Повідомлення в номер / “В Маріуполь я не повернуся...”

– Доброго дня, Валаріє Валерієвно!

– Доброго дня і вам!

– А де це ви так довго пропадали?

– Чому довго? Мене лише два дні не було.

– А нам здалося, що два тижні…

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

– До 24 лютого 2022 року в місті ніякої напруги не відчувалося. Ніхто і не гадав, що в нас відбуватимуться якісь бойові дії. Ми не були готові до цього, не робили запасів, – пригадує події недалекого минулого Валерія Валеріївна. – У нас було звичайне життя: дім – робота, все у звичному режимі. 22 лютого у мене було день народження, яке, як завжди, відзначала в колі сім'ї та друзів. Ми святкували, раділи цій зустрічі і навіть не уявляли, яке страшне нас чекає післязавтра.

l

Наша розмова розпочалася з цих болючих для моєї співрозмовниці спогадів. Важко було ними ділитися, не хотілося навіть подумки знову опинятися в тому хаосі, серед руїн і розбитих надій, відчувати страх, який сковував душу, аж поки не вдалося вирватися з того пекла. Але таки продовжила, не зупинилась на пів слові.  

– 24 лютого о пів на шосту ранку мені зателефонував чоловік (тренер вищої категорії, суддя міжнародного класу), котрий знаходився у командировці в Луцьку. Він був дуже схвильований, казав, що треба негайно збирати речі, брати дітей і їхати з Маріуполя, бо почалася війна. Казав, що в Луцьку вже були вибухи.

Я тим часом збиралася на роботу. Не могла повірити почутому, бо в нас все було на той момент тихо. Схожі на вибухи звуки періодично вчувалися з боку військової частини, яка розташовувалася неподалік від нашої домівки. Гадала, що це військові навчання, як часто бувало до цього.

Трохи згодом подзвонили друзі з Харкова, які теж говорили про те, що до них прийшов ворог. 

І ось ще один дзвінок – від подруги й колеги, з якою працювала в одній ветеринарній клініці. Вона сказала: "Збирайся! Ми їдемо звідси". Я їй розгублено: "Та як же так? Куди їхати? Нам на роботу – в нас операція". І тоді ще не усвідомила, наскільки все серйозно.

Коли перші пристрасті трішки вляглися, я все-таки зібралася й відправилася на роботу. Але вже десь з 10-ї ранку люди почали відміняти прийоми. З боку центру лунали вибухи, кругом обстрілювали. Рух транспорту призупинився. Люди страшенно панікували. 

Але не пані Валерія. Бо разом з родиною мешкали на лівому березі міста, де все було тихо і спокійно. Увечері того страшного дня настало повне затишшя. Жінка ще й тоді не розуміла і не сприймала того, що розпочалася повномасштабна війна. Це усвідомлення прийшло лише кілька днів потому, коли Маріуполь повністю взяли в облогу рашистські загарбники й з міста вже не випускали. А до цього була можливість виїхати,та нею тоді не скористалася. І довелося побачити багато такого, що й досі не вкладається в неї в голові. 

– 28 лютого перестали працювати магазини, не працювали банкомати. Світла не стало десь 5 березня. Ми й досі залишалися у місті, – оповідала свою історію жінка. – За цей час ми встигли запастися деякими продуктами і не голодували. Але насправді, коли таке відбувається, їсти не хочеться…

l

Мій чоловік перебував у лавах територіальної оборони. Через Київ він приїхав у Маріуполь на початку березня. Тим часом ми не сиділи, склавши руки, бо мали триматися разом, щоб протистояти нападнику. Разом з іншими місцевими активістами формували сухі пайки, складали тушонки та інші продукти, збирали ліки, які роздавали людям, що їх потребували. 

Ми з дітьми переїхали у центр міста, вдома залишилися лише мої батьки і старенька бабуся. На лівому боці стало нестерпно жити: деяких вулиць на той час вже не було, вони були вщент розбиті та спалені. 

– Чи довелося зіткнутися віч-на-віч з ворогом? – не змогла не запитати я.

– Лише на блок-постах, коли вибиралися з міста. У Маріуполь рашисти на той час ще не зайшли, тоді місто обстрілювали з неба. Але страшні наслідки їхнього "визволення" таки відчули на собі.

А як важко бачити, як війна змінює людей. Їхні неадекватні вчинки, м'яко кажучи, лякали. Вони вдиралися до магазинів, мародерили. Забирали речі, які взагалі не потрібні були в той момент. Вломлювалися у крамниці з одягом, навіщось виносили кондиціонери, телевізори…Чи це були наслідки стресу та паніки, чи люди вдавалися до цього задля наживи - не знаю, але й досі не можу згадувати ці події без почуття відрази.

Я тоді працювала в місцевому штабі, куди привозили поранених хлопців, яким намагалася надати первинну допомогу. На цій роботі сконцентрувалася. Мій мозок заблокував усі інші емоції, я усвідомлювала, що не можна зупинятися, і ні в якому разі боятися, бо твій страх може нашкодити, завадити рятувати чиєсь життя.

– Як вдалося виїхати?

– Ми збиралися у непростий момент. Вже не було бензину, автомобілів. Виїжджали під обстрілами, хоч і був відкритий "коридор". Бердянськ, Оріхове, Токмак – це вже були повністю окуповані українські території. З Маріуполя до Токмаку ми їхали цілий день, а з Токмаку до Запоріжжя – ще десь 12 годин.

Ми старалися триматися колони. Можливо, нас рятувало те, що в мого чоловіка донецька прописка. На ворожих блокпостах запитували: "Ви в росію?". Ми змушені були відповідати: "Звичайно, в росію". Іншого виходу в нас не було, бо з нами їхали діти, літні люди. Ми намагалися посміхатися, поводитися невимушено, а насправді страх сковував наші душі. Надія і світло з'явилися, коли ми виїжджали з Токмака – далі ворог не зайшов. Емоції "пішли" вперед, коли нарешті побачили українських військових, синьо-жовті прапори…

l

Ми приїхали в Запоріжжя. Але в мого чоловіка серед знайомих та друзів дуже багато тренерів та спортсменів, які пропонували поїхати в Луцьк. Там нас зустріли так, як ніде ніхто нас ще не зустрічав. Це були неймовірні відчуття. Приймали, наче найрідніших. І лише тоді відчули, що ми в безпеці.

– А в Ковелі як опинилися? Як вдалося продовжити улюблену справу?

– Згодом. Так склалися обставини, що ми переселилися в село поблизу Ковеля. Обжилися з сім'єю там. І домашні улюбленці разом з нами. Саме для них потрібно було придбати дещо у ветаптеці. Чудовий зоомагазин знайшла в Лукові. 

Зайшла туди, поспілкувалася з продавцем-консультантом Мирославою, а вона мені відразу: "Ви – ветлікар". Я їй на це здивовано: "А звідки ж ви знаєте?". Вона мені: "Ви дивитеся, як ветлікар". "А що у вас для мене є робота?" – запитую знову. І чую у відповідь: "Я вас познайомлю з моїм керівництвом. Це – чудові люди". 

Невдовзі мені зателефонувала власниця зоомагазину Світлана Сиротюк і запропонувала роботу. Ось так я потрапила в чудову сім'ю під назвою "Барбос", і опинилася у Ковелі. Працюю вже майже рік.

– Сумуєте за домом? Хтось з рідних людей залишився у Маріуполі?

– Вісімдесят відсотків моїх друзів виїхали з Маріуполя. Хтось у Німеччині, Польщі. Деякі – у росії. Хоча не за своїм бажанням туди відправилися. Як моя подруга, наприклад. Не можу її за це засуджувати, бо на той час іншого виходу вона не мала – потрібно було рятувати важко хвору доньку. Зараз шукає можливість повернутися додому, в Україну. 

Мій тато залишився в Маріуполі. Він працює на дачі, вирощує полуницю. Йому нелегко, звісно, там, але поки справляється. Він не хоче звідти виїжджати, не хоче залишати рідну домівку. Там – його коріння. Та й, зрештою, навіть, якби і хотів, то поки такої можливості немає, бо піклується про нашого родича – інваліда дитинства. Мама зараз тут з нами.

l

"Мрія дитинства" – ось так називає свою професію, яка для неї стала життєвою необхідністю, лікар-ветеринар Валерія Жигжжавина. Мабуть, любов до тварин, прагнення будь що їм допомогти, врятувати, відчувають як господарі чотирилапих наших друзів, так і самі хвостаті брати наші менші. Тому, коли трапляється така необхідність, ідуть до неї, телефонують, консультуються.

– Найскладніше й водночас найприємніше в нашій професії – це спілкування з людьми. Але іноді люди, часто самі цього не усвідомлюючи, можуть бути дуже жорстокими зі своїми "улюбленцями". 

– Тим не менше вони звертаються за допомогою ветеринара?

– Згвертаються. Буває, за тим, щоб перекласти відповідальність на ветлікаря, звинуватити, наприклад, у тому, що ми надаємо послуги дорого, а тварина – безнадійна, й таке інше.

– А в чому проявляється жорстокість?

– Деякі люди навіть не бажають розуміти, що вони поводяться зі своїми підопічними жорстоко. Тварини не отримують належної турботи та догляду. Їх не вакцинують, неправильно годують. А вакцинація та інші профілактичні заходи, правильне харчування – це запорука здоров'я тварин.

Власникам домашніх тварин слід звертатися за допомогою ветеринара, щойно помітять, що їхні хвостаті підопічні погано почуваються, адже вони хворіють на ті ж захворювання, що й люди, тільки не можуть нам про це сказати. Онкозахворювання та інші патології, змінені вірусні інфекції дуже часто доводиться лікувати. І якщо хвороба в занедбаному стані, то дуже важко її побороти, й тваринка гине. За примусовими показниками інколи доводиться застосовувати таку неприємну процедуру, як евтаназія. Це найважче сприймати завжди, жоден ветлікар до цього не звикне і ніколи не примириться з цим. Втрата кожного пацієнта для мене – це особисте горе, великий біль і сльози.

Особливу увагу потрібно приділяти харчуванню домашніх улюбленців, адже якщо не дотримуватися правильного раціону, то можуть виникнути великі проблеми. Люди приходять і кажуть, що весь час годують собаку кістками. Запитують не раз: "Чому не можна ними годувати"? А я у свою чергу запитую у них: "А чому самі їх не їсте?".

Жорстокість виявляється ще й у тому, що господар звертається з проханням приспати тварину, бо вона йому, приміром, набридла, тому що неслухняна, багато гавкає, кусається, ходить в туалет не туди, де треба тощо. Дякую своєму керівництву за те, що я в цій клініці можу дозволити собі забрати тварину, поставити на місце такого горе-господаря.

l

– Але приємні робочі моменти, звичайно, "перекривають" усе прикре – говорить пані Валерія. Це, наприклад, пологи, коли ти чуєш на УЗД серцебиття маленької істоти. Приємно, коли після хвороби тварина починає їсти, оговтується, коли прокидається після важкої операції і радісно виляє хвостиком. Або ж просто коли господарі дякують, телефонують і розповідають, як справи у моїх пацієнтів, присилають їхні радісні фото. І втома тоді зникає, і негативні емоції також.

– А які пацієнти найбільше запам'яталися?

– Один песик був з цікавим випадком. У нього на лапі з'явилося дуже велике новоутворення. І воно росло. Собачку відмовилися оперувати, сказали, що він безнадійний. А ми взялися за цей випадок. На жаль, лапку довелося ампутувати. Але зараз наш пацієнт живий-здоровий, прекрасно почувається і на трьох лапах. 

Співпрацюємо з волонтером Ольгою Телючик, яка займається бездомними тваринами. Робимо їй знижки на послуги, за якими звертається, по можливості надаємо їх безкоштовно.

Ковельчани Леся Ратошинська з чоловіком – не волонтери, але байдуже пройти повз тваринку, що потребує допомоги, не можуть. Вони підгодовують тварин, багато роблять для них процедур.

Безкоштовні послуги ми надаємо домашнім улюбленцям наших військових. Вони платять лише за медикаменти, яких у нас немає в той момент в наявності. Дехто з наших захисників – постійних клієнтів – зараз знаходиться в Бахмуті. Ми за них дуже хвилюємося і молимося за них…

– Маєте вдома своїх чотирилапих друзів?

– Авжеж. Декстер – французький бульдог, який з нами приїхав з Маріуполя. На жаль, мій улюбленець собачка породи кане-корсо Каджар загинув як герой. Він захищав свою територію, і його розстріляли. Я не змогла його забрати з собою. Бо як з дітьми покинула свою домівку 25 лютого минулого року (поїхала зранку на роботу), більше туди не поверталася. Хоча прорватися на лівий берег намагалися не раз…

Маємо лабрадора Паппі – від неї ще щеням відмовилися. Врятований котик, і ще одна кішка теж живуть з нами. Ми приймаємо всіх (усміхається – авт.). А ще у нас в клініці живе кішка Матильда. Господар приніс її присипляти, він не хотів розуміти, що кішечку можна лікувати. В неї патологія серця, зараз вона отримує ліки і почувається тут, наче справжня хазяйка.

– Чи плануєте повертатися у Маріуполь після його деокупації?

– Я дуже сподіваюся, що над українським містом Маріуполем невдовзі знову майорітиме синьо-жовтий прапор. І над усіма українськими територіями, які були загарбані ворогом: над моїм улюбленим Бердянськом, Запоріжжям, Кримом…

Але в Маріуполь я не повернуся. Занадто багато там крові, смерті, важких подій і спогадів. Я дуже полюбила Волинь та Ковель… Зараз ще не розмовляю українською, але обов'язково буду. Так, як наш викладач української мови й не інакше…

А ще хочу залишитися в Ковелі через те, що тут знайшла не тільки прихисток, а й ще одну  дружню сім'ю під назвою "Барбос". Наша команда –  власники ветеринарної клініки "Барбос" Світлана та Микола Сиротюки, мої колеги Богдана і Наталія, продавці-консультанти зоомагазинів Мирослава, Валентина та Ольга. З ними маємо великі плани: як мінімум, відкрити цілодобовий стаціонар у нашій клініці. Й на цьому, звісно, не зупинятися.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: робочі будні Валерії ЖИГЖЖАВИНОЇ у ветеринарній клініці "Барбос"; чоловік Валерії Сухебатор з їхнім чотирилапим улюбленцем Каджаром, який загинув у Маріуполі.

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

– До 24 лютого 2022 року в місті ніякої напруги не відчувалося. Ніхто і не гадав, що в нас відбуватимуться якісь бойові дії. Ми не були готові до цього, не робили запасів, – пригадує події недалекого минулого Валерія Валеріївна. – У нас було звичайне життя: дім – робота, все у звичному режимі. 22 лютого у мене було день народження, яке, як завжди, відзначала в колі сім'ї та друзів. Ми святкували, раділи цій зустрічі і навіть не уявляли, яке страшне нас чекає післязавтра.

ххх

Наша розмова розпочалася з цих болючих для моєї співрозмовниці спогадів. Важко було ними ділитися, не хотілося навіть подумки знову опинятися в тому хаосі, серед руїн і розбитих надій, відчувати страх, який сковував душу, аж поки не вдалося вирватися з того пекла. Але таки продовжила, не зупинилась на пів слові.  

– 24 лютого о пів на шосту ранку мені зателефонував чоловік (тренер вищої категорії, суддя міжнародного класу), котрий знаходився у командировці в Луцьку. Він був дуже схвильований, казав, що треба негайно збирати речі, брати дітей і їхати з Маріуполя, бо почалася війна. Казав, що в Луцьку вже були вибухи.

Я тим часом збиралася на роботу. Не могла повірити почутому, бо в нас все було на той момент тихо. Схожі на вибухи звуки періодично вчувалися з боку військової частини, яка розташовувалася неподалік від нашої домівки. Гадала, що це військові навчання, як часто бувало до цього.

Трохи згодом подзвонили друзі з Харкова, які теж говорили про те, що до них прийшов ворог. 

І ось ще один дзвінок – від подруги й колеги, з якою працювала в одній ветеринарній клініці. Вона сказала: "Збирайся! Ми їдемо звідси". Я їй розгублено: "Та як же так? Куди їхати? Нам на роботу – в нас операція". І тоді ще не усвідомила, наскільки все серйозно.

Коли перші пристрасті трішки вляглися, я все-таки зібралася й відправилася на роботу. Але вже десь з 10-ї ранку люди почали відміняти прийоми. З боку центру лунали вибухи, кругом обстрілювали. Рух транспорту призупинився. Люди страшенно панікували. 

Але не пані Валерія. Бо разом з родиною мешкали на лівому березі міста, де все було тихо і спокійно. Увечері того страшного дня настало повне затишшя. Жінка ще й тоді не розуміла і не сприймала того, що розпочалася повномасштабна війна. Це усвідомлення прийшло лише кілька днів потому, коли Маріуполь повністю взяли в облогу рашистські загарбники й з міста вже не випускали. А до цього була можливість виїхати,та нею тоді не скористалася. І довелося побачити багато такого, що й досі не вкладається в неї в голові. 

– 28 лютого перестали працювати магазини, не працювали банкомати. Світла не стало десь 5 березня. Ми й досі залишалися у місті, – оповідала свою історію жінка. – За цей час ми встигли запастися деякими продуктами і не голодували. Але насправді, коли таке відбувається, їсти не хочеться…

ххх

Мій чоловік перебував у лавах територіальної оборони. Через Київ він приїхав у Маріуполь на початку березня. Тим часом ми не сиділи, склавши руки, бо мали триматися разом, щоб протистояти нападнику. Разом з іншими місцевими активістами формували сухі пайки, складали тушонки та інші продукти, збирали ліки, які роздавали людям, що їх потребували. 

Ми з дітьми переїхали у центр міста, вдома залишилися лише мої батьки і старенька бабуся. На лівому боці стало нестерпно жити: деяких вулиць на той час вже не було, вони були вщент розбиті та спалені. 

– Чи довелося зіткнутися віч-на-віч з ворогом? – не змогла не запитати я.

– Лише на блок-постах, коли вибиралися з міста. У Маріуполь рашисти на той час ще не зайшли, тоді місто обстрілювали з неба. Але страшні наслідки їхнього "визволення" таки відчули на собі.

А як важко бачити, як війна змінює людей. Їхні неадекватні вчинки, м'яко кажучи, лякали. Вони вдиралися до магазинів, мародерили. Забирали речі, які взагалі не потрібні були в той момент. Вломлювалися у крамниці з одягом, навіщось виносили кондиціонери, телевізори…Чи це були наслідки стресу та паніки, чи люди вдавалися до цього задля наживи - не знаю, але й досі не можу згадувати ці події без почуття відрази.

Я тоді працювала в місцевому штабі, куди привозили поранених хлопців, яким намагалася надати первинну допомогу. На цій роботі сконцентрувалася. Мій мозок заблокував усі інші емоції, я усвідомлювала, що не можна зупинятися, і ні в якому разі боятися, бо твій страх може нашкодити, завадити рятувати чиєсь життя.

– Як вдалося виїхати?

– Ми збиралися у непростий момент. Вже не було бензину, автомобілів. Виїжджали під обстрілами, хоч і був відкритий "коридор". Бердянськ, Оріхове, Токмак – це вже були повністю окуповані українські території. З Маріуполя до Токмаку ми їхали цілий день, а з Токмаку до Запоріжжя – ще десь 12 годин.

Ми старалися триматися колони. Можливо, нас рятувало те, що в мого чоловіка донецька прописка. На ворожих блокпостах запитували: "Ви в росію?". Ми змушені були відповідати: "Звичайно, в росію". Іншого виходу в нас не було, бо з нами їхали діти, літні люди. Ми намагалися посміхатися, поводитися невимушено, а насправді страх сковував наші душі. Надія і світло з'явилися, коли ми виїжджали з Токмака – далі ворог не зайшов. Емоції "пішли" вперед, коли нарешті побачили українських військових, синьо-жовті прапори…

ххх

Ми приїхали в Запоріжжя. Але в мого чоловіка серед знайомих та друзів дуже багато тренерів та спортсменів, які пропонували поїхати в Луцьк. Там нас зустріли так, як ніде ніхто нас ще не зустрічав. Це були неймовірні відчуття. Приймали, наче найрідніших. І лише тоді відчули, що ми в безпеці.

– А в Ковелі як опинилися? Як вдалося продовжити улюблену справу?

– Згодом. Так склалися обставини, що ми переселилися в село поблизу Ковеля. Обжилися з сім'єю там. І домашні улюбленці разом з нами. Саме для них потрібно було придбати дещо у ветаптеці. Чудовий зоомагазин знайшла в Лукові. 

Зайшла туди, поспілкувалася з продавцем-консультантом Мирославою, а вона мені відразу: "Ви – ветлікар". Я їй на це здивовано: "А звідки ж ви знаєте?". Вона мені: "Ви дивитеся, як ветлікар". "А що у вас для мене є робота?" – запитую знову. І чую у відповідь: "Я вас познайомлю з моїм керівництвом. Це – чудові люди". 

Невдовзі мені зателефонувала власниця зоомагазину Світлана Сиротюк і запропонувала роботу. Ось так я потрапила в чудову сім'ю під назвою "Барбос", і опинилася у Ковелі. Працюю вже майже рік.

– Сумуєте за домом? Хтось з рідних людей залишився у Маріуполі?

– Вісімдесят відсотків моїх друзів виїхали з Маріуполя. Хтось у Німеччині, Польщі. Деякі – у росії. Хоча не за своїм бажанням туди відправилися. Як моя подруга, наприклад. Не можу її за це засуджувати, бо на той час іншого виходу вона не мала – потрібно було рятувати важко хвору доньку. Зараз шукає можливість повернутися додому, в Україну. 

Мій тато залишився в Маріуполі. Він працює на дачі, вирощує полуницю. Йому нелегко, звісно, там, але поки справляється. Він не хоче звідти виїжджати, не хоче залишати рідну домівку. Там – його коріння. Та й, зрештою, навіть, якби і хотів, то поки такої можливості немає, бо піклується про нашого родича – інваліда дитинства. Мама зараз тут з нами.

ххх

"Мрія дитинства" – ось так називає свою професію, яка для неї стала життєвою необхідністю, лікар-ветеринар Валерія Жигжжавина. Мабуть, любов до тварин, прагнення будь що їм допомогти, врятувати, відчувають як господарі чотирилапих наших друзів, так і самі хвостаті брати наші менші. Тому, коли трапляється така необхідність, ідуть до неї, телефонують, консультуються.

– Найскладніше й водночас найприємніше в нашій професії – це спілкування з людьми. Але іноді люди, часто самі цього не усвідомлюючи, можуть бути дуже жорстокими зі своїми "улюбленцями". 

– Тим не менше вони звертаються за допомогою ветеринара?

– Згвертаються. Буває, за тим, щоб перекласти відповідальність на ветлікаря, звинуватити, наприклад, у тому, що ми надаємо послуги дорого, а тварина – безнадійна, й таке інше.

– А в чому проявляється жорстокість?

– Деякі люди навіть не бажають розуміти, що вони поводяться зі своїми підопічними жорстоко. Тварини не отримують належної турботи та догляду. Їх не вакцинують, неправильно годують. А вакцинація та інші профілактичні заходи, правильне харчування – це запорука здоров'я тварин.

Власникам домашніх тварин слід звертатися за допомогою ветеринара, щойно помітять, що їхні хвостаті підопічні погано почуваються, адже вони хворіють на ті ж захворювання, що й люди, тільки не можуть нам про це сказати. Онкозахворювання та інші патології, змінені вірусні інфекції дуже часто доводиться лікувати. І якщо хвороба в занедбаному стані, то дуже важко її побороти, й тваринка гине. За примусовими показниками інколи доводиться застосовувати таку неприємну процедуру, як евтаназія. Це найважче сприймати завжди, жоден ветлікар до цього не звикне і ніколи не примириться з цим. Втрата кожного пацієнта для мене – це особисте горе, великий біль і сльози.

Особливу увагу потрібно приділяти харчуванню домашніх улюбленців, адже якщо не дотримуватися правильного раціону, то можуть виникнути великі проблеми. Люди приходять і кажуть, що весь час годують собаку кістками. Запитують не раз: "Чому не можна ними годувати"? А я у свою чергу запитую у них: "А чому самі їх не їсте?".

Жорстокість виявляється ще й у тому, що господар звертається з проханням приспати тварину, бо вона йому, приміром, набридла, тому що неслухняна, багато гавкає, кусається, ходить в туалет не туди, де треба тощо. Дякую своєму керівництву за те, що я в цій клініці можу дозволити собі забрати тварину, поставити на місце такого горе-господаря.

ххх

– Але приємні робочі моменти, звичайно, "перекривають" усе прикре – говорить пані Валерія. Це, наприклад, пологи, коли ти чуєш на УЗД серцебиття маленької істоти. Приємно, коли після хвороби тварина починає їсти, оговтується, коли прокидається після важкої операції і радісно виляє хвостиком. Або ж просто коли господарі дякують, телефонують і розповідають, як справи у моїх пацієнтів, присилають їхні радісні фото. І втома тоді зникає, і негативні емоції також.

– А які пацієнти найбільше запам'яталися?

– Один песик був з цікавим випадком. У нього на лапі з'явилося дуже велике новоутворення. І воно росло. Собачку відмовилися оперувати, сказали, що він безнадійний. А ми взялися за цей випадок. На жаль, лапку довелося ампутувати. Але зараз наш пацієнт живий-здоровий, прекрасно почувається і на трьох лапах. 

Співпрацюємо з волонтером Ольгою Телючик, яка займається бездомними тваринами. Робимо їй знижки на послуги, за якими звертається, по можливості надаємо їх безкоштовно.

Ковельчани Леся Ратошинська з чоловіком – не волонтери, але байдуже пройти повз тваринку, що потребує допомоги, не можуть. Вони підгодовують тварин, багато роблять для них процедур.

Безкоштовні послуги ми надаємо домашнім улюбленцям наших військових. Вони платять лише за медикаменти, яких у нас немає в той момент в наявності. Дехто з наших захисників – постійних клієнтів – зараз знаходиться в Бахмуті. Ми за них дуже хвилюємося і молимося за них…

– Маєте вдома своїх чотирилапих друзів?

– Авжеж. Декстер – французький бульдог, який з нами приїхав з Маріуполя. На жаль, мій улюбленець собачка породи кане-корсо Каджар загинув як герой. Він захищав свою територію, і його розстріляли. Я не змогла його забрати з собою. Бо як з дітьми покинула свою домівку 25 лютого минулого року (поїхала зранку на роботу), більше туди не поверталася. Хоча прорватися на лівий берег намагалися не раз…

Маємо лабрадора Паппі – від неї ще щеням відмовилися. Врятований котик, і ще одна кішка теж живуть з нами. Ми приймаємо всіх (усміхається – авт.). А ще у нас в клініці живе кішка Матильда. Господар приніс її присипляти, він не хотів розуміти, що кішечку можна лікувати. В неї патологія серця, зараз вона отримує ліки і почувається тут, наче справжня хазяйка.

– Чи плануєте повертатися у Маріуполь після його деокупації?

– Я дуже сподіваюся, що над українським містом Маріуполем невдовзі знову майорітиме синьо-жовтий прапор. І над усіма українськими територіями, які були загарбані ворогом: над моїм улюбленим Бердянськом, Запоріжжям, Кримом…

Але в Маріуполь я не повернуся. Занадто багато там крові, смерті, важких подій і спогадів. Я дуже полюбила Волинь та Ковель… Зараз ще не розмовляю українською, але обов'язково буду. Так, як наш викладач української мови й не інакше…

А ще хочу залишитися в Ковелі через те, що тут знайшла не тільки прихисток, а й ще одну  дружню сім'ю під назвою "Барбос". Наша команда –  власники ветеринарної клініки "Барбос" Світлана та Микола Сиротюки, мої колеги Богдана і Наталія, продавці-консультанти зоомагазинів Мирослава, Валентина та Ольга. З ними маємо великі плани: як мінімум, відкрити цілодобовий стаціонар у нашій клініці. Й на цьому, звісно, не зупинятися.

НА СВІТЛИНАХ: робочі будні Валерії ЖИГЖЖАВИНОЇ у ветеринарній клініці "Барбос"; чоловік Валерії Сухебатор з їхнім чотирилапим улюбленцем Каджаром, який загинув у Маріуполі.