Повідомлення в номер / Антицивілізація

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

Сотні літ ми тішилися, і, як діти, радіємо, коли чуємо: «Ой, у вишневому садочку, там соловейко щебетав…». Ви чули щось подібне в російській пісні? Тут – щирі, душевно-ліричні, закохано-веселі слова. Може, за цю ніжнотонну, дивосвітну мову вони нас і не люблять? У них – «Побєда»! Зверхність! Гординя! Не Богове,  а бісове. А те  слово  стає ницим, коли вдумаєшся: «по-бєда». Не перемога, не звитяга, не вікторія, а «бєда».  Тож з цим словом несуть рашисти в наш дім насильство, зґвалтування, руйнацію, горе і смерть. Загляньте в їхню душу. Ви там не знайдете людяності – «по-бєдобєсіє» сидить! Воно в них – споконвіку. 

Згадалась бувальщина з подій битви за Ковель у 1944 році. Тітка Марія  (на жаль, покійна) із Клевецька розповідала, що в їхній хаті червоноармійці  влаштували  штаб. За клунею поставили гармату. І раптом над хатою стала кружляти фашистська «рама» – літак такий. Порозбігались всі,  хто куди. А командир (росіянин, офіцер з двома зірочками) під припічок заховався. Закінчилася тривога, а він трясеться, наче осиковий лист, вилізти не може – великий, дебелий, неповоротний був. То тітка Марія  із сестрою ледве живого  витягли із тої схованки. Такі вони, «по-бєдоносці».

Ви думаєте, щось змінилося? Аж ніяк! Під Харковом наші вояки боляче вдарили орків під зад, та так, що аж закуріло. Навздогін влучив «Джавелін» у їхній БМП. І   там наші хлопці побачили  спалену бронемашину, а неподалік …унітаз! Той унітаз вони поцупили із чиєїсь домівки, щоб завезти в подарунок дружині чи матері. Не довезли!  

Безкультурну, дику масу ординців кидає диктатор-вбивця путін  на мирну Україну. І дозволяє «по-бєдоносно» грабувати, мародерити, ґвалтувати людей. Ось «культурний» почерк рашистів на «окупованій території, обличчя «руського міра».

Той «мір» — це натуральна антицивілізація. На окупованій території рашисти нахабно вриваються в людські оселі і крадуть, що бачать. «Бабушка, что ето вісіт у вас?». «То бойлер, синку». «Снімай! Что ти там прячеш? Небось, с’єдобноє». «Боже упаси, там вода гріється, щоб помитися. Он поглянь: і крани тут, і водичка тече». «Нам такоє не нужно. В рєкє умоємся».

Ось він, рівень «по-бєдоносності». На жаль, мій гумор – крізь сльози. Хтось влучно висловився: «Усміхаємося  — значить, перемагаємо». Бо ж як ми можемо не перемагати таку  хижу, дику орду заради себе  і  заради всієї Європи  та й усього світу? А в нас усмішки не  кінчаються, з’являються знову й знову. 

Хіба залишилися байдужими, коли чуєш, що в м. Читі, у дитсадку №30 вручали грамоти з Гербом України переможцям дитячого пісенного конкурсу? Організатори заходу  в соцмережах  вподобали форму, грамоти і кольори ніжнотонні. Ох, переполоху було, коли про це стало відомо. Наче українські ЗСУ явились  в Забайкальський край побратимів визволяти. Звичайно, винуватці отримали  по заслугах – не одна посадова голова полетіла. Не дивуйтесь – це такий стиль, закон диктатури.

Ось інший факт пташкою прилетів із міста Туви. У військовій частині звільнений солдат мав здати на склад недоношені труси, майку та шкарпетки. Він цього не зробив. Тоді йому наказали продовжити контракт і повернути на український фронт, щоб спокутувати «борг»  перед державою.

Той вперто відмовився. Фінал не дивує: рашиста звинуватили у держзраді.

Наші ЗСУ їх б’ють, а вони не каються. Нещодавно українські блогери в соцмережах виставили фейкові світлини наших красунь для знайомств і спілкування. Потрапили рашисти на  гачок – за тими світлинами розвідка встановила місцезнаходження рашистів, боляче бомбанули, та так, що мало чого залишилось від тих закоханих ґвалтівників-мародерів.

Путін не визнає своєї поразки  і проводить нову мобілізацію із зеків та інших людських покидьків. Чорні птахи – дрони каркають над Україною. Запорука нашої Перемоги не тільки зброя, але й звитяжний дух. Гумор, пісня, молитва – це ті атрибути, які поєднають і вселяють надію на Перемогу.

Переживемо, відіб’ємось, збережемо нашу мову, наше слово, нашу  православну віру, надію і любов. Насамкінець – поетичні рядки (на жаль, дещо – сумні). 

х  х  х

Чому?.. Чому?.. Чому?..

Рашисти кинули країну у

 війну.

І в’яне дивовижна квітка

  світу,

Горем оповита нація

  привітна.

А страх, мов чорний птах,

Понад землею вільною

  витає.

Попід крильми –

        розбитий шлях,

І човен в царство ночі

  вирушає.

Двохсоті відпливають –

            «На щиті»…

Куди ви, вої рідні, золоті?

Лиш пам’ять стукає у серце –

У неї не буває мертвих.

Героїв не лякає страх,

Коли земля рідна палає,

І чорний птах зітліє в прах,

І судний день злочинців

  покарає.

Там, на «передку»,

       незламна рать –

Лицарі свободи на смерть

  стоять.

Ні!.. Не марні жертви –

           втікає звір.

Гряде! Гряде і Перемога, й

  мир!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

Сотні літ ми тішилися, і, як діти, радіємо, коли чуємо: «Ой, у вишневому садочку, там соловейко щебетав…». Ви чули щось подібне в російській пісні? Тут – щирі, душевно-ліричні, закохано-веселі слова. Може, за цю ніжнотонну, дивосвітну мову вони нас і не люблять? У них – «Побєда»! Зверхність! Гординя! Не Богове,  а бісове. А те  слово  стає ницим, коли вдумаєшся: «по-бєда». Не перемога, не звитяга, не вікторія, а «бєда».  Тож з цим словом несуть рашисти в наш дім насильство, зґвалтування, руйнацію, горе і смерть. Загляньте в їхню душу. Ви там не знайдете людяності – «по-бєдобєсіє» сидить! Воно в них – споконвіку. 

Згадалась бувальщина з подій битви за Ковель у 1944 році. Тітка Марія  (на жаль, покійна) із Клевецька розповідала, що в їхній хаті червоноармійці  влаштували  штаб. За клунею поставили гармату. І раптом над хатою стала кружляти фашистська «рама» – літак такий. Порозбігались всі,  хто куди. А командир (росіянин, офіцер з двома зірочками) під припічок заховався. Закінчилася тривога, а він трясеться, наче осиковий лист, вилізти не може – великий, дебелий, неповоротний був. То тітка Марія  із сестрою ледве живого  витягли із тої схованки. Такі вони, «по-бєдоносці».

Ви думаєте, щось змінилося? Аж ніяк! Під Харковом наші вояки боляче вдарили орків під зад, та так, що аж закуріло. Навздогін влучив «Джавелін» у їхній БМП. І   там наші хлопці побачили  спалену бронемашину, а неподалік …унітаз! Той унітаз вони поцупили із чиєїсь домівки, щоб завезти в подарунок дружині чи матері. Не довезли!  

Безкультурну, дику масу ординців кидає диктатор-вбивця путін  на мирну Україну. І дозволяє «по-бєдоносно» грабувати, мародерити, ґвалтувати людей. Ось «культурний» почерк рашистів на «окупованій території, обличчя «руського міра».

Той «мір» — це натуральна антицивілізація. На окупованій території рашисти нахабно вриваються в людські оселі і крадуть, що бачать. «Бабушка, что ето вісіт у вас?». «То бойлер, синку». «Снімай! Что ти там прячеш? Небось, с’єдобноє». «Боже упаси, там вода гріється, щоб помитися. Он поглянь: і крани тут, і водичка тече». «Нам такоє не нужно. В рєкє умоємся».

Ось він, рівень «по-бєдоносності». На жаль, мій гумор – крізь сльози. Хтось влучно висловився: «Усміхаємося  — значить, перемагаємо». Бо ж як ми можемо не перемагати таку  хижу, дику орду заради себе  і  заради всієї Європи  та й усього світу? А в нас усмішки не  кінчаються, з’являються знову й знову. 

Хіба залишилися байдужими, коли чуєш, що в м. Читі, у дитсадку №30 вручали грамоти з Гербом України переможцям дитячого пісенного конкурсу? Організатори заходу  в соцмережах  вподобали форму, грамоти і кольори ніжнотонні. Ох, переполоху було, коли про це стало відомо. Наче українські ЗСУ явились  в Забайкальський край побратимів визволяти. Звичайно, винуватці отримали  по заслугах – не одна посадова голова полетіла. Не дивуйтесь – це такий стиль, закон диктатури.

Ось інший факт пташкою прилетів із міста Туви. У військовій частині звільнений солдат мав здати на склад недоношені труси, майку та шкарпетки. Він цього не зробив. Тоді йому наказали продовжити контракт і повернути на український фронт, щоб спокутувати «борг»  перед державою.

Той вперто відмовився. Фінал не дивує: рашиста звинуватили у держзраді.

Наші ЗСУ їх б’ють, а вони не каються. Нещодавно українські блогери в соцмережах виставили фейкові світлини наших красунь для знайомств і спілкування. Потрапили рашисти на  гачок – за тими світлинами розвідка встановила місцезнаходження рашистів, боляче бомбанули, та так, що мало чого залишилось від тих закоханих ґвалтівників-мародерів.

Путін не визнає своєї поразки  і проводить нову мобілізацію із зеків та інших людських покидьків. Чорні птахи – дрони каркають над Україною. Запорука нашої Перемоги не тільки зброя, але й звитяжний дух. Гумор, пісня, молитва – це ті атрибути, які поєднають і вселяють надію на Перемогу.

Переживемо, відіб’ємось, збережемо нашу мову, наше слово, нашу  православну віру, надію і любов. Насамкінець – поетичні рядки (на жаль, дещо – сумні). 

х  х  х