Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…
Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося.
Побралися. Потекла ріка сімейного буття в омріяне щасливе море. Завжди спішив додому, допомагав по господарству і в закоханих обіймах шепотів: «Ти моє сонечко, квіточка, найгарніша в світі!». «Сонечко-квіточка» відповідала взаємністю.
Не раз, бувало, потрапляв під перехресний «обстріл» жінок і звабниць. Не звертав уваги на їх компліменти, стосунки, погляди, оголені стрункі ніжки. Степан Васильович був закоханий, як йому здавалося, раз і назавжди.
Але неждано-негадано захворіла Олена. Як сніг на голову серед літа: хвороба важка — прикутість до ліжка. Старався розрадити біду посиленою увагою, вишукував найдієвіші ліки – все марно.
Чималий проміжок часу пролетів у космічнім просторі. Все частіше задумувався про виклик долі. Чому цю гірку чашу він має випити до дна? За які гріхи? Все більше давав знати потяг до інтимної близькості. Тепер на спокусливі погляди став дивитись по-іншому.
Леся, давня знайома Степана Васильовича, впала в око. То бісики звабні пустить, то слово миле проспіває, ненароком руки торкнеться. Ці стріли Амура впевнено заповнювали вільні комірки серця. З’явилася нав’язлива думка, яка все більше свердлила мозок: «Дружина хвора – це так. Шкода її. Але ж я маю право на хвилини чоловічого щастя…».
l
Це сталося випадково.
—Степане Васильовичу, не підкинете додому? Так треба, так треба! Вік вдячна буду, — прощебетала Леся одного дня під вечір.
—Чому б і ні? Це ж по дорозі, і мені веселіше.
—Я чула, що ваша дружина хвора?
—Куди від цього дінешся? Таку долю Бог послав.
—Не знаю, чи Бог, але всі маємо пройти тернистими шляхами, перетерпіти болі і надіятись на сонячно-радісні дні. Мабуть, не буває людини, в якої не було б тих чи інших проблем.
—Ви праві, Лесю. Так недосконало влаштоване наше буття-життя.
Ось і приїхали…
—Не знаю, чим вам і віддячити?
Степан Васильович не зчувся, як на щоці метеликом затріпотів ніжний дотик губ Лесі. Серце затремтіло, як пташка, що потрапила в сільце. Вночі майже не спав. Перед ним стояв усміхнений образ щебетухи Лесі. Її голос розсипався веселими дзвіночками.
І знову ота нав’язлива думка: «Я ж маю право на щастя».
Ні, він не забув про Олену. Вважав святим обов’язком доглядати її. Його душа була заповнена християнським милосердям.
Тому зовні все було, як завжди. Але не секрет, що кожна жінка —тонка психологиня, яка завжди відчуває зміни в поведінці тих, хто навколо неї.
—Степане, ти останнім часом став якийсь холодніший, погляд відводиш. У тебе хтось є? Ти не соромся, я пробачу. Це ж я винна, що не даю тобі того, що ти хотів, — якось мовила дружина.
Степан Васильович мовчав. Що тут скажеш? Тим часом красуня Леся оволоділа всім його єством. Тепер він шукав зустрічей з нею. І знаходив.
l
Якось сталася оказія, з якої знайомі посміялися, але яка засвідчила палку закоханість Лесі. Степана запросили на корпоратив на віддалену від міста дачу, щоб менше невсипуще око бачило. Він попередив Олену, але Лесю чомусь ні. Святкове дійство вдалося — збуджуючі напої, смачні наїдки, танці, гумор у спілкуванні – чого ще хотіти? Словом, вечірка на всі сто. І раптом…
В приміщення, де веселилась компанія, влетіла орлиця Леся. Збуджена до краю, не зважаючи на мирне застілля, вона розгримілася блискавками слів із української фольклорної скарбниці.
— Ах ти, харцизяко нещасний, звабнику бісів, гультяю безсоромний! Я вдома переживаю. Місця не знаходжу, а він, бачте, насолоджується з чужими. Брехун собачий, ще й слухавку не бере. Думав, я не знайду? Та я тебе з-під землі дістану!
Всі завмерли, стих і голос Лесі. В просторі святкового дійства почулось тихе:
— Степане, я ж тебе кохаю. Пішли зі мною.
Відомо, що сучасні жінки – це нащадки представниць древнього матріархату. Але тут стояла войовнича «амазонка», яка випускала слова стріли і ранила присутніх, а найперше – Степана Васильовича. Як вона знайшла свого ненаглядного серед хаосу дачних вуличок, одному Богу відомо.
Потрохи публіка оговталась, і всі стали вмовляти Лесю залишитись. «Амазонка» була непохитною.
—Поїхали! Таксі чекає! – владно наказала вона, взявши розгубленого Степана за руку і повела, немов приреченого до страти, на «ешафот».
Вам, мабуть, цікаво, яка кара чекала Степана Васильовича? Леся запросила його на каву. Після келишка коньяку грозові хмари розвіялися, буря стихла. Місяць, який безсоромно зазирав у вікно, бачив, як Леся виціловувала коханого, примовляючи: «Степанчику, любий, пробач мені. Я ж так напереживалась, місця не знаходила. Я тебе кохаю безмежно і навіки”.
l
Епілог цієї мелодрами щасливий і…сумний. Невдовзі Олена відійшла у засвіти. Зазначимо, що Степан доглядав її до останнього подиху. Леся не була осторонь. Через рік вони побралися. Як ви здогадалися, в новій сім’ї панує матріархат. «Амазонка» Леся не випускає з рук свого списа кохання. Але це й на краще…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…
Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося.
Побралися. Потекла ріка сімейного буття в омріяне щасливе море. Завжди спішив додому, допомагав по господарству і в закоханих обіймах шепотів: «Ти моє сонечко, квіточка, найгарніша в світі!». «Сонечко-квіточка» відповідала взаємністю.
Не раз, бувало, потрапляв під перехресний «обстріл» жінок і звабниць. Не звертав уваги на їх компліменти, стосунки, погляди, оголені стрункі ніжки. Степан Васильович був закоханий, як йому здавалося, раз і назавжди.
Але неждано-негадано захворіла Олена. Як сніг на голову серед літа: хвороба важка — прикутість до ліжка. Старався розрадити біду посиленою увагою, вишукував найдієвіші ліки – все марно.
Чималий проміжок часу пролетів у космічнім просторі. Все частіше задумувався про виклик долі. Чому цю гірку чашу він має випити до дна? За які гріхи? Все більше давав знати потяг до інтимної близькості. Тепер на спокусливі погляди став дивитись по-іншому.
Леся, давня знайома Степана Васильовича, впала в око. То бісики звабні пустить, то слово миле проспіває, ненароком руки торкнеться. Ці стріли Амура впевнено заповнювали вільні комірки серця. З’явилася нав’язлива думка, яка все більше свердлила мозок: «Дружина хвора – це так. Шкода її. Але ж я маю право на хвилини чоловічого щастя…».
ххх
Це сталося випадково.
—Степане Васильовичу, не підкинете додому? Так треба, так треба! Вік вдячна буду, — прощебетала Леся одного дня під вечір.
—Чому б і ні? Це ж по дорозі, і мені веселіше.
—Я чула, що ваша дружина хвора?
—Куди від цього дінешся? Таку долю Бог послав.
—Не знаю, чи Бог, але всі маємо пройти тернистими шляхами, перетерпіти болі і надіятись на сонячно-радісні дні. Мабуть, не буває людини, в якої не було б тих чи інших проблем.
—Ви праві, Лесю. Так недосконало влаштоване наше буття-життя.
Ось і приїхали…
—Не знаю, чим вам і віддячити?
Степан Васильович не зчувся, як на щоці метеликом затріпотів ніжний дотик губ Лесі. Серце затремтіло, як пташка, що потрапила в сільце. Вночі майже не спав. Перед ним стояв усміхнений образ щебетухи Лесі. Її голос розсипався веселими дзвіночками.
І знову ота нав’язлива думка: «Я ж маю право на щастя».
Ні, він не забув про Олену. Вважав святим обов’язком доглядати її. Його душа була заповнена християнським милосердям.
Тому зовні все було, як завжди. Але не секрет, що кожна жінка —тонка психологиня, яка завжди відчуває зміни в поведінці тих, хто навколо неї.
—Степане, ти останнім часом став якийсь холодніший, погляд відводиш. У тебе хтось є? Ти не соромся, я пробачу. Це ж я винна, що не даю тобі того, що ти хотів, — якось мовила дружина.
Степан Васильович мовчав. Що тут скажеш? Тим часом красуня Леся оволоділа всім його єством. Тепер він шукав зустрічей з нею. І знаходив.
ххх
Якось сталася оказія, з якої знайомі посміялися, але яка засвідчила палку закоханість Лесі. Степана запросили на корпоратив на віддалену від міста дачу, щоб менше невсипуще око бачило. Він попередив Олену, але Лесю чомусь ні. Святкове дійство вдалося — збуджуючі напої, смачні наїдки, танці, гумор у спілкуванні – чого ще хотіти? Словом, вечірка на всі сто. І раптом…
В приміщення, де веселилась компанія, влетіла орлиця Леся. Збуджена до краю, не зважаючи на мирне застілля, вона розгримілася блискавками слів із української фольклорної скарбниці.
— Ах ти, харцизяко нещасний, звабнику бісів, гультяю безсоромний! Я вдома переживаю. Місця не знаходжу, а він, бачте, насолоджується з чужими. Брехун собачий, ще й слухавку не бере. Думав, я не знайду? Та я тебе з-під землі дістану!
Всі завмерли, стих і голос Лесі. В просторі святкового дійства почулось тихе:
— Степане, я ж тебе кохаю. Пішли зі мною.
Відомо, що сучасні жінки – це нащадки представниць древнього матріархату. Але тут стояла войовнича «амазонка», яка випускала слова стріли і ранила присутніх, а найперше – Степана Васильовича. Як вона знайшла свого ненаглядного серед хаосу дачних вуличок, одному Богу відомо.
Потрохи публіка оговталась, і всі стали вмовляти Лесю залишитись. «Амазонка» була непохитною.
—Поїхали! Таксі чекає! – владно наказала вона, взявши розгубленого Степана за руку і повела, немов приреченого до страти, на «ешафот».
Вам, мабуть, цікаво, яка кара чекала Степана Васильовича? Леся запросила його на каву. Після келишка коньяку грозові хмари розвіялися, буря стихла. Місяць, який безсоромно зазирав у вікно, бачив, як Леся виціловувала коханого, примовляючи: «Степанчику, любий, пробач мені. Я ж так напереживалась, місця не знаходила. Я тебе кохаю безмежно і навіки”.
ххх
Епілог цієї мелодрами щасливий і…сумний. Невдовзі Олена відійшла у засвіти. Зазначимо, що Степан доглядав її до останнього подиху. Леся не була осторонь. Через рік вони побралися. Як ви здогадалися, в новій сім’ї панує матріархат. «Амазонка» Леся не випускає з рук свого списа кохання. Але це й на краще…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…
Залишити коментар