Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов – це найгостріші виклики часу: війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.
— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів озброєній.
— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а тепер думає, чи давати зброю чи ні?
— Та вони Україну в полігон воєнний перетворили, і свою зброю випробовують. Бояться, що, не дай, Боже, Україна переможе росію.
— Така політика. А як воно буде і коли війна скінчиться, ніхто не знає. Віддали б той Донбас, і мир настав би.
— Е, ні! Не кажіть. Віддай їм Донбас, то путін піде на Київ, а там, дивись, і до нас дійде. Війна ще довго триватиме.
— Війна війною, а після неї що буде? Економіка зруйнована. Роботи теж не знайдеш. Не забувайте, що інвалідів з’явилося багато, а вони потребують уваги в першу чергу.
А що ми змінимо? Хіба поговоримо, і все. То доля наша така. Що написано на небі, те й збудеться. Хоч-не-хоч, а примирення потрібне.
— З ким примирюватися? Мене нещодавно попросили продовжити речення. «Ви русню ненавидите, тому що…». Я й відповіла «…Тому що вони – путінські зомбовані раби і нелюди, гірше звірів».
l
Ось така політико-психологічна суть моменту в судженнях простих людей. Пишу, а в голові думки рояться, немов бджоли у вулику. Ще недавно ми декларували ура-перемогу, чаювання в Криму. Тепер риторика різко змінилися. Все частіше звучить тема миру. В умовах воєнного стану не відчувається люті до агресора. Більше того, є й такі, що орків путіна захищають. А те смирення про невідворотність долі? Невже симфонія Незалежності грає сумну фінальну сцену? А серце матері? Воно крається і розривається на частини, вистукує сумні ноти по втраті сина, волає люттю, вимагаючи покарання вбивць, і разом з тим смиренно молиться, надіючись на Бога.
А тим часом наші захисники ідуть в пекельний бій. Їх мотивує любов до рідної землі, до суверенної Батьківщини. А ще існує споконвічний поклик до Волі і духу, що тіло зве до бою.
«Все в нас буде добре», — заспокоюють вони нас.
Дай, Боже, нам світлої, мирної днини і Перемоги!
А поки для роздумів – поетичні рядки.
Серце матері
Здалось мені –
закінчилась війна.
Не чути гуркоту гармат,
снарядів,
Заквітчана в вінках, іде
весна,
Несе всім мир, вселенську
радість
Обійнялися вороги, і
стали друзями,
Смертельні кулі відлетіли
в вирій.
Та хтось в куточку мається
у тузі
І витирає сльози з віч –
не вірить,
Що прийде час
Вселенської Любові.
У неї образ сина стоїть
перед очима.
З небес являється все
знову й знову,
Немов ця сповідь за якусь
провину.
Він захищав свій рід і
край,
І боронив Христову віру й
Україну.
Серце матері від болю
крається…
Він добрий був. Чому?
Чому загинув?
І молиться вона: «Отче
наш, як бути?
У вбивці теж є батько й
мати.
Як без каяття, без кари і
покути
Боротися із злом і ворогів
прощати?
Мовчить Господь. Та що
сказати?
Син Його віддав життя за
нас і віру
Шануйте пам’ять і гордіться – ви Героя мати!
Заспокоїлась… і тихо
мовила: «Я вірую…».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов – це найгостріші виклики часу: війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.
— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів озброєній.
— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а тепер думає, чи давати зброю чи ні?
— Та вони Україну в полігон воєнний перетворили, і свою зброю випробовують. Бояться, що, не дай, Боже, Україна переможе росію.
— Така політика. А як воно буде і коли війна скінчиться, ніхто не знає. Віддали б той Донбас, і мир настав би.
— Е, ні! Не кажіть. Віддай їм Донбас, то путін піде на Київ, а там, дивись, і до нас дійде. Війна ще довго триватиме.
— Війна війною, а після неї що буде? Економіка зруйнована. Роботи теж не знайдеш. Не забувайте, що інвалідів з’явилося багато, а вони потребують уваги в першу чергу.
А що ми змінимо? Хіба поговоримо, і все. То доля наша така. Що написано на небі, те й збудеться. Хоч-не-хоч, а примирення потрібне.
— З ким примирюватися? Мене нещодавно попросили продовжити речення. «Ви русню ненавидите, тому що…». Я й відповіла «…Тому що вони – путінські зомбовані раби і нелюди, гірше звірів».
ххх
Ось така політико-психологічна суть моменту в судженнях простих людей. Пишу, а в голові думки рояться, немов бджоли у вулику. Ще недавно ми декларували ура-перемогу, чаювання в Криму. Тепер риторика різко змінилися. Все частіше звучить тема миру. В умовах воєнного стану не відчувається люті до агресора. Більше того, є й такі, що орків путіна захищають. А те смирення про невідворотність долі? Невже симфонія Незалежності грає сумну фінальну сцену? А серце матері? Воно крається і розривається на частини, вистукує сумні ноти по втраті сина, волає люттю, вимагаючи покарання вбивць, і разом з тим смиренно молиться, надіючись на Бога.
А тим часом наші захисники ідуть в пекельний бій. Їх мотивує любов до рідної землі, до суверенної Батьківщини. А ще існує споконвічний поклик до Волі і духу, що тіло зве до бою.
«Все в нас буде добре», — заспокоюють вони нас.
Дай, Боже, нам світлої, мирної днини і Перемоги!
А поки для роздумів – поетичні рядки.
Серце матері
Здалось мені – закінчилась війна.
Не чути гуркоту гармат, снарядів,
Заквітчана в вінках, іде весна,
Несе всім мир, вселенську радість
Обійнялися вороги, і стали друзями,
Смертельні кулі відлетіли в вирій.
Та хтось в куточку мається у тузі
І витирає сльози з віч – не вірить,
Що прийде час
Вселенської Любові.
У неї образ сина стоїть перед очима.
З небес являється все знову й знову,
Немов ця сповідь за якусь провину.
Він захищав свій рід і край,
І боронив Христову віру й Україну.
Серце матері від болю крається…
Він добрий був. Чому? Чому загинув?
І молиться вона: «Отче наш, як бути?
У вбивці теж є батько й мати.
Як без каяття, без кари і покути
Боротися із злом і ворогів прощати?
Мовчить Господь. Та що сказати?
Син Його віддав життя за нас і віру
Шануйте пам’ять і гордіться – ви Героя мати!
Заспокоїлась… і тихо мовила: «Я вірую…».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов – це найгостріші виклики часу: війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
Залишити коментар