У нас в гостях – Анатолій Семенюк
Шановні читачі!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.
Наступного понеділка, 15 листопада, у нього – день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!
Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!
Молитва-сповідь
Дружині присвячую
Мій Боже милий!..Отче добрий!..
Ти дарував мені ясну зорю,
супутницю життя.
Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.
Я дякую Тобі – вона у сутінках життя
тернистий шлях мій осявала.
Я дякую Тобі – вона у келих кохання
цілюще щастя наливала.
Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою, Господи, і нею на крутих
стежках буття.
А Ти терпів і все прощав й любов’ю
її серце наповняв.
О, кохана! Вірна й милосердна,
добра й терпелива!
Знай: ти янголом була для мене і
дітей й сьогодні є.
Ми йшли і йшли…Долали час і кілометри. Сьогодні осінь пеленає
долю. А що там далі?
Не заглядай в далеке майбуття. Радій прийдешнім дням, в яких є подих закоханого вітру, в яких є спів пташок й онуків щебетання, в яких пульсує сердечна Подяка Тобі, мій Господи за твою безмежну
Божественну Любов!
Заповіт Долі
Ах, роки ви, роки – коні гривасті.
Куди Ви сьогодні галопом влетіли?
Скільки мір назбирали примарного
щастя,
Скільки Бога гріхами
своїми гнівили?
А коні летять і летять без
спочинку…
Не спішіть – хоч на мить
огляніться назад.
Чуєш: пісня лунає на
пишних обжинках,
Зустрічає плодами серцем зрощений сад.
Доля всміхнеться: «Не
час спочивати –
Допоки є сили,
підганяйте коня.
За працю від Бога не
чекайте оплати,
Переорюйте ниву до
останнього дня.
Нас Бог сотворив не
для свята – для праці,
Бо і Сам працював над
творенням Землі…
Ой, доле ти, доле, а де
ж наше щастя?
Коні промчали – роки
зникли в імлі…
Зустріч
з юністю
У лоні осені шукаю дива.
Прошу! О, юносте, прийди,
прийди!»
І диво сталося – яка ж вона
вродлива!
Незбагненна!.. І розцвіли в душі
сади.
Ці кучеряві локони волосся,
Це ніжне личко. Синь неба очі.
Богиня-юність поруч!? Чи мені
здалася?
Немов із снів явився образ цей
пророчий.
Коротке платтячко із вітром
забавлялося,
Хвилювалось біля струнких дівочих
ніг.
Ні, це не сон! Вона зі мною
привіталася:
«Я – та далека юність, яку ти не
вберіг.
Я – та весна, що кликала й співала,
Я – та зоря з небес, твоя ясна.
А ти забув? Я ж тебе цілувала!
Це ж я – твоя закоханість у снах».
Ох, те дівча – спокуса та невинність
Розбудило спогади і душу
зчарувало.
Нагадало ненароком, що часу
плинність
Немов вода…Сама ж на іншого
чекала.
Сумні мотиви
Здається, я вже не воскресну,
Не вознесусь до визначних діянь.
Душа холодна – лід не скресне,
Заснув і дух знекрилених бажань
Затихли струни скрипки мотивацій,
Мінор-акорд навіює безсилля,
Сяйне спокусою юна красуня-
грація,
І зникне за туманом мого надвечір’я.
Оглянешся – терниста квилиться
дорога.
Всього було: і заметілі, дощ і град.
Помилишся…Усе в руках у Бога,
А жив, як міг, нехай і невпопад
А чи хотів би щось в житті змінити,
По-новому пройти оті десятки літ?
То марнота – в зимі шукати літо,
Посеред гріхів десь є й любові слід.
А плин життя тече рікою в далі,
У тиху заводь… Вже й серденько
болить.
Та все ж не треба слізної печалі:
Життя ж бо вічне, а смерть – лиш
мить.
До Європи…
Ох, країно-Україно,
Куди, нене, котишся?
Колісниця поруйнована,
До Європи просишся.
Немов покритка, рабою
За євро мізерні
Продаєшся цвіт-красою.
Де ж ті сходи-зерна,
Що предки насіяли?
Де ж та шабля гостра?
Засідають в граді-Києві
Не гетьмани: політики-монстри.
І ґвалтує долю й волю
Банда коронована
А на Сході Московія –
Плаче земля обітована.
Промайнуло тридцять років,
А над нами хмари, хмари
Застеляють мій неспокій,
Метушаться, мов примари.
Ох, країно-Україно.
Помолюся всує Богу,
Знаю: Він нас не покинув,
Відведе мої тривоги.
l
Немає у Бога високих і низьких,
Немає у нього багатих і бідних.
Він не вроду обрав у свої святі
свідки,
А розум і душу, і вірою сильних.
Весняна симфонія
Закружлялись хмари у неспокої,
Небо мається, життям не
задоволене,
Гуркотить, бурчить, а часом охкає:
Щось не так у цім безмежнім
просторі.
Десь над нами поле інформації,
Людськими стихіями засіяне,
І добром, і злом. А на Землі –
акація
Розквітає, у любов святу замріяна.
Хмари… Хмари.. Є у вас вода
посвячена
Богом, ангелами і всіма святими.
Освятіте Землю – хай буде
пробачено
Зло і ненависть – осанна в небо
лине.
Змиється неспокій, небо
заголубиться
В радості веселкою барвистою
заграє
Новий сенс буття в душі
пробудиться.
Чуєш: Бог на щастя люд
благословляє.
Не відлітайте!
Осінь. Сонце. Безмежна неба синь.
Птахам не хочеться у вирій
відлітати.
Тут гнізда їх. Тут зміна поколінь,
Тут їх душа й природи рідної
пенати:
Луги й поля і неповторне диво лісу,
Річки й озера, лілії й жоржини.
Тут їхня солов’їна українська пісня.
Не відлітайте! Тут – ваша родина.
l
Мій рідний краю, називаєм тебе
раєм,
Та чомусь смутком серце огортає,
Бо з цього «раю» на чужину
відлітають
Сини, дочки, і кінця цьому немає.
Скажи, мій Боже, повідай правду
сущу:
Що з нами коїться? Що з нами
сталося?
Що українець, на своїй землі
живущий,
Домівку покидає. Чому так доля
насміялася?
l
Мовчить Господь – чекає на
прозріння.
Він виткав нас з добра, любові і
довіри.
І ми віками у покорі – без сумління…
Тепер в своє відродження не
віримо.
Незалежність – вона з сльозами на
очах:
Війна і хаос, корупція, олігархія.
Шукає українець до благодаті шлях,
Та чи знайде? Чужинське Сонце
теж не гріє.
l
Весна, літо, осіння неба синь –
Відлітають українці на чужину.
А я молюсь: «Вернись! До берега
приплинь,
До свого дому, до родини, в Україну!
Їй так тривожно, сумно, одиноко.
Хто ж захистить її, пригорне,
привітає?
Курличуть в небі синім журавлі
неспокій.
Ох, рідний краю! Мій безталанний
краю…».
Люди-павуки
Люди, немов павуки,
Тчуть з павутиння мережі
На чужого і ближнього залюбки
Безбожно, без застережень.
Серед них вожді й мільярдери,
Масони й світові політики.
Поглинає Європу й Америку
Сатанинського роду еліта.
Імперії, кризи і війни –
Прямує цей світ до кінця.
О, Боже, дай руку спасіння,
Витчи з Любові вінця!
Лицар лісу
І він зустрів мене, як лицар лісу:
Навколо – сосни, верес, ягідник.
В гармонії природи його лунала
пісня,
Осанна осені – цей неповторний
лик.
Тріпоче серце, цю красу
сприймаючи,
Акорд емоцій виплескує рікою.
«Привіт!» — до мене мовив,
споглядаючи.
«Бери мене…» — і вже нема душі
спокою.
Я забуваю все, шукаю біля нього
пари.
Ну, де ти, принцесо, подруго гриба?
Признайся, звідки в тебе чудодійні
чари,
З якого ллються, витікають
джерела?
Хвилює серце природи дивної
краса –
Її благословляє Бог і сині небеса.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Шановні читачі!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.
Наступного понеділка, 15 листопада, у нього – день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!
Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!
Молитва-сповідь
Дружині присвячую
Мій Боже милий!..Отче добрий!..
Ти дарував мені ясну зорю, супутницю життя.
Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.
Я дякую Тобі – вона у сутінках життя тернистий шлях мій осявала.
Я дякую Тобі – вона у келих кохання
цілюще щастя наливала.
Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою,
Господи, і нею на крутих стежках буття.
А Ти терпів і все прощав й любов’ю її серце наповняв.
О, кохана! Вірна й милосердна, добра й терпелива!
Знай: ти янголом була для мене і дітей й сьогодні є.
Ми йшли і йшли…Долали час і кілометри.
Сьогодні осінь пеленає
долю. А що там далі?
Не заглядай в далеке майбуття.
Радій прийдешнім дням, в яких є подих закоханого вітру, в яких є спів пташок й онуків щебетання, в яких пульсує сердечна
Подяка Тобі, мій Господи за твою безмежну Божественну Любов!
Заповіт Долі
Ах, роки ви, роки – коні гривасті.
Куди Ви сьогодні галопом влетіли?
Скільки мір назбирали примарного щастя,
Скільки Бога гріхами своїми гнівили?
А коні летять і летять без спочинку…
Не спішіть – хоч на мить огляніться назад.
Чуєш: пісня лунає на пишних обжинках,
Зустрічає плодами серцем зрощений сад.
Доля всміхнеться: «Не час спочивати –
Допоки є сили, підганяйте коня.
За працю від Бога не чекайте оплати,
Переорюйте ниву до останнього дня.
Нас Бог сотворив не для свята – для праці,
Бо і Сам працював над творенням Землі…
Ой, доле ти, доле, а де ж наше щастя?
Коні промчали – роки зникли в імлі…
Зустріч з юністю
У лоні осені шукаю дива.
Прошу! О, юносте, прийди, прийди
І диво сталося – яка ж вона вродлива!
Незбагненна!.. І розцвіли в душі сади.
Ці кучеряві локони волосся,
Це ніжне личко. Синь неба очі.
Богиня-юність поруч!? Чи мені здалася?
Немов із снів явився образ цей пророчий.
Коротке платтячко із вітром забавлялося,
Хвилювалось біля струнких дівочих ніг.
Ні, це не сон! Вона зі мною привіталася:
«Я – та далека юність, яку ти не вберіг.
Я – та весна, що кликала й співала,
Я – та зоря з небес, твоя ясна.
А ти забув? Я ж тебе цілувала!
Це ж я – твоя закоханість у снах».
Ох, те дівча – спокуса та невинність
Розбудило спогади і душу зчарувало.
Нагадало ненароком, що часу плинність
Немов вода…Сама ж на іншого чекала.
Сумні мотиви
Здається, я вже не воскресну,
Не вознесусь до визначних діянь.
Душа холодна – лід не скресне,
Заснув і дух знекрилених бажань
Затихли струни скрипки мотивацій,
Мінор-акорд навіює безсилля,
Сяйне спокусою юна красуня- грація,
І зникне за туманом мого надвечір’я.
Оглянешся – терниста квилиться дорога.
Всього було: і заметілі, дощ і град.
Помилишся…Усе в руках у Бога,
А жив, як міг, нехай і невпопад
А чи хотів би щось в житті змінити,
По-новому пройти оті десятки літ?
То марнота – в зимі шукати літо,
Посеред гріхів десь є й любові слід.
А плин життя тече рікою в далі,
У тиху заводь… Вже й серденько болить.
Та все ж не треба слізної печалі:
Життя ж бо вічне, а смерть – лиш мить.
До Європи…
Ох, країно-Україно,
Куди, нене, котишся?
Колісниця поруйнована,
До Європи просишся.
Немов покритка, рабою
За євро мізерні
Продаєшся цвіт-красою.
Де ж ті сходи-зерна,
Що предки насіяли?
Де ж та шабля гостра?
Засідають в граді-Києві
Не гетьмани: політики-монстри.
І ґвалтує долю й волю
Банда коронована
А на Сході Московія –
Плаче земля обітована.
Промайнуло тридцять років,
А над нами хмари, хмари
Застеляють мій неспокій,
Метушаться, мов примари.
Ох, країно-Україно.
Помолюся всує Богу,
Знаю: Він нас не покинув,
Відведе мої тривоги.
ххх
Немає у Бога високих і низьких,
Немає у нього багатих і бідних.
Він не вроду обрав у свої святі свідки,
А розум і душу, і вірою сильних.
Весняна симфонія
Закружлялись хмари у неспокої,
Небо мається, життям не задоволене,
Гуркотить, бурчить, а часом охкає:
Щось не так у цім безмежнім просторі.
Десь над нами поле інформації,
Людськими стихіями засіяне,
І добром, і злом. А на Землі – акація
Розквітає, у любов святу замріяна.
Хмари… Хмари.. Є у вас вода посвячена
Богом, ангелами і всіма святими.
Освятіте Землю – хай буде пробачено
Зло і ненависть – осанна в небо лине.
Змиється неспокій, небо заголубиться
В радості веселкою барвистою заграє
Новий сенс буття в душі пробудиться.
Чуєш: Бог на щастя люд благословляє.
Не відлітайте!
Осінь. Сонце. Безмежна неба синь.
Птахам не хочеться у вирій відлітати.
Тут гнізда їх. Тут зміна поколінь,
Тут їх душа й природи рідної пенати:
Луги й поля і неповторне диво лісу,
Річки й озера, лілії й жоржини.
Тут їхня солов’їна українська пісня.
Не відлітайте! Тут – ваша родина.
ххх
Мій рідний краю, називаєм тебе раєм,
Та чомусь смутком серце огортає,
Бо з цього «раю» на чужину відлітають
Сини, дочки, і кінця цьому немає.
Скажи, мій Боже, повідай правду сущу:
Що з нами коїться? Що з нами сталося?
Що українець, на своїй землі живущий,
Домівку покидає. Чому так доля насміялася?
ххх
Мовчить Господь – чекає на прозріння.
Він виткав нас з добра, любові і довіри.
І ми віками у покорі – без сумління…
Тепер в своє відродження не віримо.
Незалежність – вона з сльозами на очах:
Війна і хаос, корупція, олігархія.
Шукає українець до благодаті шлях,
Та чи знайде? Чужинське Сонце теж не гріє.
ххх
Весна, літо, осіння неба синь –
Відлітають українці на чужину.
А я молюсь: «Вернись! До берега приплинь,
До свого дому, до родини, в Україну!
Їй так тривожно, сумно, одиноко.
Хто ж захистить її, пригорне, привітає?
Курличуть в небі синім журавлі неспокій.
Ох, рідний краю! Мій безталанний краю…».
Люди-павуки
Люди, немов павуки,
Тчуть з павутиння мережі
На чужого і ближнього залюбки
Безбожно, без застережень.
Серед них вожді й мільярдери,
Масони й світові політики.
Поглинає Європу й Америку
Сатанинського роду еліта.
Імперії, кризи і війни –
Прямує цей світ до кінця.
О, Боже, дай руку спасіння,
Витчи з Любові вінця!
Лицар лісу
І він зустрів мене, як лицар лісу:
Навколо – сосни, верес, ягідник.
В гармонії природи його лунала пісня,
Осанна осені – цей неповторний лик.
Тріпоче серце, цю красу сприймаючи,
Акорд емоцій виплескує рікою.
«Привіт!» — до мене мовив, споглядаючи.
«Бери мене…» — і вже нема душі спокою.
Я забуваю все, шукаю біля нього пари.
Ну, де ти, принцесо, подруго гриба?
Признайся, звідки в тебе чудодійні чари,
З якого ллються, витікають джерела?
Хвилює серце природи дивної краса –
Її благословляє Бог і сині небеса.
Анатолій СЕМЕНЮК.
У нас в гостях – Анатолій Семенюк
Залишити коментар