком  для воїнів, які захищають нашу Незалежність на Сході країни. І цим все сказано!  

Барвистий вінок заходів запрограмовано на державному і регіональному рівнях до ювілею нашої славної землячки. Не згасає дух прийдешніх  поколінь. В контексті цієї програми доречним було б оголосити на Ковельщині і  Волині 2021-й – роком Лесі Українки. Її духовний п’єдестал є незрівнянно вищим, аніж китайського металевого Бика, якого ми, сліпо копіюючи далекі від нас традиції, зробили  символом нинішнього  року.

ххх