Народна артистка, жінка-берегиня, людина щедрої душі
Цьогорічна весна подарувала мені незабутню зустріч із дивовижною, талановитою, сильною духом жінкою, солісткою Народного дому "Просвіта" Світланою Оніщук.
Без перебільшення можу сказати: "Світлана Адамівна володіє колосальною енергетикою, є справжньою народною артисткою, хоч і не має такого звання, уособленням чарівної краси, жіночності, людиною, яка тридцять п'ять років присвячує себе пісенній творчості на культурній ниві Ковельщини”.
Важко уявити хоча б один концерт у нашому місті без пісень, які виконує пані Світлана. Своїм талантом, потужним народним голосом підкорює серця своїх шанувальників. Це сольне виконання українських пісень в Народному аматорському ансамблі пісні і танцю "Лісова пісня", гурті "Барви", в минулому - аматорській хоровій капелі медичних працівників, жіночому складі агітбригади на базі Ковельського медичного училища.
Із Світланою Адамівною нам випала нагода поспілкуватись у її затишній, гостинній оселі, вдалося "зазирнути" у її закулісне життя, отримати масу позитивних емоцій у спілкуванні із цією прекрасною жінкою.
Світлана Оніщук "підкорила" моє серце із перших хвилин розмови.
– Усе матеріальне є тлінним і скороминучим, – розпочала розмову Світлана Адамівна. – Лише любов і пісня, як зернина, вічні. І проростають вони та дають дружні сходи у душах тих, хто живе у правді, повсякденному труді, передає мудру науку Божу наступним поколінням.
– Світлано Адамівно, Ви щаслива жінка?
– Слово "щастя" кожна людина розуміє по-різному. Для когось це – матеріальні блага, слава і визнання. Але все це не вартує нічого у порівнянні із затишком у домі, де вас люблять та розуміють, запашним буханцем хліба на столі, задушевною українською піснею. Але найбільше щастя для мене – це коли із моїми рідними і близькими усе гаразд, коли маю можливість допомагати іншим.
– Розкажіть нам про себе. Де Ви народились, де пройшли Ваші дитинство і юність? За велінням долі Ви опинились у Ковелі, хоча родом не місцева. Як пов'язали своє життя із піснею?
– Народилася в с. Річиці колишнього Ратнівського, а нині уже Ковельського району. Батьківська хата, де розпочалося моє родове коріння, знаходиться на березі річки Прип'яті. У нас дуже гарне мальовниче село, яке має річку, а в центрі села – озеро. Мій тато Адам Феодосійович – музикант, закінчив культурно-освітнє училище і був вчителем музики у місцевій школі. Мама – Ганна Адамівна працювала секретарем у тому ж навчальному закладі. Співочий дар мені передала у спадок моя люба і дорога бабуся Марія (мамина мама). А дідусь був скрипалем. У нас вся родина співоча. В бабусі було четверо сестер, і всі вони теж дуже гарно співали. Пісенний і музичний таланти перейняли і їхні діти.
З раннього дитинства я любила співати. Ще зовсім маленькою прибігала до бабусі, яка вчила мене виконувати українські народні пісні. Стільки народних фольклорних пісень як знала бабуся Марія, напевно, в тій околиці не знав ніхто. Навіть в свій час до нас з Москви приїздила правнучка Льва Толстого, яка збирала фольклор нашої місцевості.
Моя тітка (мамина сестра) жила у Тамбові і, коли я їздила до неї у гості через Москву, то зупинялася у столиці, де мене також гостинно приймала онука видатного письменника.
Не пам'ятаю такого випадку, коли в селі на якесь свято ми не співали у будинку культури. Усі концерти будувалися на основі виступів нашої родини. Моя дорога ненька Ганна померла дуже рано (25 років тому), але від неї я навчилася бути господинею в оселі: прибирати, хазяйнувати на подвір'ї, пекти, готувати, шити, вишивати, в'язати. Мама прищепила мені любов до всього живого: квіточки, комашки, усього, що подарував нам небесний Творець. Я дуже люблю хазяйнувати на подвір'ї, доглядати за туями, кущами, деревами, квітами і різними зеленими насадженнями.
– Життєві стежки привели Вас у Ковель…
– Відчувала своєю дівочою душею, що пісня мене ніколи не залишить. Для мене прикладом був наш сільський лікар Іван Свиридович, якого, без перебільшення, ми називали земним ангелом-охоронцем. Він, як ішов селом із своїм чемоданчиком із хрестиком, то усі люди віддавали йому шану. І я твердо вирішила, що коли закінчу школу, то не піду вчитися співати, адже Господь й так наділив мене цим даром, а стану "сільським доктором", як наш Іван Свиридович.
Успішно склала іспити на фельдшерський відділ Ковельського медучилища. З першого курсу стала виступати в якості солістки у складі жіночої агітбригади, яка діяла на базі навчального закладу. Тоді керівником нашої групи був Сергій Бень. Коли вперше ми виступили на сцені Народного дому "Просвіта", перед нами виступав Народний аматорський ансамбль пісні і танцю "Лісова пісня". Це був такий високий рівень, що я, дівчина з села, як почула їх, то просто завмерла.
Слухала заворожено і з великим зачаруванням дивилася на виступ. А які були хореографічні постановки! В той час керівником відомого ансамблю був Георгій Пастощук. Георгій Антонович відіграв велику роль у моїй пісенній творчості. Скільки житиму, то братиму приклад із цієї людини. Це – великий інтелігент, жартівник, спеціаліст. Він настільки поважав і цінував кожного аматора, що знав не тільки, хто з нас коли народився, а й коли дні народження членів наших родин. Він казав такі слова: "Так. Я – Заслужений працівник культури України, але хто я без вас, аматорів сцени?".
Коли Георгій Антонович почув моє соло у жіночій агітбригаді училища, то наприкінці концерту підійшов до мене і запросив співати у "Лісовій пісні". Я ретельно готувалась, адже виступати в такому ансамблі дуже почесно. Досі з трепетом згадую свій сольний виступ. Це була хореографічна композиція "Ой, на Івана та й на Купала". Пам'ятаю, як ніби учора виступали у Польщі, а весь зал аплодував стоячи. Тоді Георгій Антонович сказав: "От бачиш, а ти хвилювалась, це ж глядачі аплодували, передусім, тобі".
І все ж таки я хотіла повернутися у рідне село Річиця, щоб стати сільським лікарем. Однак волею долі, за сприяння відділу культури, який очолювала в той час Валентина Шафета, за сприяння міської ради я, будучи ще незаміжньою дівчиною, отримала житло у Ковелі. Валентина Никандрівна – це людина, яка вміло керувала культурою у нашому місті, бувала на усіх репетиціях, цікавилась долею кожного аматора народного мистецтва, допомагала усім. Добра, щира, красива, привітна, дуже інтелігентна і освічена жінка, яка жила проблемами культурної галузі.
Не можу не згадати художнього керівника Народного дому "Просвіта" Володимира Заворотинського, талантами якого не один рік захоплюються поціновувачі прекрасного. Працюючи на відповідальній роботі, він вміло об'єднував усіх учасників народної творчості. Його порядність, інтелігентність, краса душі, талант дипломата і натхне-нника вражають до глибини душі. Його справу продовжує син Юрій, який став прекрасним музикантом.
– Світлано Адамівно, але Ви все ж таки мріяли про медицину…
– В село я не повернулася, хоча дуже цього хотіла. Моє життя стало налагоджуватись тут, у місті залізничників. Двадцять п'ять років відпрацювала помічником санітарного лікаря в Ковельській санепідемстанції. На той час в нас був дуже дружний і хороший колектив, який очолював головний лікар Ростислав Хільчук – людина слова і діла, професіонал своєї справи. Я дуже любила свою роботу, хоча була строгою і відповідальною. Можливо, не усі це люблять і сприймали мене якось інакше. Але я старалась ніколи не розгубити людяність. Мій керівник завжди відпускав мене на концерти, де б вони не проходили, адже розумів: що треба – значить треба.
– Наскільки відомо, то й долю свою зустріли у Ковелі?
– Так. Свого чоловіка Олександра зустріла, коли проживала у гуртожитку, який мені надали від "Ковельпромбуду". Це людина, яку мені послав Господь. Саша – моя надійна підтримка і опора, завжди в усьому допомагає. Він ніколи не скаржився і не скаржиться, що я поїхала з концертами чи десь виступати. Він розуміє, що пісня – моє життя, моя розрада. Але найбільший мій скарб – то сім'я, адже це найцінніше, що у мене є. Чоловік і син Дмитро - мої душа і серце, без них я б нічого не досягла.
Низько вклоняюся батькам свого чоловіка Борису Максимовичу та Уляні Вікентіївні, які вже відійшли у Царство Вічного спочинку, але залишили світлий і водночас щемливий спогад у моїй пам'яті. Свекруха стала для мене другою мамою, і досі згадую її із сльозами вдячності. Це була сільська жінка з Черська (Маневицький район), хоч і неписьменна, але дуже мудра, скромна і добра. А ще – вона була турботлива, ніжна, хазяйновита, любила своїх дітей і завжди чекала мене. Ми завше мали про що поговорити і чим поділитися, а я старалася допомогти по господарству.
Десь у тридцятирічному віці стала відвідувати Божий храм, де також співаю у церковному хорі. Коли нема виступів, не пропускаю жодної служби.
– Світлано Адамівно, хотілося б згадати гурт "Барви", який дарує радість людям і примножує славу Ковеля.
– Відверто кажучи, чекала цього запитання. "Барви" – це ще одна яскрава і неповторна сторінка у моєму житті. В колективі згуртувалися достойні і талановиті артисти та музиканти, творчістю яких захоплюються сотні шанувальників. Це – Ірина Новожилова, Василь Марцинковський, Ольга Балюк, Сергій Кіпень, Сергій Левчук, Сергій Воробей. Можна розповідати дуже багато, адже ми гастролювали у різних країнах світу, бували в різних куточках Волині.
З "Лісовою піснею" і "Барвами" виступали у Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Югославії, Греції, Туреччині, Угорщині. Але найбільша радість – виступати перед сільською публікою, приїздити у найвіддаленіші куточки нашої Волині, чути слова вдячності від простих сільських людей.
Значною постаттю у нашій культурі є музикант-віртуоз, керівник гурту "Барви" Олексій Кіпень. Вважаю, що таких людей, як Олексій Іванович, потрібно відзначати на державному рівні і присвоїти звання Заслуженого працівника культури України. Будь-який інструмент йому дається з легкістю, він покладе на музику будь-які ноти. А цей дар властивий не кожному.
– Пані Світлано, Ви вже багато років плідно співпрацюєте з німецькою організацією "Допомога дітям України". Розкажіть про це, адже Барзінгхаузен є містом-партнером Ковеля.
– Завдяки організації "Допомога дітям України" (м. Барзінгхаузен, Німеччина), яку очолює Лілія Бішофф, юні ковельчани із малозабезпечених родин впродовж багатьох років мають змогу бувати на оздоровленні та відпочити в Німеччині.
Між нашими містами налагоджено стосунки у сфері культури. Колективи міста Ковеля є учасниками святкових заходів у Барзінгхаузені.
Лілія Бішофф – не тільки щира благодійниця із чуйним серцем, а й людина, яка присвячує життя благородній справі. Ми постійно з нею на зв'язку, вона цікавиться долями ковельських дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Дякую Богу і долі за те, що життєві стежки звели мене з пані Лілею.
Розмову вела
Світлана ТРОЦЮК.
Фото Олега СЛЮСАРЯ
та з домашнього архіву.
P.S. Дивне душевне піднесення і радість ще довго переповнювали наші серця, коли ми залишили поріг чепурної світлиці. І враз – перед нашим зором розгорнулась дивовижна виставка власноруч виготовленого одягу, десятки світлин з концертів, кожен з яких містить цілу історію.
Світлана Адамівна бережно викладала блузки, костюми, спідниці, на яких милували око квіти, примхливі узори різних кольорів.
Праця жінки, її співочий дар – продовження народних традицій, що сприяють розквіту творчої багатогранності. Відчувається, що й чоловіки у сім'ї Оніщуків вміють господарювати. Життя без любові і допомоги своїх найрідніших і найближчих людей Світлана Адамівна не уявляє. Але головне те, що кожен член цієї сім'ї доповнює один одного, а ще – завжди готовий простягнути руку допомоги усім, хто цього потребує. За це їм – ласка Божа і шана людська.
С.Т.
Цьогорічна весна подарувала мені незабутню зустріч із дивовижною, талановитою, сильною духом жінкою, солісткою Народного дому "Просвіта" Світланою Оніщук.
Без перебільшення можу сказати: "Світлана Адамівна володіє колосальною енергетикою, є справжньою народною артисткою, хоч і не має такого звання, уособленням чарівної краси, жіночності, людиною, яка тридцять п'ять років присвячує себе пісенній творчості на культурній ниві Ковельщини”.
Важко уявити хоча б один концерт у нашому місті без пісень, які виконує пані Світлана. Своїм талантом, потужним народним голосом підкорює серця своїх шанувальників. Це сольне виконання українських пісень в Народному аматорському ансамблі пісні і танцю "Лісова пісня", гурті "Барви", в минулому - аматорській хоровій капелі медичних працівників, жіночому складі агітбригади на базі Ковельського медичного училища.
Із Світланою Адамівною нам випала нагода поспілкуватись у її затишній, гостинній оселі, вдалося "зазирнути" у її закулісне життя, отримати масу позитивних емоцій у спілкуванні із цією прекрасною жінкою.
Світлана Оніщук "підкорила" моє серце із перших хвилин розмови.
– Усе матеріальне є тлінним і скороминучим, – розпочала розмову Світлана Адамівна. – Лише любов і пісня, як зернина, вічні. І проростають вони та дають дружні сходи у душах тих, хто живе у правді, повсякденному труді, передає мудру науку Божу наступним поколінням.
– Світлано Адамівно, Ви щаслива жінка?
– Слово "щастя" кожна людина розуміє по-різному. Для когось це – матеріальні блага, слава і визнання. Але все це не вартує нічого у порівнянні із затишком у домі, де вас люблять та розуміють, запашним буханцем хліба на столі, задушевною українською піснею. Але найбільше щастя для мене – це коли із моїми рідними і близькими усе гаразд, коли маю можливість допомагати іншим.
– Розкажіть нам про себе. Де Ви народились, де пройшли Ваші дитинство і юність? За велінням долі Ви опинились у Ковелі, хоча родом не місцева. Як пов'язали своє життя із піснею?
– Народилася в с. Річиці колишнього Ратнівського, а нині уже Ковельського району. Батьківська хата, де розпочалося моє родове коріння, знаходиться на березі річки Прип'яті. У нас дуже гарне мальовниче село, яке має річку, а в центрі села – озеро. Мій тато Адам Феодосійович – музикант, закінчив культурно-освітнє училище і був вчителем музики у місцевій школі. Мама – Ганна Адамівна працювала секретарем у тому ж навчальному закладі. Співочий дар мені передала у спадок моя люба і дорога бабуся Марія (мамина мама). А дідусь був скрипалем. У нас вся родина співоча. В бабусі було четверо сестер, і всі вони теж дуже гарно співали. Пісенний і музичний таланти перейняли і їхні діти.
З раннього дитинства я любила співати. Ще зовсім маленькою прибігала до бабусі, яка вчила мене виконувати українські народні пісні. Стільки народних фольклорних пісень як знала бабуся Марія, напевно, в тій околиці не знав ніхто. Навіть в свій час до нас з Москви приїздила правнучка Льва Толстого, яка збирала фольклор нашої місцевості.
Моя тітка (мамина сестра) жила у Тамбові і, коли я їздила до неї у гості через Москву, то зупинялася у столиці, де мене також гостинно приймала онука видатного письменника.
Не пам'ятаю такого випадку, коли в селі на якесь свято ми не співали у будинку культури. Усі концерти будувалися на основі виступів нашої родини. Моя дорога ненька Ганна померла дуже рано (25 років тому), але від неї я навчилася бути господинею в оселі: прибирати, хазяйнувати на подвір'ї, пекти, готувати, шити, вишивати, в'язати. Мама прищепила мені любов до всього живого: квіточки, комашки, усього, що подарував нам небесний Творець. Я дуже люблю хазяйнувати на подвір'ї, доглядати за туями, кущами, деревами, квітами і різними зеленими насадженнями.
– Життєві стежки привели Вас у Ковель…
– Відчувала своєю дівочою душею, що пісня мене ніколи не залишить. Для мене прикладом був наш сільський лікар Іван Свиридович, якого, без перебільшення, ми називали земним ангелом-охоронцем. Він, як ішов селом із своїм чемоданчиком із хрестиком, то усі люди віддавали йому шану. І я твердо вирішила, що коли закінчу школу, то не піду вчитися співати, адже Господь й так наділив мене цим даром, а стану "сільським доктором", як наш Іван Свиридович.
Успішно склала іспити на фельдшерський відділ Ковельського медучилища. З першого курсу стала виступати в якості солістки у складі жіночої агітбригади, яка діяла на базі навчального закладу. Тоді керівником нашої групи був Сергій Бень. Коли вперше ми виступили на сцені Народного дому "Просвіта", перед нами виступав
Народний аматорський ансамбль пісні і танцю "Лісова пісня". Це був такий високий рівень, що я, дівчина з села, як почула їх, то просто завмерла.
Слухала заворожено і з великим зачаруванням дивилася на виступ. А які були хореографічні постановки! В той час керівником відомого ансамблю був Георгій Пастощук. Георгій Антонович відіграв велику роль у моїй пісенній творчості. Скільки житиму, то братиму приклад із цієї людини. Це – великий інтелігент, жартівник, спеціаліст. Він настільки поважав і цінував кожного аматора, що знав не тільки, хто з нас коли народився, а й коли дні народження членів наших родин. Він казав такі слова: "Так. Я – Заслужений працівник культури України, але хто я без вас, аматорів сцени?".
Коли Георгій Антонович почув моє соло у жіночій агітбригаді училища, то наприкінці концерту підійшов до мене і запросив співати у "Лісовій пісні". Я ретельно готувалась, адже виступати в такому ансамблі дуже почесно. Досі з трепетом згадую свій сольний виступ. Це була хореографічна композиція "Ой, на Івана та й на Купала". Пам'ятаю, як ніби учора виступали у Польщі, а весь зал аплодував стоячи. Тоді Георгій Антонович сказав: "От бачиш, а ти хвилювалась, це ж глядачі аплодували, передусім, тобі".
І все ж таки я хотіла повернутися у рідне село Річиця, щоб стати сільським лікарем. Однак волею долі, за сприяння відділу культури, який очолювала в той час Валентина Шафета, за сприяння міської ради я, будучи ще незаміжньою дівчиною, отримала житло у Ковелі. Валентина Никандрівна – це людина, яка вміло керувала культурою у нашому місті, бувала на усіх репетиціях, цікавилась долею кожного аматора народного мистецтва, допомагала усім. Добра, щира, красива, привітна, дуже інтелігентна і освічена жінка, яка жила проблемами культурної галузі.
Не можу не згадати художнього керівника Народного дому "Просвіта" Володимира Заворотинського, талантами якого не один рік захоплюються поціновувачі прекрасного. Працюючи на відповідальній роботі, він вміло об'єднував усіх учасників народної творчості. Його порядність, інтелігентність, краса душі, талант дипломата і натхне-нника вражають до глибини душі. Його справу продовжує син Юрій, який став прекрасним музикантом.
– Світлано Адамівно, але Ви все ж таки мріяли про медицину…
– В село я не повернулася, хоча дуже цього хотіла. Моє життя стало налагоджуватись тут, у місті залізничників. Двадцять п'ять років
відпрацювала помічником санітарного лікаря в Ковельській санепідемстанції. На той час в нас був дуже дружний і хороший колектив, який очолював головний лікар Ростислав Хільчук – людина слова і діла, професіонал своєї справи. Я дуже любила свою роботу, хоча була строгою і відповідальною. Можливо, не усі це люблять і сприймали мене якось інакше. Але я старалась ніколи не розгубити людяність. Мій керівник завжди відпускав мене на концерти, де б вони не проходили, адже розумів: що треба – значить треба.
– Наскільки відомо, то й долю свою зустріли у Ковелі?
– Так. Свого чоловіка Олександра зустріла, коли проживала у гуртожитку, який мені надали від "Ковельпромбуду". Це людина, яку мені послав Господь. Саша – моя надійна підтримка і опора, завжди в усьому допомагає. Він ніколи не скаржився і не скаржиться, що я поїхала з концертами чи десь виступати. Він розуміє, що пісня – моє життя, моя розрада. Але найбільший мій скарб – то сім'я, адже це найцінніше, що у мене є. Чоловік і син Дмитро - мої душа і серце, без них я б нічого не досягла.
Низько вклоняюся батькам свого чоловіка Борису Максимовичу та Уляні Вікентіївні, які вже відійшли у Царство Вічного спочинку, але залишили світлий і водночас щемливий спогад у моїй пам'яті. Свекруха стала для мене другою мамою, і досі згадую її із сльозами вдячності. Це була сільська жінка з Черська (Маневицький район), хоч і неписьменна, але дуже мудра, скромна і добра. А ще – вона була турботлива, ніжна, хазяйновита, любила своїх дітей і завжди чекала мене. Ми завше мали про що поговорити і чим поділитися, а я старалася допомогти по господарству.
Десь у тридцятирічному віці стала відвідувати Божий храм, де також співаю у церковному хорі. Коли нема виступів, не пропускаю жодної служби.
– Світлано Адамівно, хотілося б згадати гурт "Барви", який дарує радість людям і примножує славу Ковеля.
– Відверто кажучи, чекала цього запитання. "Барви" – це ще одна яскрава і неповторна сторінка у моєму житті. В колективі згуртувалися достойні і талановиті артисти та музиканти, творчістю яких захоплюються сотні шанувальників. Це – Ірина Новожилова, Василь Марцинковський, Ольга Балюк, Сергій Кіпень, Сергій Левчук, Сергій Воробей. Можна розповідати дуже багато, адже ми гастролювали у різних країнах світу, бували в різних куточках Волині.
З "Лісовою піснею" і "Барвами" виступали у Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Югославії, Греції, Туреччині, Угорщині. Але найбільша радість – виступати перед сільською публікою, приїздити у найвіддаленіші куточки нашої Волині, чути слова вдячності від простих сільських людей.
Значною постаттю у нашій культурі є музикант-віртуоз, керівник гурту "Барви" Олексій Кіпень. Вважаю, що таких людей, як Олексій Іванович, потрібно відзначати на державному рівні і присвоїти звання Заслуженого працівника культури України. Будь-який інструмент йому дається з легкістю, він покладе на музику будь-які ноти. А цей дар властивий не кожному.
– Пані Світлано, Ви вже багато років плідно співпрацюєте з німецькою організацією "Допомога дітям України". Розкажіть про це, адже Барзінгхаузен є містом-партнером Ковеля.
– Завдяки організації "Допомога дітям України" (м. Барзінгхаузен, Німеччина), яку очолює Лілія Бішофф, юні ковельчани із малозабезпечених родин впродовж багатьох років мають змогу бувати на оздоровленні та відпочити в Німеччині.
Між нашими містами налагоджено стосунки у сфері культури. Колективи міста Ковеля є учасниками святкових заходів у Барзінгхаузені.
Лілія Бішофф – не тільки щира благодійниця із чуйним серцем, а й людина, яка присвячує життя благородній справі. Ми постійно з нею на зв'язку, вона цікавиться долями ковельських дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Дякую Богу і долі за те, що життєві стежки звели мене з пані Лілею.
Розмову вела Світлана ТРОЦЮК.
Фото Олега СЛЮСАРЯ та з домашнього архіву.
P.S. Дивне душевне піднесення і радість ще довго переповнювали наші серця, коли ми залишили поріг чепурної світлиці. І враз – перед нашим зором розгорнулась дивовижна виставка власноруч виготовленого одягу, десятки світлин з концертів, кожен з яких містить цілу історію.
Світлана Адамівна бережно викладала блузки, костюми, спідниці, на яких милували око квіти, примхливі узори різних кольорів.
Праця жінки, її співочий дар – продовження народних традицій, що сприяють розквіту творчої багатогранності. Відчувається, що й чоловіки у сім'ї Оніщуків вміють господарювати. Життя без любові і допомоги своїх найрідніших і найближчих людей Світлана Адамівна не уявляє. Але головне те, що кожен член цієї сім'ї доповнює один одного, а ще – завжди готовий простягнути руку допомоги усім, хто цього потребує. За це їм – ласка Божа і шана людська.
С.Т.
Народна артистка, жінка-берегиня, людина щедрої душі
– Народилася в с. Річиці колишнього Ратнівського, а нині уже Ковельського району. Батьківська хата, де розпочалося моє родове коріння, знаходиться на березі річки Прип'яті. У нас дуже гарне мальовниче село, яке має річку, а в центрі села – озеро. Мій тато Адам Феодосійович – музикант, закінчив культурно-освітнє училище і був вчителем музики у місцевій школі. Мама – Ганна Адамівна працювала секретарем у тому ж навчальному закладі. Співочий дар мені передала у спадок моя люба і дорога бабуся Марія (мамина мама). А дідусь був скрипалем. У нас вся родина співоча. В бабусі було четверо сестер, і всі вони теж дуже гарно співали. Пісенний і музичний таланти перейняли і їхні діти.
Народний аматорський ансамбль пісні і танцю "Лісова пісня". Це був такий високий рівень, що я, дівчина з села, як почула їх, то просто завмерла. 
відпрацювала помічником санітарного лікаря в Ковельській санепідемстанції. На той час в нас був дуже дружний і хороший колектив, який очолював головний лікар Ростислав Хільчук – людина слова і діла, професіонал своєї справи. Я дуже любила свою роботу, хоча була строгою і відповідальною. Можливо, не усі це люблять і сприймали мене якось інакше. Але я старалась ніколи не розгубити людяність. Мій керівник завжди відпускав мене на концерти, де б вони не проходили, адже розумів: що треба – значить треба. 
З "Лісовою піснею" і "Барвами" виступали у Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Югославії, Греції, Туреччині, Угорщині. Але найбільша радість – виступати перед сільською публікою, приїздити у найвіддаленіші куточки нашої Волині, чути слова вдячності від простих сільських людей. 
Залишити коментар