Повідомлення в номер / Де ти, світло моєї Незалежності

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами. Впевнений, що мій співрозмовник був противником Берлінської стіни, але, засліплений німецькою гординею, не бачив животворного духу одвічної стихії боротьби за волю інших народів і етносів.

В той час українці, окрилені свіжим вітром перемін, захмелілі від п’янкого запаху свободи, співали патріотично піднесено: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми  нашу славну Україну, гей, гей,  розвеселимо». І рішуче йшли,  долаючи страх і зради, вперед, заради незалежної, самостійної держави. Перед ними магічним, палаючим смолоскипом палахкотів дух великого пророка Тараса Шевченка.

Над Будинком рад у Ковелі замайорів синьо-жовтий стяг одним з перших на Волині. Референдум на підтримку Акта проголошення Незалежності викликав всепереможну бурю радості. Символічний ланцюг злуки від Львова  до Києва  засвідчив єдність Заходу і Сходу. Щоденно без перепочинку відбувалися мітинги, маніфестації, віча. Все підпорядковувалось руху під гаслами: «Старе — геть!», «Ганьба партократам», «Слава Україні!».

Згадаймо поіменно ковельську когорту подвижників-патріотів тієї безкомпромісної боротьби. Це – Адам Поляк,  Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Ігор Лучко,  Марія Хотинська, Алла Полякова, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Ганна Гнатюк, Юрій Музичук, Микола Олексюк, Григорій Олійник, Валентина Олійник, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Андрій Мостиський, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук, перший демократично обраний голова міськради Микола Вельма та багато інших. Я горджуся тим, що і моя маленька дещиця тієї боротьби збігається  в пам’яті скарбниці Незалежності.

Разом із тим, як у нас ведеться, більшість українців «захворіли» на вірус романтизму. Оте, Шевченкове «І буде син, і буде мати» заколисалося  на хвилях ейфорії, мрії про те, що заживемо в царстві благоденства та достатку, рівності і щастя. «Отче наш» гордо зазвучало українською.

Хто тоді думав, що ілюзії, які сіються на «піску» благополуччям,  не возродяться, тим більше, що вони виростали на зомбованій комуністично-атеїстичним режимом, свідомості. Народ-борець, який масово проголосував за Незалежність, не був готовий долати виклики часу та рішуче змінювати усталений ритм життя, як це зробили поляки, чехи, прибалти.

Поміркуй, мій читачу: на виборчих дільницях під час референдуму бадьоро лунав російський шансон, а інтер’єр приміщень дільниць був прихорошений червоним кольором комуністичної символіки. Точилися гострі дискусії і спори з приводу того, якими мають бути гімн, прапор, герб, назви вулиць. Побутувала  думка, що маємо повертатися до Москви.

«Постсовєцьке», проросійське десятиліттями кліщем впивалося в підсвідомість  (в багатьох випадках воно панує і сьогодні) українців. Новообрані народом керманичі теж не були готові до демократичного державотворення.

І доки маятник політики рухався то вліво, то вправо, на арену твердим поступом вийшла хижа олігархія. Цей витвір нового часу призвів  до корупції, занепаду та  бідності. Він зародився (за твердженням політтехнологів) – за “царювання”  Президента Леоніда Кучми і  розвинувся при його наступниках. Злочинний світ впевнено став поглинати державні установи. До 30 відсотків від радянського рівня впав економічний потенціал. Масово зупинялись, руйнувалися заводи і  фабрики. Різко зросло безробіття. Немов  шагренева шкіра, звузився бюджет, залишивши без зарплат лікарів, освітян та інших бюджетників. Та, попри всі негаразди, Україна вистояла, і утвердила себе світлом Конституції.

Час ішов, а  розчарування, незадоволення  людей, безвихідь і ілюзії вели до протесту.  Помаранчевий Майдан зірвав кришку суспільного киплячого казана. Тим скористалися проросійські сили і привели до влади раніше судимого Віктора Януковича. Зламана ручка в руках Януковича засвідчила, що на шляху до Європи засвітилось червоне світло. Воно збурило новий протестний Майдан, який омився  кров’ю  патріотів.

Це був момент  істини. Він позначився самопожертвою та героїзмом свідомих українців в ім’я  вищих ідеалів. Разом із тим, залишив ганебну пляму на душі України – зраду В. Януковича.

Ох, народе, народе!.. Коли обираєш, чому  не прозріваєш розумом, розсудливістю? На жаль, через те й страждаєш, і «Пливе кача» до діток твоїх нерозумних…  Де ти, світло омріяної свободи та  щастя?!

А тим часом московський агресор під трагічну та героїчну мелодію Майдану нахабно анексовував Крим, розпочав  широкомасштабну війну на Донбасі. Київська тимчасова влада розгублена. Європа мовчить. На захист країни стають лицарі Незалежності і  в кривавім двобої зупиняють агресора-окупанта.  Новообраний Президент Петро Порошенко зміцнює армію, на порядок денний виставляє гасло: «Геть від Москви!». Згодом Україна підписує Асоціацію  з Європою, добивається  безвізу і отримує «Томос», тобто канонічну митрополію ПЦУ.

Цієї політики Московія пробачити не могла. Гібридна війна набирає максимальних обертів. На українців та Президента падає брудна злива пропаганди та  брехні. Рейтинг і довіра до Петра Порошенка падають. Тим користується олігархія і на щит чергових виборчих перегонів виставляє команду «Зе» і перемагає.

Шановний мій українцю! Я не маю однозначної відповіді на запитання: чи це перемога технології виборчого процесу, чи унікальність нашого народу, але 13 мільйонів виборців (73%) віддали голоси за Володимира Зеленського та його команду.

На запитання: «Чому ви голосували за кандидата, який за душею ні політичного, ні  державотворчого досвіду не має, а країна в занепаді?», чули відповідь: «Навчиться. Гірше не буде».

Хміль ейфорії та романтизму не минув. Знову в свідомості українців вималювалася картина, де «нові обличчя» на тарілці із синьо-жовтою каймою  принесуть достаток, низькі тарифи і мир.

Пройшло два  роки. Зовнішньо-політичний рейтинг України і внутрішньо-економічний стан ти бачиш сам, мій читачу. Є за що критикувати владу. Але є й інший бік проблеми: а що ти сам зробив для України,  щоб вона процвітала? Зваж: активізувалася п’ята колона «руського міра».

30 років Незалежності, а те Шекспірівське «Бути чи не бути?» з порядку денного не знімається і не сходить.

Погодишся, мій співрозмовнику, чи ні, але світло в лабіринтах державотворення під знаком Незалежності  я таки бачу. Воїни-герої захищають країну. Стратегічний план розвитку держави спрямований до Європи і НАТО. Поступово розширюється територія української мови. Реформи у всіх сферах життєдіяльності вселяють надію на успіх.  І я утверджую нове гасло: «Україні бути!». 

Ми є народом первозванним

День Незалежності святкуємо

 тридцятий.

І радісно, і болісно збентеженій

 душі.

Себе спитай: чому не тисяча

  тридцятий

Величної держави України-Руси?

Сичать з Московії зміїні голоси:

«Ви малороси… Приречені на

  рабство…

Ви не народ… «Прости їх, Господи…

  Єси…

Благослови в любові українське

 братство!

Біситься у злі кремлівська зграя

           вража — 

«Забули» путінські шакали-гавкали:

Коли на Києві Великий Володимир

  княжив,

Там, де Московія, зелені жаби

  квакАли.

Колесо історії не котиться назад –

Ми є і будемо народом

   первозванним.

Це ми на горах київських заклали

             віри сад,

А право на державу Господом нам

  дане.

Ми є народ Європи, а не територія

Христом і кров’ю освячений наш

  шлях.

Ставай у стрій – це наша

  траєкторія,

Єдиним маршем крокуєм до нових

  звитяг!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Ковельський міський голова 1991—1998 р.р., Почесний громадянин міста.

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами. Впевнений, що мій співрозмовник був противником Берлінської стіни, але, засліплений німецькою гординею, не бачив животворного духу одвічної стихії боротьби за волю інших народів і етносів.

В той час українці, окрилені свіжим вітром перемін, захмелілі від п’янкого запаху свободи, співали патріотично піднесено: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми  нашу славну Україну, гей, гей,  розвеселимо». І рішуче йшли,  долаючи страх і зради, вперед, заради незалежної, самостійної держави. Перед ними магічним, палаючим смолоскипом палахкотів дух великого пророка Тараса Шевченка.

Над Будинком рад у Ковелі замайорів синьо-жовтий стяг одним з перших на Волині. Референдум на підтримку Акта проголошення Незалежності викликав всепереможну бурю радості. Символічний ланцюг злуки від Львова  до Києва  засвідчив єдність Заходу і Сходу. Щоденно без перепочинку відбувалися мітинги, маніфестації, віча. Все підпорядковувалось руху під гаслами: «Старе — геть!», «Ганьба партократам», «Слава Україні!».

Згадаймо поіменно ковельську когорту подвижників-патріотів тієї безкомпромісної боротьби. Це – Адам Поляк,  Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Ігор Лучко,  Марія Хотинська, Алла Полякова, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Ганна Гнатюк, Юрій Музичук, Микола Олексюк, Григорій Олійник, Валентина Олійник, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Андрій Мостиський, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук, перший демократично обраний голова міськради Микола Вельма та багато інших. Я горджуся тим, що і моя маленька дещиця тієї боротьби збігається  в пам’яті скарбниці Незалежності.

Разом із тим, як у нас ведеться, більшість українців «захворіли» на вірус романтизму. Оте, Шевченкове «І буде син, і буде мати» заколисалося  на хвилях ейфорії, мрії про те, що заживемо в царстві благоденства та достатку, рівності і щастя. «Отче наш» гордо зазвучало українською.

Хто тоді думав, що ілюзії, які сіються на «піску» благополуччям,  не возродяться, тим більше, що вони виростали на зомбованій комуністично-атеїстичним режимом, свідомості. Народ-борець, який масово проголосував за Незалежність, не був готовий долати виклики часу та рішуче змінювати усталений ритм життя, як це зробили поляки, чехи, прибалти.

Поміркуй, мій читачу: на виборчих дільницях під час референдуму бадьоро лунав російський шансон, а інтер’єр приміщень дільниць був прихорошений червоним кольором комуністичної символіки. Точилися гострі дискусії і спори з приводу того, якими мають бути гімн, прапор, герб, назви вулиць. Побутувала  думка, що маємо повертатися до Москви.

«Постсовєцьке», проросійське десятиліттями кліщем впивалося в підсвідомість  (в багатьох випадках воно панує і сьогодні) українців. Новообрані народом керманичі теж не були готові до демократичного державотворення.

І доки маятник політики рухався то вліво, то вправо, на арену твердим поступом вийшла хижа олігархія. Цей витвір нового часу призвів  до корупції, занепаду та  бідності. Він зародився (за твердженням політтехнологів) – за “царювання”  Президента Леоніда Кучми і  розвинувся при його наступниках. Злочинний світ впевнено став поглинати державні установи. До 30 відсотків від радянського рівня впав економічний потенціал. Масово зупинялись, руйнувалися заводи і  фабрики. Різко зросло безробіття. Немов  шагренева шкіра, звузився бюджет, залишивши без зарплат лікарів, освітян та інших бюджетників. Та, попри всі негаразди, Україна вистояла, і утвердила себе світлом Конституції.

Час ішов, а  розчарування, незадоволення  людей, безвихідь і ілюзії вели до протесту.  Помаранчевий Майдан зірвав кришку суспільного киплячого казана. Тим скористалися проросійські сили і привели до влади раніше судимого Віктора Януковича. Зламана ручка в руках Януковича засвідчила, що на шляху до Європи засвітилось червоне світло. Воно збурило новий протестний Майдан, який омився  кров’ю  патріотів.

Це був момент  істини. Він позначився самопожертвою та героїзмом свідомих українців в ім’я  вищих ідеалів. Разом із тим, залишив ганебну пляму на душі України – зраду В. Януковича.

Ох, народе, народе!.. Коли обираєш, чому  не прозріваєш розумом, розсудливістю? На жаль, через те й страждаєш, і «Пливе кача» до діток твоїх нерозумних…  Де ти, світло омріяної свободи та  щастя?!

А тим часом московський агресор під трагічну та героїчну мелодію Майдану нахабно анексовував Крим, розпочав  широкомасштабну війну на Донбасі. Київська тимчасова влада розгублена. Європа мовчить. На захист країни стають лицарі Незалежності і  в кривавім двобої зупиняють агресора-окупанта.  Новообраний Президент Петро Порошенко зміцнює армію, на порядок денний виставляє гасло: «Геть від Москви!». Згодом Україна підписує Асоціацію  з Європою, добивається  безвізу і отримує «Томос», тобто канонічну митрополію ПЦУ.

Цієї політики Московія пробачити не могла. Гібридна війна набирає максимальних обертів. На українців та Президента падає брудна злива пропаганди та  брехні. Рейтинг і довіра до Петра Порошенка падають. Тим користується олігархія і на щит чергових виборчих перегонів виставляє команду «Зе» і перемагає.

Шановний мій українцю! Я не маю однозначної відповіді на запитання: чи це перемога технології виборчого процесу, чи унікальність нашого народу, але 13 мільйонів виборців (73%) віддали голоси за Володимира Зеленського та його команду.

На запитання: «Чому ви голосували за кандидата, який за душею ні політичного, ні  державотворчого досвіду не має, а країна в занепаді?», чули відповідь: «Навчиться. Гірше не буде».

Хміль ейфорії та романтизму не минув. Знову в свідомості українців вималювалася картина, де «нові обличчя» на тарілці із синьо-жовтою каймою  принесуть достаток, низькі тарифи і мир.

Пройшло два  роки. Зовнішньо-політичний рейтинг України і внутрішньо-економічний стан ти бачиш сам, мій читачу. Є за що критикувати владу. Але є й інший бік проблеми: а що ти сам зробив для України,  щоб вона процвітала? Зваж: активізувалася п’ята колона «руського міра».

30 років Незалежності, а те Шекспірівське «Бути чи не бути?» з порядку денного не знімається і не сходить.

Погодишся, мій співрозмовнику, чи ні, але світло в лабіринтах державотворення під знаком Незалежності  я таки бачу. Воїни-герої захищають країну. Стратегічний план розвитку держави спрямований до Європи і НАТО. Поступово розширюється територія української мови. Реформи у всіх сферах життєдіяльності вселяють надію на успіх.  І я утверджую нове гасло: «Україні бути!».