Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг Микола зателефонував із самого ранку:
— Прости мене, може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.
— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я.
І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї не попросив?
І зароїлися спогади, як бджоли у вулику.
х х х
У чоловічому товаристві не раз буває, коли після суперечок про воєнну стратегію та недосконалу владу заходить розмова про тещу.
Поважний сім’янин Максим нас просвіщає:
— Я до своєї тещі від дня заручин звертаюсь «мамо». Їй приємно, і мені не шкодить.
— Теща є теща, і ніяка вона не мама. У мене мама одна – та, що народила. Крапка. А теща завжди на боці дочки виступає. Думаєте, цей конфлікт інтересів випадковий? Недаремно народ про тещ анекдоти складає. Ось послухайте… На день народження зять купив тещі будівельну каску. Його запитують: «Для чого?». – «Щоб землю з лопати оббивати, коли город копатимемо».., — жартує Андрій.
— Анекдот анекдотом, а у мене теща — змія. І це «не так», і те “неправильно”. Ще й дочка допомагає. Розізлили до краю. Якось схопив поліно і попередив: «Я за себе не відповідаю. Можу вдарити». То теща аж на піч заховалася. Що ви думаєте? Допомогло. Тихіше стало, — додає Петро.
— Ти звинувачуєш тещу, а сам який? Додому не спішиш з роботи, а зі своїми друзяками йдеш у генделик «на пиво». Додому який приходиш? Теж мені розумник. Я, наприклад, без тещі нікуди. Вона і хату прибере, і онука догляне, ще й обід чи вечерю приготує. То скажи, яке я маю право її критикувати? А хіба біологічна мама іноді не кидає своїх діток? Згадай «Катерину» Шевченка. А в пресі хіба мало таких випадків описують? — опонує присутнім Іван.
Розійшлися думки, як у морі кораблі. І в тому розбурханому морі спорів декому у Бога, справді, треба прощення просити. Як у церкві – на колінах.
х х х
Та хай собі. Як казала моя мати, на голови тих упаде, хто добра не шанує. А спомини розгулялися не на жарт. Якою була Віра Василівна, моя теща?
Признаюся, довго і пильно приглядалася до зятя. Мов рентгеном просвічувала. Аякже: я приїжджий, інформації про мене ніякої. А вона віддає у його руки найбільш дорогоцінний скарб – донечку. Спочатку намагалась «цінні» поради давати. Бувало, просив: «Мамо, ми якось самі розберемось. Навіщо вам наші клопоти?». Мудра була теща – не сперечалась. Відомо, що розум – від батьків, а мудрість – із скарбниці життя набирається. Тут хто скільки запозичить, стільки й має. Один розтринькає, а інший в засіки розуму складає.
Моя теща-мама у житті багато випробувань мала. І війну пережила, і втрату першого чоловіка. У повоєнні голодні роки теж було не легше. П’ятеро діток – трьох синів, двох доньок виховала-виплекала своїм серцем і душею. Всі з вищою освітою. І сім’ю з вищим статусом доброзичливості збудувала. Віра Василівна не розділяла свою материнську любов на своїх дітей та інших. Скажімо, невістки теж були її дітьми.
Приїжджаю часом в гості, а вона мені: «Я тобі, Толику, рибки печеної приготувала і печінку телячу».
«Звідки ви знаєте, що мені до смаку?» — дивувався не раз я. – «Ти ж мій четвертий синочок!» – лагідно промовляла вона. Скажіть: хіба після таких слів у вас зародиться сумнів, як кого називати? Своєю добротою і толерантністю вона була другою мамою. Мені імпонувала її родинна позиція, де діяло правило: «Сім’я – це святе». О, вона була тверда характером. Хворість передчасно забрала її рідного Станіслава, поляка за національністю. Ветерани прийшли до неї просити дозволу на проведення поминальної процесії з прапорами і масовим мітингом.
Теща категорично відмовила: «Тільки із священником, за християнським обрядом!». Комуністи відступили.
Після кількох переїздів (Любешів, Камінь-Каширський, Нововолинськ) ми якось з Ковеля завітали до неї в гості. Теща мешкала із сином Михайлом та невісткою Марією. Під час обіду раптом заявила: «Я хочу пожити з вами. Візьмете?».
Я знав, що здоров’я у неї похитнулося після інсульту. Та ще й вік – 83! Як їй буде звикати на новому місці?
Але сказав рішуче:
— Поїхали хоч зараз!
З дружиною Марією ми розуміли: їй так хотілося побути біля своєї улюбленої доньки на схилі віку, відчути її тепло. За якусь годину вона зібрала свої скромні пожитки, і ми поїхали. Нам було з нею добре, а вона тішилась тим.
Та не довго щастя панувало – хвороба прогресувала, і через три місяці закрилися її добрі материнські очі. Опіка над нею в ці останні дні була нашим дарунком і обов’язком.
— Прости нас, мамо, що було не так, — промовляю я сьогодні в думках не раз.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг Микола зателефонував із самого ранку:
— Прости мене, може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.
— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я.
І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї не попросив?
І зароїлися спогади, як бджоли у вулику.
х х х
У чоловічому товаристві не раз буває, коли після суперечок про воєнну стратегію та недосконалу владу заходить розмова про тещу.
Поважний сім’янин Максим нас просвіщає:
— Я до своєї тещі від дня заручин звертаюсь «мамо». Їй приємно, і мені не шкодить.
— Теща є теща, і ніяка вона не мама. У мене мама одна – та, що народила. Крапка. А теща завжди на боці дочки виступає. Думаєте, цей конфлікт інтересів випадковий? Недаремно народ про тещ анекдоти складає. Ось послухайте… На день народження зять купив тещі будівельну каску. Його запитують: «Для чого?». – «Щоб землю з лопати оббивати, коли город копатимемо».., — жартує Андрій.
— Анекдот анекдотом, а у мене теща — змія. І це «не так», і те “неправильно”. Ще й дочка допомагає. Розізлили до краю. Якось схопив поліно і попередив: «Я за себе не відповідаю. Можу вдарити». То теща аж на піч заховалася. Що ви думаєте? Допомогло. Тихіше стало, — додає Петро.
— Ти звинувачуєш тещу, а сам який? Додому не спішиш з роботи, а зі своїми друзяками йдеш у генделик «на пиво». Додому який приходиш? Теж мені розумник. Я, наприклад, без тещі нікуди. Вона і хату прибере, і онука догляне, ще й обід чи вечерю приготує. То скажи, яке я маю право її критикувати? А хіба біологічна мама іноді не кидає своїх діток? Згадай «Катерину» Шевченка. А в пресі хіба мало таких випадків описують? — опонує присутнім Іван.
Розійшлися думки, як у морі кораблі. І в тому розбурханому морі спорів декому у Бога, справді, треба прощення просити. Як у церкві – на колінах.
х х х
Та хай собі. Як казала моя мати, на голови тих упаде, хто добра не шанує. А спомини розгулялися не на жарт. Якою була Віра Василівна, моя теща?
Признаюся, довго і пильно приглядалася до зятя. Мов рентгеном просвічувала. Аякже: я приїжджий, інформації про мене ніякої. А вона віддає у його руки найбільш дорогоцінний скарб – донечку. Спочатку намагалась «цінні» поради давати. Бувало, просив: «Мамо, ми якось самі розберемось. Навіщо вам наші клопоти?». Мудра була теща – не сперечалась. Відомо, що розум – від батьків, а мудрість – із скарбниці життя набирається. Тут хто скільки запозичить, стільки й має. Один розтринькає, а інший в засіки розуму складає.
Моя теща-мама у житті багато випробувань мала. І війну пережила, і втрату першого чоловіка. У повоєнні голодні роки теж було не легше. П’ятеро діток – трьох синів, двох доньок виховала-виплекала своїм серцем і душею. Всі з вищою освітою. І сім’ю з вищим статусом доброзичливості збудувала. Віра Василівна не розділяла свою материнську любов на своїх дітей та інших. Скажімо, невістки теж були її дітьми.
Приїжджаю часом в гості, а вона мені: «Я тобі, Толику, рибки печеної приготувала і печінку телячу».
«Звідки ви знаєте, що мені до смаку?» — дивувався не раз я. – «Ти ж мій четвертий синочок!» – лагідно промовляла вона. Скажіть: хіба після таких слів у вас зародиться сумнів, як кого називати? Своєю добротою і толерантністю вона була другою мамою. Мені імпонувала її родинна позиція, де діяло правило: «Сім’я – це святе». О, вона була тверда характером. Хворість передчасно забрала її рідного Станіслава, поляка за національністю. Ветерани прийшли до неї просити дозволу на проведення поминальної процесії з прапорами і масовим мітингом.
Теща категорично відмовила: «Тільки із священником, за християнським обрядом!». Комуністи відступили.
Після кількох переїздів (Любешів, Камінь-Каширський, Нововолинськ) ми якось з Ковеля завітали до неї в гості. Теща мешкала із сином Михайлом та невісткою Марією. Під час обіду раптом заявила: «Я хочу пожити з вами. Візьмете?».
Я знав, що здоров’я у неї похитнулося після інсульту. Та ще й вік – 83! Як їй буде звикати на новому місці?
Але сказав рішуче:
— Поїхали хоч зараз!
З дружиною Марією ми розуміли: їй так хотілося побути біля своєї улюбленої доньки на схилі віку, відчути її тепло. За якусь годину вона зібрала свої скромні пожитки, і ми поїхали. Нам було з нею добре, а вона тішилась тим.
Та не довго щастя панувало – хвороба прогресувала, і через три місяці закрилися її добрі материнські очі. Опіка над нею в ці останні дні була нашим дарунком і обов’язком.
— Прости нас, мамо, що було не так, — промовляю я сьогодні в думках не раз.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар