Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.
Хто думав, що Україну і українців кинуть на рейки під колеса безжального рашистського панцерника, який буде трощити, нищити все духовне, матеріальне, культурне надбання народу й держави?
Я – «дитина війни», Другої світової.
В ті далекі повоєнні роки, незважаючи на бідність, ми були під впливом наслідків воєнних баталій. Гралися у війну, поділившись на «наших» і «фашистів». Дитячим переможним гаслом було: «Гітлер капут!».
Ми кидалися камінцями, стріляли з рогаток. Поля, пагорби і ліси були тоді засіяні патронами, гранатами, мінами тощо. Багато людей травмувалися або загинули. Найбільше – дітей.
Трагічна сторінка життя, яка нікого нічому не навчила. Ми швидко призвичаїлись до мирного життя, не забезпечивши себе захистом від зла, агресії і можливої окупації…
На жаль, зло не спить. Воно, як виявилось, накопичило засоби для нового підкорення інших народів та країн.
Запам’яталось кимось сказане у розмові:
— Дехто твердить, що добро і зло існують не на небі, а в душах наших. То як визначити, скільки в людини того чи іншого? Яка сила має перевагу?
— Та, яку ти «підгодовуєш» своїми думками! – прозвучала відповідь.
Рашистське зло не тільки «підгодовується», але й живиться владою та державою. І наші добрі наміри бути нейтральними, без належної сучасної зброї обернулися кривавою трагедією.
Теперішні «діти війни» не граються у війну, а проводять час у смартфонах. Дорослі мають на озброєнні гасло «Рашистів – у пекло!».
Але це ніщо інше, як психологічна ширма для самозаспокоєння, тому що московія і є агресивним потенційним злом та пеклом для всього світу. Вона намагається гієною огненною поглинути добро, любов та мир.
Вона залишає після себе випалену землю.
Намагається похитнути наш дух.
Світова спільнота не відчуває загрози для себе, не поспішає на допомогу стражденному народу.
Не раз почуєш: «Ми переможемо і заживемо щасливо, багато та красиво!». Не маємо права легковажити. Попереду – смертельні битви зі зброєю в руках та не менш відповідальна праця за наше відродження. Вірмо, працюймо і в бою перемагаймо!
х х х
Царство небесне
закрилося хмарами,
Бог притомився від
людських гріхів.
Здригається Всесвіт.
Якою ще карою
Війни спинити –
люцифера засів?
О, Україно, стражденна
державо!
Близько від прірви
проклався твій путь.
Окрилені коні козацькою
славою,
Надію на благо і щастя
несуть.
Кажуть, надія вмирає
останньою.
А як же ті хлопці, що впали
в бою?
Вони в надвечір’я і з
зіркою ранньою
За матір-Вітчизну стояли
в строю.
Вони були перші! Взялися
за зброю
Супроти насильства,
рашистського рабства.
Імена їхні вписані в Книгу
Героїв
І навічно – у пам’ять
Небесного Царства.
х х х
Ми молимось, віримо в
Царство Небесне.
Там – спокій, блаженство,
омріяний рай.
А рай – це світанки,
позначені веснами,
Це – мир і кохання,
дзвінкий водограй.
Це – усмішка матері,
радість дитинства,
Це – праця на благо своєї
родини,
Це – віра Христова добра
й благочинства,
Це — гордість і слава твоєї
країни.
Ми йдем босоніж по
колючій стерні,
Наступаєм на міни і
ранимо ноги.
Ми ступаєм по гострому
битому склі,
І кривавиться наша до волі
дорога.
Нестерпнії муки!..
Безціннії втрати!..
Духовного сущого від
цвіту калини.
В ім’я раю земного ми
мусим стояти.
Стіною стояти, моя
Україно!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.
Хто думав, що Україну і українців кинуть на рейки під колеса безжального рашистського панцерника, який буде трощити, нищити все духовне, матеріальне, культурне надбання народу й держави?
Я – «дитина війни», Другої світової.
В ті далекі повоєнні роки, незважаючи на бідність, ми були під впливом наслідків воєнних баталій. Гралися у війну, поділившись на «наших» і «фашистів». Дитячим переможним гаслом було: «Гітлер капут!».
Ми кидалися камінцями, стріляли з рогаток. Поля, пагорби і ліси були тоді засіяні патронами, гранатами, мінами тощо. Багато людей травмувалися або загинули. Найбільше – дітей.
Трагічна сторінка життя, яка нікого нічому не навчила. Ми швидко призвичаїлись до мирного життя, не забезпечивши себе захистом від зла, агресії і можливої окупації…
На жаль, зло не спить. Воно, як виявилось, накопичило засоби для нового підкорення інших народів та країн.
Запам’яталось кимось сказане у розмові:
— Дехто твердить, що добро і зло існують не на небі, а в душах наших. То як визначити, скільки в людини того чи іншого? Яка сила має перевагу?
— Та, яку ти «підгодовуєш» своїми думками! – прозвучала відповідь.
Рашистське зло не тільки «підгодовується», але й живиться владою та державою. І наші добрі наміри бути нейтральними, без належної сучасної зброї обернулися кривавою трагедією.
Теперішні «діти війни» не граються у війну, а проводять час у смартфонах. Дорослі мають на озброєнні гасло «Рашистів – у пекло!».
Але це ніщо інше, як психологічна ширма для самозаспокоєння, тому що московія і є агресивним потенційним злом та пеклом для всього світу. Вона намагається гієною огненною поглинути добро, любов та мир.
Вона залишає після себе випалену землю.
Намагається похитнути наш дух.
Світова спільнота не відчуває загрози для себе, не поспішає на допомогу стражденному народу.
Не раз почуєш: «Ми переможемо і заживемо щасливо, багато та красиво!». Не маємо права легковажити. Попереду – смертельні битви зі зброєю в руках та не менш відповідальна праця за наше відродження. Вірмо, працюймо і в бою перемагаймо!
х х х
Царство небесне закрилося хмарами,
Бог притомився від людських гріхів.
Здригається Всесвіт. Якою ще карою
Війни спинити – люцифера засів?
О, Україно, стражденна державо!
Близько від прірви проклався твій путь.
Окрилені коні козацькою славою,
Надію на благо і щастя несуть.
Кажуть, надія вмирає останньою.
А як же ті хлопці, що впали в бою?
Вони в надвечір’я і з зіркою ранньою
За матір-Вітчизну стояли в строю.
Вони були перші! Взялися за зброю
Супроти насильства, рашистського рабства.
Імена їхні вписані в Книгу Героїв
І навічно – у пам’ять Небесного Царства.
х х х
Ми молимось, віримо в Царство Небесне.
Там – спокій, блаженство, омріяний рай.
А рай – це світанки, позначені веснами,
Це – мир і кохання, дзвінкий водограй.
Це – усмішка матері, радість дитинства,
Це – праця на благо своєї родини,
Це – віра Христова добра й благочинства,
Це — гордість і слава твоєї країни.
Ми йдем босоніж по колючій стерні,
Наступаєм на міни і ранимо ноги.
Ми ступаєм по гострому битому склі,
І кривавиться наша до волі дорога.
Нестерпнії муки!.. Безціннії втрати!..
Духовного сущого від цвіту калини.
В ім’я раю земного ми мусим стояти.
Стіною стояти, моя Україно!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Залишити коментар