Повідомлення в номер / Всім труднощам і викликам наперекір

Війна змінила все наше життя, все без перебільшення. І майже кожен надрукований у нашій газеті матеріал з першого дня повномасштабного вторгнення на українську землю ненависного “двоголового” ворога так чи інакше переплітається з непростими реаліями буття. 

Але кожного разу, коли мене, моїх колег-журналістів зводить доля з героями сьогодення –  мужніми воїнами, їхніми дружинами, невтомними волонтерами, вони діляться теплом своїх сердець, надихають, сповнюють вірою і осявають. Вкотре дізнаєшся, скільки шляхетних наших земляків докладають зусилля для того, щоб наблизити Перемогу. Здається, їм допомагає сам Господь, благословляючи їх труд.

Мої сьогоднішні героїні у повному сенсі слова – Героїні. Мама – невтомна волонтерка, яка з перших днів війни свої майстерність і уміння дарує нашим воїнам, не покладаючи рук, виготовляє ноші, які сьогодні рятують життя наших воїнів у найгарячіших точках.  Донька – надійна помічниця, яка також з початку вторгнення – на волонтерському "фронті". З нетерпінням чекала зустрічі з цими жінками, щоби поспілкуватися з ними про їхню роботу й згодом розповісти всім нашим землякам, які чудові люди живуть поряд з нами.

Та з їхніх вуст почула ще й іншу історію – зворушливу й водночас величну, історію героїчної мужності та неземного кохання. Кохання, щастя, відданість переплелись у ній із болем і печаллю… А ще із вірою, надією, незламною волею та лебединою вірністю.

ххх

За швейною машиною Алла Проц вже 35 років. І кожен цей рік вона дякує долі, що так розпорядилася й що вона обрала правильний шлях у житті, адже знайшла справу, яка стала змістом всього життя і  приносить їй задоволення, без чого  не може прожити ані дня і завдяки чому сьогодні наші мужні воїни на передовій отримують ще один шанс на життя.

– Аж не віриться, що в юності навіть у думці не було займатися швейною справою, – пригадує Алла Володимирівна. – Хотіла стати перукарем. Ви навіть не уявляєте, які красиві зачіски робила своїм подругам. Не відірвати погляду було. Мені професію обрала мама, і, виявляється, не прогадала. Вона любила гарно одягатися, мала хороший смак і завжди шила одяг у кравчині. Так, мама наполягла, підштовхнула, але справжню любов до голки з ниткою мені передала моя викладачка з училища, в якому навчалася три роки. Мені з нею дуже поталанило, бо саме вона зуміла здобути в мені оту іскру, яка яскраво розгорілася у покликання всього мого життя. Я з першого її заняття лишень сіла за швейну машину й відразу зрозуміла, що це – моє.

Тоді у 1986 році за робочим місцем треба було працювати у формі. То молода кравчиня за ніч її змоделювала й перешила на свій смак. У п'ятнадцять років  мала своїх перших замовників. Щойно бачила тканину, вже знала, що з неї пошиє. Лишень гляне на людину – й розуміє, які сукня чи костюм їй личитиме, який образ і колір пасує.

– Я й свою сім'ю обшиваю, – продовжує розповідати пані Алла. – Маю трьох дітей – двох доньок Ельвіру та Анастасію і сина Дмитра. Вони у мене з дитинства,  крім мною пошитого одягу іншого не визнавали. А це для мене, мабуть, найбільша нагорода – коли твої найрідніші в світі люди цінують твою працю і кажуть, що так, як мама зробить, не вдасться нікому.

Після навчання у професійному училищі пішла працювати в ковельське ательє. У дев'яностих роках, коли всі намагалися відкрити власну справу, вирішила спробувати свої сили. Шила багато і з задоволенням. Від білизни до верхнього одягу – все їй було до снаги.

Мама пані Алли Марія Василівна  займалася меблями, чоловік  Валентин  –  столяр-меблевик. Тож напрямок подальшої діяльності з'явився сам по собі – перетяжка м'яких меблів. Магазин "Пава" – це не лише робота, а її другий дім. Сьогодні у меблевому салоні шиють не тільки речі для нашого мирного побуту. Там невтомні руки майстрині та її вірних помічниць працюють день у день, аби наші хлопці, наші славні бійці мали на фронті все, що допоможе їм нас захищати, допоможе боротися і вистояти, а головне – вижити.

– Спочатку шили і відправляли на фронт підсумки, балаклави, ковдри, одяг. Згодом – бронежилети та розгрузки типу, так би мовити, "два в одному", – розповідає Алла Володимирівна про свої робочі будні. – Шили їх з брезенту (переробляли зі старих радянських палаток). Але хай там як, із будь-якого доступного й наявного матеріалу робили і робимо якісні та зручні речі, постійно вдосконалюємо свої вироби. Бо знаємо, що треба постаратися для наших хлопців, бо хочемо перемогти.

ххх

Я слухала свою співрозмовницю й від щирого серця раділа за тих наших захисників, яких сьогодні вона взяла під своє "крило". Адже на таких людей можна покластися. Сказала – зробила. По-іншому й бути не може. Й не просто зробила, а з материнською любов'ю, з молитвою і благословенням.

– Мабуть, не завжди просто з тканиною? – запитую у волонтерки і чую у відповідь:

– З тканиною і шкірозамінником теж.

– А шкірозамінник навіщо?

– Щоб ноші зручні і надійні були. Зараз в основному ноші шиємо, бо вони дуже потрібні нашим бійцям. В нас технологія така: з одного боку даємо тканину, а з іншого – шкірозамінник, – ділиться "секретами" виробництва пані Алла. – Хлопці з передової кажуть, що шкірозамінник слизький і легше ковзає. Такими ношами набагато легше  витягти пораненого бійця із поля бою. Це моя власна технологія виготовлення нош. Наші ноші відрізняються від інших. Вони легко "ідуть" по снігу, кризі,   болоту. Ми оснащуємо їх ременями безпеки, якими нас забезпечують з усієї України. Ці ремені дуже міцні та надійні, їм немає альтернативи. Наші ноші м'які, такі, що їх можна легко згорнути і вчепити до пояса. Вони оснащені спеціальним фастексом – натиснув і вони розклалися. 

Пораненого на ношах можуть нести кілька чоловік або тягнути по землі (для цього пришиваємо петлю). Вони дуже практичні. Якось хлопці нам розповідали, що несли на виготовлених нами ношах свого пораненого побратима три кілометри, і вони витримали. А це – ще одне врятоване життя. Це – ще один великий стимул працювати далі.

Як ніхто,  знає наша землячка про потреби українських захисників. Сьогодні серед найбільш затребуваних речей – ноші. Тому й сконцентрувалися волонтери на чолі з Аллою Проц саме на їх виготовленні.

– Моя техніка налаштована так, що вона "бере" меблеві тканини і матеріали, з яких виготовляються ноші, – каже жінка. – Щоб працювати в іншому напрямку, потрібно переналаштовувати обладнання. На звичайних домашніх машинках таких речей не пошиєш. А ноші потрібні нашим хлопцям щодня, щогодини. Тому й замовлень маємо багато і робимо все, аби їх виконувати. Таких нош вже виготовили більше трьохсот і відправили у Бахмут, Соледар, за іншими адресами.

ххх

Із самого початку поряд з невтомною нашою землячкою – люди, які не просто чекають Перемогу, а справами її наближають. Вони приходять і допомагають. Це – Світлана Пелип, Наталія Гуменюк, Ніна Мартинюк, Ліна Мордовіна, Тетяна Шевчик, Віра Севастянівна Шульга (колишня керуюча філією  "Промінвестбанку" у Ковелі, а тепер на пенсії – одна з найперших помічниць). А ще підтримують коштами, матеріалами друзі із США – Лана, Бред та їхній син Річард, які всім серцем сьогодні з нами.

– Хороші люди, які мене оточують, – то мій найбільший скарб, – говорить про них пані Алла. – Комусь, можливо, потрібно багато грошей чи інших благ, а я у Господа завжди прошу: "Боже, пошли мені хороших людей". І вони йдуть до мене: хтось ділом допоможе, хтось словом порадить. У житті найдорожче – це час. І коли людина приходить до тебе і допомагає годину, дві чи більше – вона дарує частинку свого життя, а вона ж цей час ніколи не поверне і не купить ні за які гроші.

Права рука Алли Володимирівни – донька Ельвіра Косарик. Її активність, цілеспрямованість, наполегливість, патріотизм допомогли розпочати й успішно завершити багато справ, результатами яких сьогодні користуються наші захисники на передовій.

– Моя донька стала займатися волонтерством щойно усвідомила, що може хоч якось допомогти українським бійцям. І ось – "наволонтерила" собі чоловіка-військового, – ніжно всміхається жінка, поглядаючи на свою доньку – вродливу,  із проникливими зеленими очима дівчину.

Вони з Євгеном Косариком, мешканцем с. Доротища, познайомилися два роки тому, а одружилися 15 липня 2022 року.

– Ми з Женею ще до серйозних стосунків дружили, – приєдналася до нашої розмови Ельвіра. – І не думали одружуватися під час війни, але це було рішення Євгена.  Він сказав, що не хоче чекати. Ми ж із ним одне ціле,  і відкладати з одруженням не треба. Женя не раз жартував з моєю мамою і казав: "Після війни приїду й заберу вашу Елю. Бо вона сто відсотків моя". Але все-таки, на щастя, ця подія сталася раніше. Не можна сьогодні таке відкладати…

ххх

Історія їхнього подружнього життя не починалася з медового місяця. Не до того було молодятам. Старший солдат Євген Косарик захищає Україну в найгарячіших точках з 2014 року. Не залишився осторонь і з початку повномасштабного вторгнення.

– Мій чоловік відданий Україні, відданий тим, кого любить, хто на нього покладається, і дуже цілеспрямований, – з гордістю розповідає про Героя дружина Ельвіра. – Він завжди першим заходить у бій і останнім виходить, багатьох бійців витягував з самого пекла. Такого, як він, більше  немає. Якби ви тільки знали!..  Я так його кохаю, я так горджуся ним. На мить змовкає жінка, втираючи тиху сльозу, і продовжує:

– Пам'ятаю, коли спілкувалася з коханим по відеозв'язку, не раз до нас приєднувалися його побратими. І кожен з них розповідав свою історію про те, як Женя допоміг, як підставив плече в найнебезпечніший момент.

Ельвіра з мамою Аллою Володимирівною вже тоді на перших початках війни почали діставати і передавати хлопцям все, що було їм необхідно на передовій.

– Якось улітку Євген попросив передати їм бандани, – пригадує дружина бійця. – Потрібно було пошити їх тридцять штук. Ми це зробили: знайшли хорошу тканину, колір підходящий був. Зібрали інші необхідні речі. Відіслали. Але десь тоді наша посилка загубилася, пішла у іншому напрямку. Ми не шкодували, бо знали: наші вироби захищатимуть інших воїнів. Якщо таке трапилося, значить так було треба, значить вони там потрібніші. 

Але в ту посилку я поклала листа для Жені, якого він тоді дуже чекав. Він мені перед тим казав, що телефон – це телефон, він може загубитися, не завжди бути ввімкненим. А от листа він   зможе перечитати, який постійно  буде біля його серця, – і знову на її красиві очі набігла непрохана сльоза. – Але якщо сьогодні цей мій лист зігріває душу якогось українського бійця, то я зовсім не проти.

Алла Володимирівна прийняла Євгена  як сина. Шила на війну йому всього багато. Пошила й спальник. То Женя своїм побратимам хвалився: "То мені мама пошила". Для нього, цього мужнього воїна, це не були дрібниці. Для нього це було дуже важливо, адже, як поділилась сокровенним його дружина, в дитинстві та юності йому батьківської любові ой, як не вистачало. Батьки розлучилися. Їхні дорослі проблеми заважали бачити сина. Ріс хлопчик з бабусею, й солодким його дитинство, на жаль, не було.

– Коли ми одружилися, то своїй рідній мамі Євген тоді вперше подякував за подароване життя, – пригадує Ельвіра. – Адже він знайшов родину, кохану дружину, маму і тата, донечку. Моя Кіра дуже любить Женю. Він став їй татом. Коли  приїжджав у відпустки, моя донька від нього просто не відходила. І я його дуже чекаю. Чекатиму завжди… 

ххх

Відважний боєць, її коханий чоловік Євген Косарик зник безвісти 15 жовтня 2022 року. А на зв'язок з Ельвірою виходив ще напередодні – 14 жовтня, якраз на Покрову. У пошуках коханого його дружина  підняла всю Україну. Волонтерські організації, військові частини, СБУ, високопосадовці – стукала в усі двері, аби хоча би щось про нього дізнатися. Об'їздила  багато лікарень. Побувала в багатьох монастирях, бо молитва – теж допомагає.

Завжди і в усьому її підтримували і підтримують військові з Дніпра. Незмінно з нею у пошуках зниклого Героя – волонтери з Кривого Рогу, які постійно були на зв'язку  і без допомоги яких було не обійтися.

– А ще юристи, фахівці по медичній частині, – перераховує Ельвіра всіх, хто перейнявся її болем, хто допоміг пройти їй цей нелегкий шлях. – Олена і Борис Чируки зі Свято-Благовіщенської церкви нам теж дуже допомагали – шукали Євгена через знайомих, через знайомих своїх знайомих… Від щирого серця дякую вам усім! 

Сьогодні про Євгена Ельвірі нагадують ще й його чисельні бойові нагороди, які він довірив коханій.

– Крайню (коли говорить про Євгена, слово "останній" Ельвіра не вживає – авт.) свою нагороду – іменну монету – він отримав 12 жовтня з рук заступника Головнокомандувача ЗСУ Євгена Мойсюка. А напередодні свого дня народження, 14 липня,   отримав ще одну почесну відзнаку – орден "За мужність" ІІІ ступеня. Є в Жені нагороди й за те, що на полі бою врятував не одне життя, – розказує дружина Героя.