Їх любов живе в онуках
Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…
Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.
l
– Ми познайомилися у Криму, як і безліч молодих пар тоді, – згадує романтичне знайомство з коханим чоловіком пані Олена. – Таких, як він, не зустрічала: спортивної статури, усміхнений і впевнений у собі. Обидва з Ковеля, а зустрілися і покохали один одного так далеко від дому. Звичайно ж, повернувшись у рідне місто, не розлучались ні на мить, почали зустрічатися. Невдовзі одружилися. Ми молоді: працювали, старалися і раділи життю. Народилися діти: син і донька.
Однак довго тішитися домашнім затишком молодому подружжю не довелося. 1986 рік. Аварія на Чорнобильській АЕС дуже багатьом українцям змінила життя. Сім'ю Чеханюків ця чорна біда не оминула. Серед тих, хто скуштував гіркоти полину, й ковельський пожежник Петро Чеханюк. Молодим бійцем місцевої пожежної частини у 1987 році він разом з іншими працівниками пожежної охорони брав участь у ліквідації техногенної катастрофи.
– Петро знав, що їде гасити пожежу. Але наскільки це небезпечно, тоді нікому не було відомо, – ділиться спогадами вдова ліквідатора. – Лише після повернення відчув це на собі. Розраховуватись за Чорнобиль довелося непомірно великою платою – власним здоров'ям і життям…
Із перших слів своєї розповіді Олені Павлівні не сила було стримати емоцій. Втираючи хустинкою очі, вона зізналася, що саме цього боялась, тому так важко було погодитись на інтерв'ю.
– Я ще вчора напередодні нашої зустрічі наплакалася, – говорить, втамовуючи свій душевний біль, моя співрозмовниця. – Пригадалося все: і радість, і горе. Переглянула сімейні фотографії, і думки понесли у минуле…
Ось її Петро на спортивних змаганнях, тренувальних зборах, вони разом з дітьми у парку, на озері, в лісі… Та вистачило дев'яти місяців (був комісований тричі), які він провів у Чорнобилі, щоб вони непоправно підірвали здоров'я чоловіка. У 2008 році перестало битися його серце. Але він навіки залишився у пам'яті найрідніших людей.
– Ви на той момент – ще молоде подружжя, не встигли й натішитися сімейним життям, і ось – розлука. Дорога в невідомість. Як на це відреагували Ви? Важко було відпускати? – розмовляємо ми про потаємне.
– Я не мала права з цього приводу чоловікові перечити, бо це була його робота. Їхати в Чорнобиль стало його рішенням, це був його вибір. Хоча вже тоді мали двійко маленьких дітей, тому Петро міг би залишитися вдома. Але тоді від обов'язку ніхто не ховався. Адже хто ж, як не ми самі, захистив би наших дітей?
Петро Олексійович тричі був у відрядженнях: три місяці в 30-кілометровій зоні від Чорнобиля, три місяці вдома. Разом з іншими ліквідаторами змивав піною радіоактивний "бруд" з доріг, вулиць, машин. Коли приїжджав додому, нічого про те, що довелося бачити та пережити, рідним не розказував. А що було розповідати? Тоді було складно усвідомити всі наслідки катастрофи.
– А позитивні моменти з цієї сторінки життя запам'яталися? – знову запитую я, навмисне міняючи тему розмови, аби хоча б на мить зник смуток у очах цієї милої привабливої жінки. І в мене вийшло.
– Мій Петро був компанійською, позитивною і товариською людиною, мав багато друзів, – "розквітла" моя співрозмовниця. – Він любив активний спосіб життя. Жоден спортивний захід у нашому місті не відбувався без його участі. Навіть втративши здоров'я, зовсім не змінив свого характеру, ставлення до життя. Наші сімейні поїздки на озеро, в ліс, на екскурсії – це незабутні моменти, кращі роки, які залишили по собі лише теплі спогади. Він був люблячим дбайливим чоловіком, турботливим татом, справжнім сім'янином.
– Чоловік по життю – "морж": щоранку плавав у річці. Коли почали боліти спина та ноги, лікарі заборонили купатися, – перейшла на болюче Олена Павлівна. – Тоді й виявили, що в нього відбувається руйнація тазового суглоба. Йому зробили операцію, після якої його серце билося лише два місяці…
l
Вдова ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Олена Чеханюк вже десять років очолює Ковельський міський осередок "Союз Чорнобиль України". Її місія – допомагати тим, над ким пронісся чорнобильський смерч.
– Особливо непросто сьогодні вдовам ліквідаторів аварії на ЧАЕС, – розповідає Олена Павлівна. – Мізерні пенсії, вік, хвороби дають про себе знати. У наших жіночок зараз тільки одна думка: ліки та "комуналка". Я знаю їхні болі, бо відчула їх на собі. У свій час важко було і мені, коли втратила чоловіка. Тоді не могла ніде знайти бодай психологічної підтримки, не знала, куди і до кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. І от мене доля звела з хорошими людьми, і я звернулась до місцевого осередку "Союз Чорнобиль України". Згодом мене обрали головою цієї організації.
– Які завдання на порядку денному? – говоримо далі про сьогодення організації.
– Серед пріоритетів – надання інформаційної допомоги.
Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…
Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.
ххх
– Ми познайомилися у Криму, як і безліч молодих пар тоді, – згадує романтичне знайомство з коханим чоловіком пані Олена. – Таких, як він, не зустрічала: спортивної статури, усміхнений і впевнений у собі. Обидва з Ковеля, а зустрілися і покохали один одного так далеко від дому. Звичайно ж, повернувшись у рідне місто, не розлучались ні на мить, почали зустрічатися. Невдовзі одружилися. Ми молоді: працювали, старалися і раділи життю. Народилися діти: син і донька.
Однак довго тішитися домашнім затишком молодому подружжю не довелося. 1986 рік. Аварія на Чорнобильській АЕС дуже багатьом українцям змінила життя. Сім'ю Чеханюків ця чорна біда не оминула. Серед тих, хто скуштував гіркоти полину, й ковельський пожежник Петро Чеханюк. Молодим бійцем місцевої пожежної частини у 1987 році він разом з іншими працівниками пожежної охорони брав участь у ліквідації техногенної катастрофи.
– Петро знав, що їде гасити пожежу. Але наскільки це небезпечно, тоді нікому не було відомо, – ділиться спогадами вдова ліквідатора. – Лише після повернення відчув це на собі. Розраховуватись за Чорнобиль довелося непомірно великою платою – власним здоров'ям і життям…
Із перших слів своєї розповіді Олені Павлівні не сила було стримати емоцій. Втираючи хустинкою очі, вона зізналася, що саме цього боялась, тому так важко було погодитись на інтерв'ю.
– Я ще вчора напередодні нашої зустрічі наплакалася, – говорить, втамовуючи свій душевний біль, моя співрозмовниця. – Пригадалося все: і радість, і горе. Переглянула сімейні фотографії, і думки понесли у минуле…
Ось її Петро на спортивних змаганнях, тренувальних зборах, вони разом з дітьми у парку, на озері, в лісі… Та вистачило дев'яти місяців (був комісований тричі), які він провів у Чорнобилі, щоб вони непоправно підірвали здоров'я чоловіка. У 2008 році перестало битися його серце. Але він навіки залишився у пам'яті найрідніших людей.
– Ви на той момент – ще молоде подружжя, не встигли й натішитися сімейним життям, і ось – розлука. Дорога в невідомість. Як на це відреагували Ви? Важко було відпускати? – розмовляємо ми про потаємне.
– Я не мала права з цього приводу чоловікові перечити, бо це була його робота. Їхати в Чорнобиль стало його рішенням, це був його вибір. Хоча вже тоді мали двійко маленьких дітей, тому Петро міг би залишитися вдома. Але тоді від обов'язку ніхто не ховався. Адже хто ж, як не ми самі, захистив би наших дітей?
Петро Олексійович тричі був у відрядженнях: три місяці в 30-кілометровій зоні від Чорнобиля, три місяці вдома. Разом з іншими ліквідаторами змивав піною радіоактивний "бруд" з доріг, вулиць, машин. Коли приїжджав додому, нічого про те, що довелося бачити та пережити, рідним не розказував. А що було розповідати? Тоді було складно усвідомити всі наслідки катастрофи.
– А позитивні моменти з цієї сторінки життя запам'яталися? – знову запитую я, навмисне міняючи тему розмови, аби хоча б на мить зник смуток у очах цієї милої привабливої жінки. І в мене вийшло.
– Мій Петро був компанійською, позитивною і товариською людиною, мав багато друзів, – "розквітла" моя співрозмовниця. – Він любив активний спосіб життя. Жоден спортивний захід у нашому місті не відбувався без його участі. Навіть втративши здоров'я, зовсім не змінив свого характеру, ставлення до життя. Наші сімейні поїздки на озеро, в ліс, на екскурсії – це незабутні моменти, кращі роки, які залишили по собі лише теплі спогади. Він був люблячим дбайливим чоловіком, турботливим татом, справжнім сім'янином.
– Чоловік по життю – "морж": щоранку плавав у річці. Коли почали боліти спина та ноги, лікарі заборонили купатися, – перейшла на болюче Олена Павлівна. – Тоді й виявили, що в нього відбувається руйнація тазового суглоба. Йому зробили операцію, після якої його серце билося лише два місяці…
ххх
Вдова ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Олена Чеханюк вже десять років очолює Ковельський міський осередок "Союз Чорнобиль України". Її місія – допомагати тим, над ким пронісся чорнобильський смерч.
– Особливо непросто сьогодні вдовам ліквідаторів аварії на ЧАЕС, – розповідає Олена Павлівна. – Мізерні пенсії, вік, хвороби дають про себе знати. У наших жіночок зараз тільки одна думка: ліки та "комуналка". Я знаю їхні болі, бо відчула їх на собі. У свій час важко було і мені, коли втратила чоловіка. Тоді не могла ніде знайти бодай психологічної підтримки, не знала, куди і до кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. І от мене доля звела з хорошими людьми, і я звернулась до місцевого осередку "Союз Чорнобиль України". Згодом мене обрали головою цієї організації.
– Які завдання на порядку денному? – говоримо далі про сьогодення організації.
– Серед пріоритетів – надання інформаційної допомоги.
Задля цього на наші збори ми постійно запрошуємо спеціалістів з Пенсійного Фонду, управління соціального захисту населення та інших установ. Підтримує нас міська влада, до якої ми звертаємося з різними клопотаннями.
Осторонь наших проблем ніколи не залишаються міський голова Ігор Чайка, його заступник Наталія Маленицька. Не можу не згадати добрим словом й колишніх міського голову Олега Кіндера, його заступника Ігоря Прокопіва, які завжди і з будь-яких питань ішли нам назустріч. Посильну і всебічну допомогу надавав народний депутат України Степан Івахів. Велику підтримку маємо від працівників територіального центру, Ковельської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України. Серед наших друзів – актори театру "10 ряд 10 місце". Велика їм усім вдячність за їхню увагу і небайдужість до наших проблем.
– Допомога місцевої влади – це дуже важливо. А от на фоні страшних подій, що відбуваються зараз в Україні, чи відчуваєте підтримку з боку держави?
– Якщо говорити про вдів ліквідаторів, то в цьому плані складніша ситуація. Допомогу на державному рівні отримують вдови, які змогли довести, що причини смерті чоловіка пов'язані з дією шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Одна з моїх "підопічних" – вдова ліквідатора Надія Попеско, моя колишня колега, подруга. Її чоловік Віталій Попеско загинув у дорожній аварії, хоча з перших днів брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він після цього дуже серйозно хворів, але, залишившись вдовою, його дружина опинилася без державної підтримки.
ххх
Про кожну сторінку свого життя пані Олена згадує з особливим почуттям і трепетом. Слухати її приємно і цікаво. Мимоволі дивуєшся: терези її долі зрівнялися, адже щастя й болі переплелися в ній в одну нитку, а моя героїня така ж гарна, мила і привітна, як тоді, коли молодою красунею познайомилась на морі зі струнким юнаком, якому назавжди віддала своє серце.
– Від долі нікуди не дінешся. Я щаслива, що в моєму житті було таке кохання і багато щасливих років, – ділиться сокровенним Олена Павлівна. І пригадує, як маленькою ще дівчинкою хотіла бути схожою на тата.
– Мене завжди приваблювала “розумова” праця, – продовжує розповідати жінка. – Мій тато був інженером, а я часто бувала в нього на роботі, сиділа за його робочим столом, насолоджувалась тією атмосферою і уявляла, що я на його місці. Так воно й сталося в дорослому житті. Здобула вищу освіту, стала бухгалтером. Більше двадцяти років, зокрема, працювала бухгалтером, а потім заступником бухгалтера на Ковельській маслосирбазі. Згодом була головним бухгалтером на приватному підприємстві.
– Помітно, що Ви дуже любили свою роботу. А зараз маєте якусь віддушину?
– Це квіти, які вирощую біля нашого дому. Люблю працювати на своєму городі, який свого часу нас просто рятував. Коли не стало Петра, потрібно було думати про підтримку для сім'ї. Вирощена власноруч городина тоді ставала у нагоді.
Зайду в свої квіти, попрацюю біля них, трохи натомлюся, і вже відлягає від серця. Болить воно й за сина, який у 2015 році був серйозно поранений в АТО, і це поранення й сьогодні дається йому взнаки. Це болюча тема для мене, важко про це говорити, але я сподіваюся на краще і дякую Богу, що він повернувся живим з війни, – каже пані Олена і переходить відразу на інше. – Раніше дуже любила в'язати, обв'язувала дітей, як кажуть, з ніг до голови. Тепер моє захоплення – майстерне вишивання.
Та головне – мої онуки, без яких, здається, дихати не можу. У нас з Петром Олексійовичем троє хлопчиків-онучків. Марк вже ходить в другий клас, шестирічний Матвійко лише готується до школи, а 3-річного Іванка ще поки маю втіху няньчити. Дивлюся на діток, на наше з Петром продовження, і згадую чоловікові мрії. Він, коли уже хворів, часто заходив до наших сусідів, які гляділи онучат. Він садив їх на коліна і казав, як би хотів власних онуків бавити. Але не встиг, не дочекався… А наші хлопчики гордяться своїм дідусем, він – їхній герой.
Вікторія ЗІНЧУК.
ВІД РЕДАКЦІЇ: 6 травня Олена Павлівна ЧЕХАНЮК відзначатиме свій день народження. З цієї нагоди надсилаємо їй найщиріші вітання, бажаємо миру, добра, благополуччя, здійснення всіх мрій і задумів, Божого благословення!
Хай все буде добре у Вас і Ваших друзів-однодумців, членів організації, яку очолюєте!
Фото з сімейного архіву.
Їх любов живе в онуках
– Які завдання на порядку денному? – говоримо далі про сьогодення організації.
Залишити коментар