Війна зблизька…
Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут, в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали.
Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…
х х х
В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає.
Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола, лучани Валерій Гнатюк та Юрій Щербик. Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.
Слухати розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій.
Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.
х х х
Михайло Ярмола. Ковельчанин. Бойовий шлях: Піски, Водяне, Опитне Донецької області та села Старий Айдар, Новотошківське Луганської області. Поезія позначена цікавою образністю, філософськими роздумами та мотивами воєнного життя-буття. Вдумаймося в позицію автора. Вона – для тих, хто ухиляється від захисту Вітчизни:
«Переседіти, перестояти,
Перебути усе складне…».
Та, попри всі «ухиляння»; поет нагадує, що:
Не минеться ніде, не
дінеться
Бій забутих скресає лють.
Там, де кров соколина
піниться,
Чорні ворони в спину б’ють.
х х х
Юрій Щербик. Лучанин. У 2000-2015 роках служив у 72-ій ОМБ ім. Чорних Запорожців. В 2018 р. — у 24-ій ОМБ ім. Короля Данила.
У воїна-патріота немає дилеми та сумнівів стосовно моральних пріоритетів. Вслухайтесь:
Україна рідніша чи мати?
Непотрібно мені розділяти
Нероздільне! Сказати по
правді,
Набирався натхнення та сил
Я у двох…
В сенсі буття поет нагадує про громадянську,людську позицію для нас із вами:
Для Бога досить імені і та справ!
Звання, посади, рейтинги. Все інше:
Дорослі ігри в значимість – не більше.
Не «Ким ти був?», важливо «Ким ти став?».
Не «Що ти мав?», важливо «Що віддав?».
х х х
Анатолій Форманюк. Брав участь у боях за Іловайськ в складі 51-ої ОМБР. Пережив тортури полону.
Байдужих воїн застерігає:
Не спи, бо лихо сну не знає –
Чатує зло коло воріт.
А в хвилини «тиші» син найріднішу виглядає:
— Чуєш, мам?..
Все в мене добре. Я живий,
здоровий.
Мене бентежить більше, як ї
ви там?
— Ми… Ми добре, синку…
Чути сльози…
— Тільки не плачте, мамо, все
ж гаразд.
Я мушу йти…
— Біжи, синочку… Тільки
бережись…
Гудки… Гудки… Гудки…
х х х
Ілля Тітко, м. Калуш, Івано-Франківська область. Проходив службу в 59-ій ОМБР та 9-ій ММПБ під містом Попасне, що на Луганщині. Автор книги спогадів «Формула крові».
Ця замальовка висвітлює образ патріота-воїна в екстремальних ситуаціях бойових дій:
х х х
“— Всім до бою!
Я клацнув запобіжником і рушив назустріч колоні, пильно вдивляючись до машин, що вже наближалися до нас метрів так до двадцяти. На них не було ніяких розпізнавальних знаків і сунули вони нагло і впевнено.
«Щось не так?» – подумав і придушив неприємний дрижак в колінах. У середині в мене все напружилось і опустилось кудись в район пояса. Руки заніміли, стискаючи автомат.
Через три-чотири кроки я зупинився. Підняв одну руку догори, тримаючи другою АКС, і так стояв, чекаючи на свою долю, що невпинно наближалася до мене в гуркоті та хмарі вихлопних газів.
Перший броньовик загальмував…».
Ось так, сам на сам, дивлячись у вічі смертельної небезпеки твориться героїзм. Як виявилося – це були наші. Якби не цей героїчний вчинок, могла б статися непоправна трагічна ситуація, де свої – своїх! І все через неузгодженість начальників штабів війни.
х х х
Олександр Павшук, м. Луцьк. Служив біля с. Кримське на околицях Станиці Луганської, неподалік Попасної. Автор широкоформатного роману «Дзеркало».
Війна, смерть – синоніми жорсткості й безжальності. Засліплені кров’ю вони не розділяють людей на військових і цивільних. Вони пишуть трагічні полотна…
«Люда лежала посеред руїн будинку з широко розкиданими руками. Наче птаха крила, ось так, перед відлітом розправляє. Дивно, але попри руїни і цілковиту розруху будинку – тіло її без крові та видимих ран. Смерть своїм пензликом повернула Людочці обличчя.
Те обличчя, як колись в юності, ту красу, якою так милувалися батьки, та в яку були закохані хлопці… тільки єдине, що не вдалося смерті – закрити гарні вії тих чорних-пречорних очей. Ті очі дивилися крізь пошматовану вибухом стелю, кудись в далеку-далеку даль.
Кудись, де немає журби, ні біди ні печалі. Тільки колір того прекрасного обличчя був такий блідий-блідий, а усміхнені вуста стали взагалі блідими. Мабуть, в смерті фарби закінчилися».
х х х
Валерій Гнатюк. Автор 7 збірок поезій, новел, нарисів. Захищав Україну у складі Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу Правого сектору.
В новелі «ВОГ» автор свідчить, що і на війні доля буває прихильною до життя. Такі випадки в народі називають чудотворними.
«Володя подивився униз і похолов. Він сам не зчувся, коли заснув в окопі. І заснув він, сидячи, розставивши ноги та поклавши на коліна автомат. Він і зараз сидів у такій позі, але між його ногами із землі стирчав ВОГ, тобто граната, випущена з підствольного автоматичного гранатомета (ВОГ-25 «Выстрел осколочный гранатометный). Ті ВОГи тому й дуже небезпечні, що можуть залетіти прямісінько в окоп. Але неймовірно! Вона не вибухнула, а просто загрузла у чорну неприязну землю й дивилася на всіх хижим оком.
— А тепер, братику, замри зовсім, ми тебе винесемо звідси.
І хлопці, піднявши Володю за руки, ноги, підтримуючи за плечі та спину, віднесли подалі від ВОГа».
х х х
Тарас Літковець. Учасник бойових дій у зоні проведення АТО у Донецькій області (м. Горлівка). Заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону 37-ої ОМБр ЗСУ.
Цей глибоко аналітичний, історико-політичний нарис із значущою назвою «Український Фенікс» несе в собі всеутверджуючу віру в майбутнє України.
«Сьогоднішня війна з РФ – це війна за збереження не лише української державності, а війна за фізичне збереження нас самих, як окремого етносу. Згадаймо кучмівське «Україна – не Росія». Визволення Донбасу мобілізувало найкращу частину суспільства, створило величезну позитивну мотивацію для консолідації усіх регіонів України. Російська інтервенція на Донбасі обумовила зміну міжнародного політичного ландшафту, відкривши двері другій «холодній війні». Фундаментом війни Путіна проти України стала неможливість Російської еліти змиритися із втратою імперії, невмінням розбудовувати російську національну державу. Після 2014 року відносини України з Росією за будь-якого розвитку подій, більше ніколи не будуть такими, якими були раніше. Україну розбудили війною і вона нарешті прокинулася».
х х х
Та повернімося до перебігу творчого вечора. Як завжди, на висоті була ведуча Ольга Бичковська. Вона задавала тон довірливій розмові. Звучали поетичні і прозові рядки. Юрій Щербик на суд присутніх (а їх в залі було багато) презентував свою авторську співану поезію
Тон зустрічі також задав Валерій Гнатюк, співробітник Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. До речі, книга «Український Фенікс» видана за сприяння цього славного закладу.
В анотації до книги висловлено думку-надію: «Дуже би хотілося, аби згустки цієї енергії, енергії вражень та почуттів не залишили байдужими нікого, адже помилкою буде вважати, що війна – це щось далеке і невідоме. Ще й як близьке, ще й як відоме, і не лише тим, кого вона безпосередньо торкнулася, а й усім нам – нині тут сущим».
З реакції присутніх в залі відчувалося, що книга їх, як-то кажуть, взяла за живе, наблизила реальність війни до душ людських.
Вечір позначився ще однією приємною подією – на заході був присутній ветеран УПА Іван Шевко.
Вималювався такий собі патріотичний перегук поколінь. Чому ми вижили і збереглися як нація? Відповідь на поверхні — завдяки тому, що ланцюг історичної правди, культури і традиції не переривався ніколи. Борці – захисники волі боролись, падали, але на їх місце ставали інші Соколи-герої.
Символічно, що в переддень творчої зустрічі Івану Шевку виповнилось 90! Славний ювілей, квіти щиро від душі життям заслужені. Привітаймо і ми! Вкотре маємо подякувати директору бібліотеки Галині Божик за організацію патріотично-виховного дійства.
А завершити цей репортаж хочу цитатою із сказаного Ольгою Бичковською: «Слова на війні, як і серця, гартуються пекельним вогнем і холодом сталі. Вслухайтеся в них. Тут – біль утрат та радість залишитися живим і… Людиною”. І хоч здаються вони суворими, як граніт, теплішають від дзвінка друга, усмішки, звичайної людяності», і від спілкування у лоні чудово організованого, і на часі, творчого вечора.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут, в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали.
Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…
х х х
В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає.
Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола, лучани Валерій Гнатюк та Юрій Щербик. Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.
Слухати розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій.
Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.
х х х
Михайло Ярмола. Ковельчанин. Бойовий шлях: Піски, Водяне, Опитне Донецької області тасела Старий Айдар, Новотошківське Луганської області. Поезія позначена цікавою образністю, філософськими роздумами та мотивами воєнного життя-буття. Вдумаймося в позицію автора. Вона – для тих, хто ухиляється від захисту Вітчизни:
«Переседіти, перестояти,
Перебути усе складне…».
Та, попри всі «ухиляння»; поет нагадує, що:
Не минеться ніде, не дінеться
Бій забутих скресає лють.
Там, де кров соколина піниться,
Чорні ворони в спину б’ють.
х х х
Юрій Щербик. Лучанин. У 2000-2015 роках служив у 72-ій ОМБ ім. Чорних Запорожців. В 2018 р. — у 24-ій ОМБ ім. Короля Данила.
У воїна-патріота немає дилеми та сумнівів стосовно моральних пріоритетів. Вслухайтесь:
Україна рідніша чи мати?
Непотрібно мені розділяти
Нероздільне! Сказати по правді,
Набирався натхнення та сил
Я у двох…
В сенсі буття поет нагадує про громадянську,людську позицію для нас із вами:
Для Бога досить імені і та справ!
Звання, посади, рейтинги. Все інше:
Дорослі ігри в значимість – не більше.
Не «Ким ти був?», важливо «Ким ти став?».
Не «Що ти мав?», важливо «Що віддав?».
х х х
Анатолій Форманюк. Брав участь у боях за Іловайськ в складі 51-ої ОМБР. Пережив тортури полону.
Байдужих воїн застерігає:
Не спи, бо лихо сну не знає –
Чатує зло коло воріт.
А в хвилини «тиші» син найріднішу виглядає:
— Чуєш, мам?..
Все в мене добре. Я живий, здоровий.
Мене бентежить більше, як ї ви там?
— Ми… Ми добре, синку…
Чути сльози…
— Тільки не плачте, мамо, все ж гаразд.
Я мушу йти…
— Біжи, синочку… Тільки бережись…
Гудки… Гудки… Гудки…
х х х
Ілля Тітко, м. Калуш, Івано-Франківська область. Проходив службу в 59-ій ОМБР та 9-ій ММПБ під містом Попасне, що на Луганщині. Автор книги спогадів «Формула крові».
Ця замальовка висвітлює образ патріота-воїна в екстремальних ситуаціях бойових дій:
х х х
“— Всім до бою!
Я клацнув запобіжником і рушив назустріч колоні, пильно вдивляючись до машин, що вже наближалися до нас метрів так до двадцяти. На них не було ніяких розпізнавальних знаків і сунули вони нагло і впевнено.
«Щось не так?» – подумав і придушив неприємний дрижак в колінах. У середині в мене все напружилось і опустилось кудись в район пояса. Руки заніміли, стискаючи автомат.
Через три-чотири кроки я зупинився. Підняв одну руку догори, тримаючи другою АКС, і так стояв, чекаючи на свою долю, що невпинно наближалася до мене в гуркоті та хмарі вихлопних газів.
Перший броньовик загальмував…».
Ось так, сам на сам, дивлячись у вічі смертельної небезпеки твориться героїзм. Як виявилося – це були наші. Якби не цей героїчний вчинок, могла б статися непоправна трагічна ситуація, де свої – своїх! І все через неузгодженість начальників штабів війни.
х х х
Олександр Павшук, м. Луцьк. Служив біля с. Кримське на околицях Станиці Луганської, неподалік Попасної. Автор широкоформатного роману «Дзеркало».
Війна, смерть – синоніми жорсткості й безжальності. Засліплені кров’ю вони не розділяють людей на військових і цивільних. Вони пишуть трагічні полотна…
«Люда лежала посеред руїн будинку з широко розкиданими руками. Наче птаха крила, ось так, перед відлітом розправляє. Дивно, але попри руїни і цілковиту розруху будинку – тіло її без крові та видимих ран. Смерть своїм пензликом повернула Людочці обличчя.
Те обличчя, як колись в юності, ту красу, якою так милувалися батьки, та в яку були закохані хлопці… тільки єдине, що не вдалося смерті – закрити гарні вії тих чорних-пречорних очей. Ті очі дивилися крізь пошматовану вибухом стелю, кудись в далеку-далеку даль.
Кудись, де немає журби, ні біди ні печалі. Тільки колір того прекрасного обличчя був такий блідий-блідий, а усміхнені вуста стали взагалі блідими. Мабуть, в смерті фарби закінчилися».
х х х
Валерій Гнатюк. Автор 7 збірок поезій, новел, нарисів. Захищав Україну у складі Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу Правого сектору.
В новелі «ВОГ» автор свідчить, що і на війні доля буває прихильною до життя. Такі випадки в народі називають чудотворними.
«Володя подивився униз і похолов. Він сам не зчувся, коли заснув в окопі. І заснув він, сидячи, розставивши ноги та поклавши на коліна автомат. Він і зараз сидів у такій позі, але між його ногами із землі стирчав ВОГ, тобто граната, випущена з підствольного автоматичного гранатомета (ВОГ-25 «Выстрел осколочный гранатометный). Ті ВОГи тому й дуже небезпечні, що можуть залетіти прямісінько в окоп. Але неймовірно! Вона не вибухнула, а просто загрузла у чорну неприязну землю й дивилася на всіх хижим оком.
— А тепер, братику, замри зовсім, ми тебе винесемо звідси.
І хлопці, піднявши Володю за руки, ноги, підтримуючи за плечі та спину, віднесли подалі від ВОГа».
х х х
Тарас Літковець. Учасник бойових дій у зоні проведення АТО у Донецькій області (м. Горлівка). Заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону 37-ої ОМБр ЗСУ.
Цей глибоко аналітичний, історико-політичний нарис із значущою назвою «Український Фенікс» несе в собі всеутверджуючу віру в майбутнє України.
«Сьогоднішня війна з РФ – це війна за збереження не лише української державності, а війна за фізичне збереження нас самих, як окремого етносу. Згадаймо кучмівське «Україна – не Росія». Визволення Донбасу мобілізувало найкращу частину суспільства, створило величезну позитивну мотивацію для консолідації усіх регіонів України. Російська інтервенція на Донбасі обумовила зміну міжнародного політичного ландшафту, відкривши двері другій «холодній війні». Фундаментом війни Путіна проти України стала неможливість Російської еліти змиритися із втратою імперії, невмінням розбудовувати російську національну державу. Після 2014 року відносини України з Росією за будь-якого розвитку подій, більше ніколи не будуть такими, якими були раніше. Україну розбудили війною і вона нарешті прокинулася».
х х х
Та повернімося до перебігу творчого вечора. Як завжди, на висоті була ведуча Ольга Бичковська. Вона задавала тон довірливій розмові. Звучали поетичні і прозові рядки. Юрій Щербик на суд присутніх (а їх в залі було багато) презентував свою авторську співану поезію
Тон зустрічі також задав Валерій Гнатюк, співробітник Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. До речі, книга «Український Фенікс» видана за сприяння цього славного закладу.
В анотації до книги висловлено думку-надію: «Дуже би хотілося, аби згустки цієї енергії, енергії вражень та почуттів не залишили байдужими нікого, адже помилкою буде вважати, що війна – це щось далеке і невідоме. Ще й як близьке, ще й як відоме, і не лише тим, кого вона безпосередньо торкнулася, а й усім нам – нині тут сущим».
З реакції присутніх в залі відчувалося, що книга їх, як-то кажуть, взяла за живе, наблизила реальність війни до душ людських.
Вечір позначився ще однією приємною подією – на заході був присутній ветеран УПА Іван Шевко.
Вималювався такий собі патріотичний перегук поколінь. Чому ми вижили і збереглися як нація? Відповідь на поверхні — завдяки тому, що ланцюг історичної правди, культури і традиції не переривався ніколи. Борці – захисники волі боролись, падали, але на їх місце ставали інші Соколи-герої.
Символічно, що в переддень творчої зустрічі Івану Шевку виповнилось 90! Славний ювілей, квіти щиро від душі життям заслужені. Привітаймо і ми! Вкотре маємо подякувати директору бібліотеки Галині Божик за організацію патріотично-виховного дійства.
А завершити цей репортаж хочу цитатою із сказаного Ольгою Бичковською: «Слова на війні, як і серця, гартуються пекельним вогнем і холодом сталі. Вслухайтеся в них. Тут – біль утрат та радість залишитися живим і… Людиною”. І хоч здаються вони суворими, як граніт, теплішають від дзвінка друга, усмішки, звичайної людяності», і від спілкування у лоні чудово організованого, і на часі, творчого вечора.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар