Повідомлення в номер / Сьогодні сниться їй садок…

У ньому обрізує улюблені троянди. А ще кілька місяців тому уві сні здригалася від вибухів, ракетних обстрілів, які, мабуть, в пам’яті залишаться на усе останнє життя…

Тетяна Сліпенчук з родиною вже п’ять місяців мешкають у Ковелі. З рідного міста Гуляйполя, що на Запоріжжі, їх вигнала війна. На новому місці довелося життя починати спочатку. Небайдужі ковельчани допомогли, і їхня велика сім’я не залишилася без даху над головою, адже прихистку потребували тринадцятеро людей, з них семеро – діти. 

— Для нас війна почалася не 24 лютого, а трохи раніше. У Гуляйполі ми жили поблизу парку, військкомату. Напередодні увечері вигулювали собак, підходимо до військкомату, дивимося, ніхто не розходиться (зазвичай там нікого після 18-ї години вже не було), — пригадує Тетяна Миколаївна. – А то світло увімкнуте, машини стоять, рух навкруги. Тривога в душі поселилася. Незадовго до цього ходила до знайомих на чай, і вдалині зі сходу, десь за сто з лишком кілометрів у бік Донецька та Маріуполя вчувалося якесь незрозуміле гупання. Думала якесь будівництво, автомобілі їхали…

А рано-вранці чоловік розбудив: «Почалося… Війна!..». Він був упевнений, що це трапиться. Я перечила йому, мовляв: «Ти що? У наш цивілізований час. Це неможливо! Ніхто не дозволить». І от, виявилося, що я помилялася. 

Вгамувавши перший страх, пані Тетяна того дня, 24 лютого, як завжди, провела доньку на роботу, онука повела в садок. Невдовзі з садочка зателефонували, сказали, щоб забирали дитину. Все у місті зачинялося, кругом тривога й паніка. А як було реагувати мирним людям на звуки вибухів, які, наче зловісний відгомін грози,  було чутно вдалині? 

— З першого дня війни ми перейшли в інший ритм життя, — пригадує далі жінка. – Всі почали готуватися до чогось, чого сповна ще не усвідомлювали. Але ми розуміли, що найстрашніше зовсім поряд. Для нас все почалося миттєво. Вже в кінці лютого – на початку березня наші військові, які тут дислокувалися, звернулися до мешканців міста з проханням евакуюватися, бо наша присутність буде перешкоджати воєнним діям. Але так непросто було покинути свій дім, господарство і, взявши сумку, їхати невідомо куди…

Тетяна Миколаївна з сім’єю вирішила залишитися вдома. У перші дні переховувалися в шкільному укритті, неподалік від їхнього будинку. Але, як каже жінка, згодом зрозуміли, що одного разу можуть просто не встигнути туди добігти. 

— Жили всією родиною у сина — в підвалі його будинку, — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. – Ми там переховувалися, аж допоки над нашими головами не почали «свистіти» ракети. Найстрашнішим було те, що цього ніхто не міг контролювати. Про тривогу сповіщали сирени й церковні дзвони (поки у церкву не влучив снаряд). Щойно почуємо, що починають стріляти, біжимо у підвал – і вдень, і вночі, і постійно. Потім вимкнули світло, перекрили воду й газ. 

Однак навіть не через це життя стало нестерпним. А через постійний страх за життя дітей та онуків, що в будь-який момент у місто може увірватись ворог. Сім’я Тетяни разом з іншими односельчанами, аби не ціпеніти у страху, не сиділи, склавши руки, а діяли: чим могли, допомагали українським бійцям, не залишали наодинці з бідою старих та немічних. А ще молилися, щоб після чергової тривоги всі вціліли, адже щоразу після обстрілів хтось знайомий гинув, цілими сім’ями гинули.

Зрештою, вирішили відправити чимдалі від цього жахіття дітей та онуків. Проводжали їх у невідоме сльози рідних та гуркотіння ракет…

Невдовзі до дітей поїхали пані Тетяна зі свахою. 

— Про Ковель ми до цього нічого не знали, — розповідає вона. – Просто, як зрештою виявилося, нам поталанило у дорозі. Львівський потяг, яким планували їхати до Львова, був переповнений, а от за ковельським напрямком їхало менше людей. 

— Чи важко було адаптуватися у незнайомому місті? – запитую у жінки.

— Нам зі свахою було зовсім не важко. Бо діти на новому місці вже знайшли житло, облаштувалися. Живемо великою родиною, всі разом, в приміщенні, яке будували під СТО. Люди, які нас прихистили, призупинили свою справу, створили нам всі умови для проживання. Допомогли нам безкорисливо, не чекаючи за це подяки чи винагороди. Це вражає в ковельчанах.

Діти працюють, а ми зі свахою няньчимо онуків, допомагаємо у волонтерському центрі: плетемо сітки, «кікімори» для фронту. Водночас, робота в центрі дуже допомагає: знову відчуваєш, що живеш, що життя не проходить повз, як було до цього. 

З’явилися нові хороші знайомі. Ковельчани — дивовижні люди: життєрадісні, гостинні, трудолюбиві й сильні духом. А який це благодатний край – ягідний рай! У нас спекотно, такого немає, а тут – всі багатства лісу. Думаємо, що залишимося тут, бо, можливо, й повертатися нікуди буде… 

— Яким життя було до цього?

— Хорошим… Багато планували, дітей та онуків ростили. Діти будинки збудували. Були настільки щасливі, що тепер аж не віриться. Ніби й не з нами це було… 

Рідних і друзів розкидало по всьому світу, розпалися сім’ї, а найгірше — це суцільна невідомість, — продовжує пані Тетяна, тамуючи сльози. – Гуляйполе знаходиться на лінії воєнних дій, це стратегічно важливий район. Але наші бійці – молодці: Гуляйполе все ще українське місто. Сподіваємося, що й залишиться українським. 

Донька працювала в двох магазинах, обидва згоріли. Мій син залишився вдома, на його вулиці, окрім нього, живуть ще троє людей. Живуть під обстрілами, у постійній напрузі. Підтримують один одного, дбають про домашніх тварин, що залишилися… Багато чого розбомблено, зруйновано, розбито. Але якщо Гуляйполе буде нашим (у що щиро віримо!), обов’язково повернемося додому. Нехай у гаражі доведеться жити, у коморі, — повернемося.

Щовечора на нашій спільній сімейній молитві молимося за це. А ще просимо в Бога, щоб сюди не дійшла війна.

— Що сьогодні бачите у снах?

— Сниться, буцімто, пораюся у своєму садку. Але де він, цей мій садок, побачити поки не можу…

Вікторія ЗІНЧУК. 

У ньому обрізує улюблені троянди. А ще кілька місяців тому уві сні здригалася від вибухів, ракетних обстрілів, які, мабуть, в пам’яті залишаться на усе останнє життя…

Тетяна Сліпенчук з родиною вже п’ять місяців мешкають у Ковелі. З рідного міста Гуляйполя, що на Запоріжжі, їх вигнала війна. На новому місці довелося життя починати спочатку. Небайдужі ковельчани допомогли, і їхня велика сім’я не залишилася без даху над головою, адже прихистку потребували тринадцятеро людей, з них семеро – діти. 

— Для нас війна почалася не 24 лютого, а трохи раніше. У Гуляйполі ми жили поблизу парку, військкомату. Напередодні увечері вигулювали собак, підходимо до військкомату, дивимося, ніхто не розходиться (зазвичай там нікого після 18-ї години вже не було), — пригадує Тетяна Миколаївна. – А то світло увімкнуте, машини стоять, рух навкруги. Тривога в душі поселилася. Незадовго до цього ходила до знайомих на чай, і вдалині зі сходу, десь за сто з лишком кілометрів у бік Донецька та Маріуполя вчувалося якесь незрозуміле гупання. Думала якесь будівництво, автомобілі їхали…

А рано-вранці чоловік розбудив: «Почалося… Війна!..». Він був упевнений, що це трапиться. Я перечила йому, мовляв: «Ти що? У наш цивілізований час. Це неможливо! Ніхто не дозволить». І от, виявилося, що я помилялася. 

Вгамувавши перший страх, пані Тетяна того дня, 24 лютого, як завжди, провела доньку на роботу, онука повела в садок. Невдовзі з садочка зателефонували, сказали, щоб забирали дитину. Все у місті зачинялося, кругом тривога й паніка. А як було реагувати мирним людям на звуки вибухів, які, наче зловісний відгомін грози,  було чутно вдалині? 

— З першого дня війни ми перейшли в інший ритм життя, — пригадує далі жінка. – Всі почали готуватися до чогось, чого сповна ще не усвідомлювали. Але ми розуміли, що найстрашніше зовсім поряд. Для нас все почалося миттєво. Вже в кінці лютого – на початку березня наші військові, які тут дислокувалися, звернулися до мешканців міста з проханням евакуюватися, бо наша присутність буде перешкоджати воєнним діям. Але так непросто було покинути свій дім, господарство і, взявши сумку, їхати невідомо куди…

Тетяна Миколаївна з сім’єю вирішила залишитися вдома. У перші дні переховувалися в шкільному укритті, неподалік від їхнього будинку. Але, як каже жінка, згодом зрозуміли, що одного разу можуть просто не встигнути туди добігти. 

— Жили всією родиною у сина — в підвалі його будинку, — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. – Ми там переховувалися, аж допоки над нашими головами не почали «свистіти» ракети. Найстрашнішим було те, що цього ніхто не міг контролювати. Про тривогу сповіщали сирени й церковні дзвони (поки у церкву не влучив снаряд). Щойно почуємо, що починають стріляти, біжимо у підвал – і вдень, і вночі, і постійно. Потім вимкнули світло, перекрили воду й газ. 

Однак навіть не через це життя стало нестерпним. А через постійний страх за життя дітей та онуків, що в будь-який момент у місто може увірватись ворог. Сім’я Тетяни разом з іншими односельчанами, аби не ціпеніти у страху, не сиділи, склавши руки, а діяли: чим могли, допомагали українським бійцям, не залишали наодинці з бідою старих та немічних. А ще молилися, щоб після чергової тривоги всі вціліли, адже щоразу після обстрілів хтось знайомий гинув, цілими сім’ями гинули.

Зрештою, вирішили відправити чимдалі від цього жахіття дітей та онуків. Проводжали їх у невідоме сльози рідних та гуркотіння ракет…

Невдовзі до дітей поїхали пані Тетяна зі свахою. 

— Про Ковель ми до цього нічого не знали, — розповідає вона. – Просто, як зрештою виявилося, нам поталанило у дорозі. Львівський потяг, яким планували їхати до Львова, був переповнений, а от за ковельським напрямком їхало менше людей. 

— Чи важко було адаптуватися у незнайомому місті? – запитую у жінки.

— Нам зі свахою було зовсім не важко. Бо діти на новому місці вже знайшли житло, облаштувалися. Живемо великою родиною, всі разом, в приміщенні, яке будували під СТО. Люди, які нас прихистили, призупинили свою справу, створили нам всі умови для проживання. Допомогли нам безкорисливо, не чекаючи за це подяки чи винагороди. Це вражає в ковельчанах.

Діти працюють, а ми зі свахою няньчимо онуків, допомагаємо у волонтерському центрі: плетемо сітки, «кікімори» для фронту. Водночас, робота в центрі дуже допомагає: знову відчуваєш, що живеш, що життя не проходить повз, як було до цього. 

З’явилися нові хороші знайомі. Ковельчани — дивовижні люди: життєрадісні, гостинні, трудолюбиві й сильні духом. А який це благодатний край – ягідний рай! У нас спекотно, такого немає, а тут – всі багатства лісу. Думаємо, що залишимося тут, бо, можливо, й повертатися нікуди буде… 

— Яким життя було до цього?

— Хорошим… Багато планували, дітей та онуків ростили. Діти будинки збудували. Були настільки щасливі, що тепер аж не віриться. Ніби й не з нами це було… 

Рідних і друзів розкидало по всьому світу, розпалися сім’ї, а найгірше — це суцільна невідомість, — продовжує пані Тетяна, тамуючи сльози. – Гуляйполе знаходиться на лінії воєнних дій, це стратегічно важливий район. Але наші бійці – молодці: Гуляйполе все ще українське місто. Сподіваємося, що й залишиться українським. 

Донька працювала в двох магазинах, обидва згоріли. Мій син залишився вдома, на його вулиці, окрім нього, живуть ще троє людей. Живуть під обстрілами, у постійній напрузі. Підтримують один одного, дбають про домашніх тварин, що залишилися… Багато чого розбомблено, зруйновано, розбито. Але якщо Гуляйполе буде нашим (у що щиро віримо!), обов’язково повернемося додому. Нехай у гаражі доведеться жити, у коморі, — повернемося.

Щовечора на нашій спільній сімейній молитві молимося за це. А ще просимо в Бога, щоб сюди не дійшла війна.

— Що сьогодні бачите у снах?

— Сниться, буцімто, пораюся у своєму садку. Але де він, цей мій садок, побачити поки не можу…