Повідомлення в номер / Зранене крило Жар-птиці кохання

Саме так захопила мене  книга Михайла Юхти під назвою «Долю обрав сам». В ній йдеться про життя і долю дисидента-шістдесятника Дмитра Іващенка. Тут історія боротьби за українство, мову, незалежність.  Разом з тим автор не оминає такої чутливої  теми, як кохання.  Адже кохання – це тонка духовна субстанція, яка змінює наше буття, окрилює  творчий дух, долає сил і натхнення. 

Воно сизокрилою Жар-птицею прилітає несподівано, негадано, сяйне щастям, заворожить красою. Буває, що й зникне  в навколишньому загадковому просторі.

Дмитро Іващенко словом торкнувся крила цієї загадкової птахи. Саме закоханість змінила вектори його життя, а разом із тим — погляди на нашу споконвічну боротьбу  за Волю і Долю.  

Розпочиналася історія його  першого кохання в останній день жорстокої, кривавої  війни   у німецькому місті Штетін, що на Одері. З нагоди  так званої  перемоги Іващенко отримав  три  вільних дні відпустки  і вирішив ознайомитися з містом.  Роздобув велосипеда й  поїхав по незнайомих вулицях. У-х-х! Нарешті тиша! Не чути пострілів  гармат, і вибухів бомб  і снарядів.

І він  на радощах  чимдуж накручував педалі. Не зчувся,  як зачепив велосипедистку, що їхала поруч,  і вони обоє попадали на землю. 

– Що ви наробили? Це ж не мій ровер! – почув він, немов через сон, рідну українську мову. 

З несподівання розгубився і не знав, що сказати. Отямившись, став заспокоювати, ремонтувати пошкоджене колесо і знайомитись. Саме у ці хвилини між ними сяйнула іскра кохання.

Вслухаймося в цю мелодію тонких почуттів у викладі Михайла Юхти:

«У неповних двадцять чотири спрагле серце Дмитра не могло не чути мелодії Весни. Перше кохання… Бентежне благоговіння перед  юною дівчиною. Радість, захоплення, ніжність, якою він був наповнений вщерть. Відчуття окриленості. Щемне бажання бути поруч. Дивитися і любуватися нею, не помічаючи руїн навкруг. Дмитро в ці хвилини відчував, як ніжна блакить її очей хлюпала на нього і огортала чарівною хвилею».

Марія (так звали дівчину) розповідала про себе, про рідне село Мильці, що на Волині, і тихим глибоким голосом наспівувала Дмитрові мелодії народних пісень. Автор пише: «Іващенка вразила обізнаність і любов до рідного краю цієї диво-дівчини. Її розповіді і пісні давали привід думати, що Волинь насправді казкова». 

Але сталося те, що сталося. Війна безжальна, і щастя в ній довготривалим не буває. Військову частину Іващенка передислокували в інше місце. Та іскра кохання не погасла, вона залишилася в його серці.

l

Демобілізація для Дмитра Іващенка усміхнулась в жовтні 1945 року.

На крилах радості летів до рідних Шишаків, де на нього з нетерпінням чекали батьки та родина. Приймали як найдорожчого, найулюбленішого гостя.

Та щасливі миті гостин промайнули стрілою.  Життя підказувало – треба братися до роботи. Освіту в Одеському педінституті Іващенко вирішив  продовжувати на заочно. Декан філологічного факультету вмовляв вчитись далі на стаціонарі, але Дмитро настояв на своєму. Іскра кохання  розгорялася і кликала на Волинь.

В Полтавському облвно  на його прохання видали скерування на вчительську роботу до Луцька. Він прямував  туди, де сяяла його зоря кохання на ім’я Марійка Мочичук.  Дмитро не знав, яка трагічна і разом з тим героїчна доля чекала на Марійку, а через роки — і на нього, де  табори, тортури та знущання.

Михайло Юхта поетичними словом передає почуття свого героя:

Тобі зозуля накувала

  щастя,

Мені ж вороння крякало

         сумне… сумне…

Та, попри все, душа закоханого Дмитра рвалася до квітучих Мильців, що притулились до тихоплинної річки Турії.

Автор, немов заглядає в комірку анатомії кохання двох сердець:

«А ця дівчина з Волині чимось заполонила його серце. Мабуть тим, що приваблювала, маючи поетичну духовно  багату натуру… Крім того, чарівна волинянка була безкомпромісна в любові до України. Між ними спалахнула іскра щирих романтичних стосунків».

І ось по дорозі з Луцька до Мильців Дмитро згодом дізнається, що його Марійки немає. Сум і відчай огорнули юнака.

Михайло Юхта передає цей стан душі Дмитра: «Дорога в селі низько стелилася. В уяві Іващенко бачив струнку постать Марійки. Як в тумані, ніби вибігла подивитися – чи не йде Дмитро?

І тієї миті йому здалося, що перед ним бігла Марійка  й лунала пісня…

Благословенне почуття першого кохання! Яке близьке і щире»… 

l

Від мешканця села історика Івана Іващенка дізнався, що Марія Мочичук була зв’язковою УПА. І коли група вояків упівців потрапила в оточення, вона отримала завдання пробратися до оточених і передати наказ іти на Захід в ліси. 

Михайло Юхта пише: «Дівчина була смілива і відповідальна. Отримавши доручення, вона вночі, оминаючи пости енкаведистів, пробралася до вказаного місця  і передала наказ негайно вийти із розташування».

Знайомими  стежками, під покровом ночі зв’язкова Марія впевнено повела групу упівців   заданим  маршрутом. Їх переслідували енкаведисти. Під час перестрілки один із вояків був поранений. Марійка, не гаючи часу, надала першу медичну допомогу, і тим самим врятувала  його життя.

Дорога була непростою – густі зарості, кущі, болотиста місцевість і темрява ускладнювали рух бійців. Але вона, незважаючи на труднощі, вивела групу вояків до місця призначення, звідки вони мали іти самі.

Марійка ж залишилася, щоб відволікти енкаведистів від основної групи. Звивистою стежкою побігла до криївки. Та було вже пізно:  переслідувачі були поруч. Вона чула їхні голоси, гарчання вівчарки.

Про останні хвилини зв’язкової Михайло Юхта пише:

— Ну, все! Яка страшна “смерть? – подумала дівчина. – Краще… ніж здатися… Далі вона схилилася, піднесла пістолет до скроні і натиснула курок. Так і застигла… Усе навколо в лісі зашуміло. Над криївкою пішов дощ, холодний, краплистий, рясний, як злива. Марійка  лежала нерухома… Природа дихала ранковою свіжістю.  А в  Мильцях ще  ніхто не знав, що це був останній Марійчин ранок»…

Розповідь обірвалася, як життя Марійки.

Автор  продовжує цю сповідь, трагічну, патріотичну і жертовну: «Дмитрові в ту мить здалося, що його знайомство, зустрічі з нею, були ніби в сні… Не вірилося йому… Ой, як не вірилося…  Він у сльозах стояв біля пагорбка землі, під яким лежало його перше кохання. Тужливо вдивлявся в літери на хресті. Довго стояв над могилою у задумі. Скорбота, біль, линули з душі Дмитра. А серед гілля самотньої берізки йому почулося: «Не забудь! Не забудь! Не забудь!».

l

Що ж, мій шановний читачу, і  ми схилімо голови в пошані перед цим світлим, чистим і душевним  коханням. 

Пізнання істини

Дмитру Іващенку присвячую

Він вдихав небо

Її голубих очей.

Купався в її ніжності,

Насолоджувався 

Мелодією її голосу.

Був щасливим 

Від доторку її рук.

Навколишній світ 

Ставав прекрасним,

Коли цвітом усміху

Вона обсипала його.

х  х  х

Він задихався 

Від зажури в її очах.

Замерзав 

Від її холодних слів.

Прагнув  

Визволити із полону

 смутку.

Був нещасним, 

Коли на пагорбок землі, 

Під яким спочила кохана

Падали його сльози.

Світ видавався 

Нікчемним та жорстоким.

Кохання!..

Він пізнав його…

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: ось цю чарівну волинянку Марійку Мочичук зустрів Дмитро Іващенко на Одері. Її фото з дарчим написом зберігав усе своє життя.

Фото з книги Михайла Юхти «Долю обрав сам».

l

ВІД РЕДАКЦІЇ: 3 жовтня наш колега, ветеран української журналістики Михайло Юхта відзначив свій 80-й день народження. З цієї нагоди щиросердно вітаємо Заслуженого журналіста України, члена НСЖУ, лауреата звання «Відмінник радіо і телебачення України», Золотої медалі української журналістики, призу Популярності, Почесного знака Національної спілки журналістів України, бажаємо нових творчих успіхів, активного довголіття, Божого благословення на кожен прийдешній день!

З роси і води, шановний ювіляре! 

Саме так захопила мене  книга Михайла Юхти під назвою «Долю обрав сам». В ній йдеться про життя і долю дисидента-шістдесятника Дмитра Іващенка. Тут історія боротьби за українство, мову, незалежність.  Разом з тим автор не оминає такої чутливої  теми, як кохання.  Адже кохання – це тонка духовна субстанція, яка змінює наше буття, окрилює  творчий дух, долає сил і натхнення. 

Воно сизокрилою Жар-птицею прилітає несподівано, негадано, сяйне щастям, заворожить красою. Буває, що й зникне  в навколишньому загадковому просторі.

Дмитро Іващенко словом торкнувся крила цієї загадкової птахи. Саме закоханість змінила вектори його життя, а разом із тим — погляди на нашу споконвічну боротьбу  за Волю і Долю.  

Розпочиналася історія його  першого кохання в останній день жорстокої, кривавої  війни   у німецькому місті Штетін, що на Одері. З нагоди  так званої  перемоги Іващенко отримав  три  вільних дні відпустки  і вирішив ознайомитися з містом.  Роздобув велосипеда й  поїхав по незнайомих вулицях. У-х-х! Нарешті тиша! Не чути пострілів  гармат, і вибухів бомб  і снарядів.

І він  на радощах  чимдуж накручував педалі. Не зчувся,  як зачепив велосипедистку, що їхала поруч,  і вони обоє попадали на землю. 

– Що ви наробили? Це ж не мій ровер! – почув він, немов через сон, рідну українську мову. 

З несподівання розгубився і не знав, що сказати. Отямившись, став заспокоювати, ремонтувати пошкоджене колесо і знайомитись. Саме у ці хвилини між ними сяйнула іскра кохання.

Вслухаймося в цю мелодію тонких почуттів у викладі Михайла Юхти:

«У неповних двадцять чотири спрагле серце Дмитра не могло не чути мелодії Весни. Перше кохання… Бентежне благоговіння перед  юною дівчиною. Радість, захоплення, ніжність, якою він був наповнений вщерть. Відчуття окриленості. Щемне бажання бути поруч. Дивитися і любуватися нею, не помічаючи руїн навкруг. Дмитро в ці хвилини відчував, як ніжна блакить її очей хлюпала на нього і огортала чарівною хвилею».

Марія (так звали дівчину) розповідала про себе, про рідне село Мильці, що на Волині, і тихим глибоким голосом наспівувала Дмитрові мелодії народних пісень. Автор пише: «Іващенка вразила обізнаність і любов до рідного краю цієї диво-дівчини. Її розповіді і пісні давали привід думати, що Волинь насправді казкова». 

Але сталося те, що сталося. Війна безжальна, і щастя в ній довготривалим не буває. Військову частину Іващенка передислокували в інше місце. Та іскра кохання не погасла, вона залишилася в його серці.

ххх

Демобілізація для Дмитра Іващенка усміхнулась в жовтні 1945 року.

На крилах радості летів до рідних Шишаків, де на нього з нетерпінням чекали батьки та родина. Приймали як найдорожчого, найулюбленішого гостя.

Та щасливі миті гостин промайнули стрілою.  Життя підказувало – треба братися до роботи. Освіту в Одеському педінституті Іващенко вирішив  продовжувати на заочно. Декан філологічного факультету вмовляв вчитись далі на стаціонарі, але Дмитро настояв на своєму. Іскра кохання  розгорялася і кликала на Волинь.

В Полтавському облвно  на його прохання видали скерування на вчительську роботу до Луцька. Він прямував  туди, де сяяла його зоря кохання на ім’я Марійка Мочичук.  Дмитро не знав, яка трагічна і разом з тим героїчна доля чекала на Марійку, а через роки — і на нього, де  табори, тортури та знущання.

Михайло Юхта поетичними словом передає почуття свого героя:

Тобі зозуля накувала щастя,

Мені ж вороння крякало  сумне… сумне…

Та, попри все, душа закоханого Дмитра рвалася до квітучих Мильців, що притулились до тихоплинної річки Турії.

Автор, немов заглядає в комірку анатомії кохання двох сердець:

«А ця дівчина з Волині чимось заполонила його серце. Мабуть тим, що приваблювала, маючи поетичну духовно  багату натуру… Крім того, чарівна волинянка була безкомпромісна в любові до України. Між ними спалахнула іскра щирих романтичних стосунків».

І ось по дорозі з Луцька до Мильців Дмитро згодом дізнається, що його Марійки немає. Сум і відчай огорнули юнака.

Михайло Юхта передає цей стан душі Дмитра: «Дорога в селі низько стелилася. В уяві Іващенко бачив струнку постать Марійки. Як в тумані, ніби вибігла подивитися – чи не йде Дмитро?

І тієї миті йому здалося, що перед ним бігла Марійка  й лунала пісня…

Благословенне почуття першого кохання! Яке близьке і щире»… 

ххх

Від мешканця села історика Івана Іващенка дізнався, що Марія Мочичук була зв’язковою УПА. І коли група вояків упівців потрапила в оточення, вона отримала завдання пробратися до оточених і передати наказ іти на Захід в ліси. 

Михайло Юхта пише: «Дівчина була смілива і відповідальна. Отримавши доручення, вона вночі, оминаючи пости енкаведистів, пробралася до вказаного місця  і передала наказ негайно вийти із розташування».

Знайомими  стежками, під покровом ночі зв’язкова Марія впевнено повела групу упівців   заданим  маршрутом. Їх переслідували енкаведисти. Під час перестрілки один із вояків був поранений. Марійка, не гаючи часу, надала першу медичну допомогу, і тим самим врятувала  його життя.

Дорога була непростою – густі зарості, кущі, болотиста місцевість і темрява ускладнювали рух бійців. Але вона, незважаючи на труднощі, вивела групу вояків до місця призначення, звідки вони мали іти самі.

Марійка ж залишилася, щоб відволікти енкаведистів від основної групи. Звивистою стежкою побігла до криївки. Та було вже пізно:  переслідувачі були поруч. Вона чула їхні голоси, гарчання вівчарки.

Про останні хвилини зв’язкової Михайло Юхта пише:

— Ну, все! Яка страшна “смерть? – подумала дівчина. – Краще… ніж здатися… Далі вона схилилася, піднесла пістолет до скроні і натиснула курок. Так і застигла… Усе навколо в лісі зашуміло. Над криївкою пішов дощ, холодний, краплистий, рясний, як злива. Марійка  лежала нерухома… Природа дихала ранковою свіжістю.  А в  Мильцях ще  ніхто не знав, що це був останній Марійчин ранок»…

Розповідь обірвалася, як життя Марійки.

Автор  продовжує цю сповідь, трагічну, патріотичну і жертовну: «Дмитрові в ту мить здалося, що його знайомство, зустрічі з нею, були ніби в сні… Не вірилося йому… Ой, як не вірилося…  Він у сльозах стояв біля пагорбка землі, під яким лежало його перше кохання. Тужливо вдивлявся в літери на хресті. Довго стояв над могилою у задумі. Скорбота, біль, линули з душі Дмитра. А серед гілля самотньої берізки йому почулося: «Не забудь! Не забудь! Не забудь!».

ххх

Що ж, мій шановний читачу, і  ми схилімо голови в пошані перед цим світлим, чистим і душевним  коханням. 

х  х  х

НА СВІТЛИНАХ: ось цю чарівну волинянку Марійку Мочичук зустрів Дмитро Іващенко на Одері. Її фото з дарчим написом зберігав усе своє життя.

Фото з книги Михайла Юхти «Долю обрав сам».

ххх

ВІД РЕДАКЦІЇ: 3 жовтня наш колега, ветеран української журналістики Михайло Юхта відзначив свій 80-й день народження. З цієї нагоди щиросердно вітаємо Заслуженого журналіста України, члена НСЖУ, лауреата звання «Відмінник радіо і телебачення України», Золотої медалі української журналістики, призу Популярності, Почесного знака Національної спілки журналістів України, бажаємо нових творчих успіхів, активного довголіття, Божого благословення на кожен прийдешній день!

З роси і води, шановний ювіляре!