С т р а х
Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.
Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.
Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.
Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.
l
На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли. Десь свою мелодію виводив півень. По сусідству загавкав неспокійний пес. Небокрай ледь-ледь жеврів від променів вранішнього Сонця.
Пилип тінню вислизнув з хати. Пройшовши садком, біля останнього дерева озирнувся. Не помітивши нікого, зігнувшись, швидким кроком попрямував до лісу.
На узліссі оглянувся ще раз і, випроставшись, петляючи поміж деревами, впевнено попрямував на схід.
Біля густого верболозу зупинився і неголосно гукнув:
– Янеку, вставай! Годі спати!
Із невидимих схованок з'явилася заспана тінь єврея Янкеля.
– Шолом, Пилипе! – радісно привітався чоловік.
– Який там "шолом", коли війна навколо? Тобі в лісі спокій , а я вночі не сплю. Не дай, Боже, взнають, що я тебе переховую, то і мені, і тобі хана. Сам знаєш, який наказ німець видав.
– Пилипе, ти ж мудрий чоловік. Хто в цих нетрях мене знайде?
– О, не кажи, Янеку. Тепер і дерева очі мають, а трава – вуха.
– То ж ніхто не каже, що все просто. Але, Пилипе, май совість. Ти мусиш за борги чимось відплатити.
– Ну, брав я в тебе гроші. То й що з того? Тоді ж був інший, мирний час.
– Пилипе, ти що забув заповідь Божу: "Допоможи ближньому"?
– Добре, добре. Але в Писанії святому сказано: "Прости провини наші". Та відроблю я тобі і ті нещасні борги. Ось приніс хліба, яєць, молока. Мотря моя ще тобі й одежину теплу передала. Чекай завтра зранку. Без потреби по лісу не вештайся. Сам знаєш, який нині час.
Непомітно посвітліло, тіні поменшали. Під промінням Сонця розвіявся вранішній туман. І враз Пилипа охопив страх. "Не дай, Боже, хтось побачить. Донесуть, що в лісі ходжу: на яку біду я погодився?". Думки, немов надокучливі мухи, роїлися в голові.
Хто зрозуміє людську істоту? Хто оцінить її вчинки? Сьогодні вона любов'ю Христовою світиться, а завтра злом сичить смертельним.
В голові Пилипа точилася запекла боротьба. Він рятує Янкеля – і це по-людськи. А як інакше? За добро добром відплати. Але ж час який – за те добро і життя можна втратити. Ну, знайдуть в лісі єврея Янека – розстріляють. Але ж він мене видасть. За що йому така кара? Вночі привиди являлися в німецьких строях і кричали: "Хальт! Хенде хох!" ("Стій! Руки вгору!").
Потім ставали в шеренгу і наказували: "Фойєр!" ("Вогонь"), але він не падав – тільки голова розколювалася на шматки.
l
– Янеку, якби тебе спіймали, ти признався б, хто тебе в лісі приховував? – якось запитав він.
– Пилипе, ти ж віруючий. Святе письмо вимагає казати правду. Спіймають – то кара за мої гріхи, – відповів той.
Щось перевернулося в єстві Пилипа. Страх, немов метастази раку, розповзся по всьому тілу.
Нові жахіття-видіння оволоділи ним з новою силою.
"Якщо євреї думають, що коли їх ведуть до страти, то так треба Богу. Але чому я маю втрачати життя?".
І він прийняв рішення. Наступного ранку взяв до рук торбинку з їжею, а на плече вчепив рушницю.
Душа Янкеля передчувала щось недобре. Сон не брав. Стрепенулося серце, коли помітив рушницю.
– Пилипе, ти чому сьогодні із гвинтівкою? На полювання зібрався чи що?
– Це на вас полюють фашисти. Он вчора Несухоїжи спалили і людей багато повбивали. То ж я й подумав: так чи інакше, ти приречений. А я за що маю кару Божу розділяти з тобою?
Пилип рішуче зняв з плеча рушницю, направив на Янкеля і натиснув на курок. Янкель лишень встиг побачити зловісний спалах вогню, і впав, немов підкошений. Пилип швидко підсунув мертве тіло у якийсь виямок, загріб листям і швидко пішов додому. Вдома спокою не знаходив. Страх, мов кліщ, впився у свідомість.
Тягнуло на місце злочину. Але мусив щось робити.
Без пояснень дружину з дітьми відправив до родичів у Підсинівку. Інтуїція підказувала щось погане. І недаремно. Не буває тайн у цьому грішному світі. Приховане майже завжди стає явним.
В лісі, неподалік Серехович, з'явився партизанський загін із з'єднання Федорова. Ненароком одна із груп натрапила на труп Янкеля. Командир загону із російським прізвищем Корабльов був євреєм, а тому наказав перезахоронити убієнного та розслідувати таємниче вбивство свого одновірця.
Партизанська розвідка швидко встановила, що до лісу часто навідувався серехівчанин Пилип. Сумнівів не було. "Спіймати і допитати!" – прозвучав наказ.
l
Пилипу не спалося. Страх володів ним. Якогось ранку він побачив, що до його хати ідуть озброєні люди. "Це за мною", – подумав. Раптово підпалив віхоть соломки і кинув під стріху. Спалахнув вогонь, і клуби диму понеслися за вітром до лісу. Пилип кинувся в той спасенний дим і побіг.
"Виходь!" – кричали партизани. Пилип, переляканий на смерть, біг, як прудкий кінь, доки його не прийняв ліс у свої обійми. Блукав довго. Ішов через якесь болото, верболози. Лише одна думка була в голові: що робити далі, як діяти? І вихід таки знайшов.
Місцеві села і ліси були наповнені українським духом. Недаремно прижилася примовка: "Від Скулина до Білина – самостійна Україна". Це стосувалося всіх навколишніх сіл: Облап, Серехович, Заріччя та інших. Пилип через знайомих швидко знайшов боївку УПА. Пояснювати свою легенду довго не довелося. Йому повірили. Прийняв присягу, отримав кріс і став борцем за вільну Україну.
Здавалося, він весь переродився.
Заподіяну смерть фашисту або "совєцькому енкеведисту" до своїх гріхів не відносив. Навпаки був переконаний, що робить добру справу. Адже захищає свою землю, віру, традиції, культури. У вільні від боїв та поневірянь й походів хвилини мріяв про дім відбудований, дітей та дружини.
Та час від часу в уяві з'являлася тінь невинно убієнного Янкела. Молився, а покійник, наче привид, знову і знову являвся перед очі і запитував: "За що?".
Хотів оправдатися добрим вчинком. Коли загін упівців взяв у полон двох "стрибків" (добровольців із селян, які допомагали енкевеесівцям проводити зачистку сіл від бандерівців) і присудили їх до страти як ворогів України, Пилип заступився.
– Пане командире, це мої односельці сереховицькі. Вони під страхом смерті прийшли сюди. Звільніть їх, прошу вас!
І командир відмінив наказ, звільнивши селян від покарання.
Чи було це умовним покаянням? Хтозна.
В глибині душі жив отой жучок, що не дає спокійно спати. Нав'язлива думка малювала нові картини покарання за скоєний гріх.
l
Мов у страшному сні, майнули роки жорстокої боротьби. Останній бій вояків УПА стався у селі Буцині. Бились мужньо, але сили були нерівні. Геройськи загинули за Україну.
Немало вояків переховувалось в лісах і на хуторах. Пилипові дав притулок лісничий із села Верхи. Ночував у стіжку сіна. Той йому приносив такі-сякі харчі. До рідних навідатися було неможливо. Тому і вдень, і вночі був приречений на самотність і знаходився під постійний тягарем страху.
Пилип переживав. Адже фактично повторював долю Янкеля. "То за гріх мій кара", – думав не раз.
Кажуть, що янголи-охоронці рятують людину від смерті і захищають від біди. Та не все так просто – підступний сатана теж не спить. Він в'яже сіті спокуси та зла і затягує туди слабкодухих.
Дотримуючись конспірації, до схованки у стіжку не раз приходила з їжею дружина лісника Настя. Була гарна, як квітка. Пишна. Весела. Зголоднілий за жіночою ласкою, Пилип став сам не свій – як кажуть, біс поплутав.
Він замість вдячного слова почав леститися до красуні. Як пес, заглядав в очі, намагався торкнутися до жіночих пальчиків.
– Настю, ти така красуня!
– Годі тобі, Пилипе. В мене чоловік є.
– Ну то й що? Хіба я не маю право на щастя?
О, підступна спокусо! Скільки ти людей погубила, у скількох розум забрала!
Одного дня Пилипа "перемкнуло". Він яструбом кинувся на Настю, став несамовито обіймати, цілувати. Якимсь дивом їй вдалось вирватися. Не поправляючи навіть одежі, чимдуж побігла додому.
– Що з тобою? – стривожено запитав лісник.
– Та Пилип хотів мене збезчестити!
– От наволоч! То я ризикую життям, а він так мені віддячує. Вб'ю!
Схопив рушницю і побіг. Помста засліпила очі. Пилип сидів біля стіжка, злякано дивлячись на лісника.
– Що, Пилипе, на дружину посягнув за добро моє?
Той перед пострілом у серце тільки й встиг подумати: "То мені кара за Янкеля".
Сатана торжествував. Він ще одну душу забрав до себе, діючи за правилом: "Спокуса – страх –смерть – пекло".
Лісничий нічого кращого не вигадав, як заявити до сільради, що він вбив упівця під псевдо "Фікса".
Виявилося, що такого повстанця давно розшукували.
Вбивство записали в свій актив. Вище начальство подякувало і наказало перевезти небіжчика в рідні Сереховичі. Червонопогонники покійника посадили біля магазину і оголосили, що така кара чекає всіх, хто не покається і не здасться добровільно владі.
Люди йшли і відверталися. Їм було страшно, як і мертвому Пилипу, якого спіткала розплата за вчинений колись злочин.
Анатолій СЕМЕНЮК.
P.S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінені.
Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.
Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.
Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.
Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.
ххх
На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли. Десь свою мелодію виводив півень. По сусідству загавкав неспокійний пес. Небокрай ледь-ледь жеврів від променів вранішнього Сонця.
Пилип тінню вислизнув з хати. Пройшовши садком, біля останнього дерева озирнувся. Не помітивши нікого, зігнувшись, швидким кроком попрямував до лісу.
На узліссі оглянувся ще раз і, випроставшись, петляючи поміж деревами, впевнено попрямував на схід.
Біля густого верболозу зупинився і неголосно гукнув:
– Янеку, вставай! Годі спати!
Із невидимих схованок з'явилася заспана тінь єврея Янкеля.
– Шолом, Пилипе! – радісно привітався чоловік.
– Який там "шолом", коли війна навколо? Тобі в лісі спокій , а я вночі не сплю. Не дай, Боже, взнають, що я тебе переховую, то і мені, і тобі хана. Сам знаєш, який наказ німець видав.
– Пилипе, ти ж мудрий чоловік. Хто в цих нетрях мене знайде?
– О, не кажи, Янеку. Тепер і дерева очі мають, а трава – вуха.
– То ж ніхто не каже, що все просто. Але, Пилипе, май совість. Ти мусиш за борги чимось відплатити.
– Ну, брав я в тебе гроші. То й що з того? Тоді ж був інший, мирний час.
– Пилипе, ти що забув заповідь Божу: "Допоможи ближньому"?
– Добре, добре. Але в Писанії святому сказано: "Прости провини наші". Та відроблю я тобі і ті нещасні борги. Ось приніс хліба, яєць, молока. Мотря моя ще тобі й одежину теплу передала. Чекай завтра зранку. Без потреби по лісу не вештайся. Сам знаєш, який нині час.
Непомітно посвітліло, тіні поменшали. Під промінням Сонця розвіявся вранішній туман. І враз Пилипа охопив страх. "Не дай, Боже, хтось побачить. Донесуть, що в лісі ходжу: на яку біду я погодився?". Думки, немов надокучливі мухи, роїлися в голові.
Хто зрозуміє людську істоту? Хто оцінить її вчинки? Сьогодні вона любов'ю Христовою світиться, а завтра злом сичить смертельним.
В голові Пилипа точилася запекла боротьба. Він рятує Янкеля – і це по-людськи. А як інакше? За добро добром відплати. Але ж час який – за те добро і життя можна втратити. Ну, знайдуть в лісі єврея Янека – розстріляють. Але ж він мене видасть. За що йому така кара? Вночі привиди являлися в німецьких строях і кричали: "Хальт! Хенде хох!" ("Стій! Руки вгору!").
Потім ставали в шеренгу і наказували: "Фойєр!" ("Вогонь"), але він не падав – тільки голова розколювалася на шматки.
ххх
– Янеку, якби тебе спіймали, ти признався б, хто тебе в лісі приховував? – якось запитав він.
– Пилипе, ти ж віруючий. Святе письмо вимагає казати правду. Спіймають – то кара за мої гріхи, – відповів той.
Щось перевернулося в єстві Пилипа. Страх, немов метастази раку, розповзся по всьому тілу.
Нові жахіття-видіння оволоділи ним з новою силою.
"Якщо євреї думають, що коли їх ведуть до страти, то так треба Богу. Але чому я маю втрачати життя?".
І він прийняв рішення. Наступного ранку взяв до рук торбинку з їжею, а на плече вчепив рушницю.
Душа Янкеля передчувала щось недобре. Сон не брав. Стрепенулося серце, коли помітив рушницю.
– Пилипе, ти чому сьогодні із гвинтівкою? На полювання зібрався чи що?
– Це на вас полюють фашисти. Он вчора Несухоїжи спалили і людей багато повбивали. То ж я й подумав: так чи інакше, ти приречений. А я за що маю кару Божу розділяти з тобою?
Пилип рішуче зняв з плеча рушницю, направив на Янкеля і натиснув на курок. Янкель лишень встиг побачити зловісний спалах вогню, і впав, немов підкошений. Пилип швидко підсунув мертве тіло у якийсь виямок, загріб листям і швидко пішов додому. Вдома спокою не знаходив. Страх, мов кліщ, впився у свідомість.
Тягнуло на місце злочину. Але мусив щось робити.
Без пояснень дружину з дітьми відправив до родичів у Підсинівку. Інтуїція підказувала щось погане. І недаремно. Не буває тайн у цьому грішному світі. Приховане майже завжди стає явним.
В лісі, неподалік Серехович, з'явився партизанський загін із з'єднання Федорова. Ненароком одна із груп натрапила на труп Янкеля. Командир загону із російським прізвищем Корабльов був євреєм, а тому наказав перезахоронити убієнного та розслідувати таємниче вбивство свого одновірця.
Партизанська розвідка швидко встановила, що до лісу часто навідувався серехівчанин Пилип. Сумнівів не було. "Спіймати і допитати!" – прозвучав наказ.
ххх
Пилипу не спалося. Страх володів ним. Якогось ранку він побачив, що до його хати ідуть озброєні люди. "Це за мною", – подумав. Раптово підпалив віхоть соломки і кинув під стріху. Спалахнув вогонь, і клуби диму понеслися за вітром до лісу. Пилип кинувся в той спасенний дим і побіг.
"Виходь!" – кричали партизани. Пилип, переляканий на смерть, біг, як прудкий кінь, доки його не прийняв ліс у свої обійми. Блукав довго. Ішов через якесь болото, верболози. Лише одна думка була в голові: що робити далі, як діяти? І вихід таки знайшов.
Місцеві села і ліси були наповнені українським духом. Недаремно прижилася примовка: "Від Скулина до Білина – самостійна Україна". Це стосувалося всіх навколишніх сіл: Облап, Серехович, Заріччя та інших. Пилип через знайомих швидко знайшов боївку УПА. Пояснювати свою легенду довго не довелося. Йому повірили. Прийняв присягу, отримав кріс і став борцем за вільну Україну.
Здавалося, він весь переродився.
Заподіяну смерть фашисту або "совєцькому енкеведисту" до своїх гріхів не відносив. Навпаки був переконаний, що робить добру справу. Адже захищає свою землю, віру, традиції, культури. У вільні від боїв та поневірянь й походів хвилини мріяв про дім відбудований, дітей та дружини.
Та час від часу в уяві з'являлася тінь невинно убієнного Янкела. Молився, а покійник, наче привид, знову і знову являвся перед очі і запитував: "За що?".
Хотів оправдатися добрим вчинком. Коли загін упівців взяв у полон двох "стрибків" (добровольців із селян, які допомагали енкевеесівцям проводити зачистку сіл від бандерівців) і присудили їх до страти як ворогів України, Пилип заступився.
– Пане командире, це мої односельці сереховицькі. Вони під страхом смерті прийшли сюди. Звільніть їх, прошу вас!
І командир відмінив наказ, звільнивши селян від покарання.
Чи було це умовним покаянням? Хтозна.
В глибині душі жив отой жучок, що не дає спокійно спати. Нав'язлива думка малювала нові картини покарання за скоєний гріх.
ххх
Мов у страшному сні, майнули роки жорстокої боротьби. Останній бій вояків УПА стався у селі Буцині. Бились мужньо, але сили були нерівні. Геройськи загинули за Україну.
Немало вояків переховувалось в лісах і на хуторах. Пилипові дав притулок лісничий із села Верхи. Ночував у стіжку сіна. Той йому приносив такі-сякі харчі. До рідних навідатися було неможливо. Тому і вдень, і вночі був приречений на самотність і знаходився під постійний тягарем страху.
Пилип переживав. Адже фактично повторював долю Янкеля. "То за гріх мій кара", – думав не раз.
Кажуть, що янголи-охоронці рятують людину від смерті і захищають від біди. Та не все так просто – підступний сатана теж не спить. Він в'яже сіті спокуси та зла і затягує туди слабкодухих.
Дотримуючись конспірації, до схованки у стіжку не раз приходила з їжею дружина лісника Настя. Була гарна, як квітка. Пишна. Весела. Зголоднілий за жіночою ласкою, Пилип став сам не свій – як кажуть, біс поплутав.
Він замість вдячного слова почав леститися до красуні. Як пес, заглядав в очі, намагався торкнутися до жіночих пальчиків.
– Настю, ти така красуня!
– Годі тобі, Пилипе. В мене чоловік є.
– Ну то й що? Хіба я не маю право на щастя?
О, підступна спокусо! Скільки ти людей погубила, у скількох розум забрала!
Одного дня Пилипа "перемкнуло". Він яструбом кинувся на Настю, став несамовито обіймати, цілувати. Якимсь дивом їй вдалось вирватися. Не поправляючи навіть одежі, чимдуж побігла додому.
– Що з тобою? – стривожено запитав лісник.
– Та Пилип хотів мене збезчестити!
– От наволоч! То я ризикую життям, а він так мені віддячує. Вб'ю!
Схопив рушницю і побіг. Помста засліпила очі. Пилип сидів біля стіжка, злякано дивлячись на лісника.
– Що, Пилипе, на дружину посягнув за добро моє?
Той перед пострілом у серце тільки й встиг подумати: "То мені кара за Янкеля".
Сатана торжествував. Він ще одну душу забрав до себе, діючи за правилом: "Спокуса – страх –смерть – пекло".
Лісничий нічого кращого не вигадав, як заявити до сільради, що він вбив упівця під псевдо "Фікса".
Виявилося, що такого повстанця давно розшукували.
Вбивство записали в свій актив. Вище начальство подякувало і наказало перевезти небіжчика в рідні Сереховичі. Червонопогонники покійника посадили біля магазину і оголосили, що така кара чекає всіх, хто не покається і не здасться добровільно владі.
Люди йшли і відверталися. Їм було страшно, як і мертвому Пилипу, якого спіткала розплата за вчинений колись злочин.
Анатолій СЕМЕНЮК.
P.S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінені.
Залишити коментар