Приємний, вихований, щирий – таке враження склалося після кількох хвилин знайомства з ковельчанином Олександром Оліферчуком. А якщо запитати у нього, що в його житті найдорожче і найважливіше, – без вагань відповість: "Діти, сім'я". А потім, на мить задумавшись, додасть: "І щоб не гинули люди, не було війни…".
Народився Олександр Оліферчук у 1944 році в с. Голубне, що на Рівненщині. Його батько загинув під час Великої Вітчизняної війни. Пригадує, що з фронту встиг надіслати два листи, проте скільки б згодом не шукав, не зміг знайти безцінних аркушів.
Матір одна виростила трьох синів. Нелегко доводилось простій доярці без чоловічого плеча. Тому й маленькому Сашкові було не до дитячих ігор та забав, бо і за господарством потрібно було доглядати, і не відставати у школі. Тим часом старші брати вже працювали у колгоспі.
Закінчивши вісім класів у місцевій школі, продовжив навчання в дитячому будинку в сусідньому селі. Про проведені там два роки любить пригадувати чоловік. Адже саме в цьому закладі привчився до порядку й дисципліни і, водночас, відчував турботу й тепло, здавалося б, від зовсім сторонніх людей. Та й сам не сидів без діла: дбав про молодших дітей, допомагав вихователям.
А ще йому часто приходить на пам'ять, як маленьким хлопчиною захоплювався людьми у військовій формі, адже вони подарували всім нам мирне небо, звільнили рідну землю від загарбників. Саме таким героєм був і його батько…
У післявоєнні роки в селі було чимало військових, адже поряд знаходився військовий полігон. Тож дітлахи зграйками бігали за солдатами, зустрічали їх, проводжали, віддавали честь. Тому й вирішив Сашко, що, подорослішавши, стане військовим, щоб, як вони, захищати свою Батьківщину від ворогів. І його дитяча мрія здійснилася.
Закінчивши у 1962 році Здолбунівське залізничне училище, отримав направлення у Ковель, де працював на залізниці. А після трьох років армії вступив у Хмельницьке артилерійське училище. Вивчившись, служив у Ковелі, де від звання лейтенанта "доріс" до підполковника, був командиром дивізіону.
Служба для Олександра Петровича була завжди радістю. Але найбільше пригадуються свята. Особливо – паради з нагоди Дня Перемоги, Дня визволення Ковеля, інших дат, які ніколи не обходились без участі військових. Тому й настрій завжди був піднесений, святковий.
…Минали дні за днями. Робочі будні, служба, свята. І ось Олександр Петрович вийшов на пенсію, а людина він за натурою дуже діяльна – сидіти без діла не може. Працював на льонозаводі, згодом на фірмах "ОлШе", "Двері Білорусі". Нині очолює міську первинну організацію артилеристів, співає у хорі ветеранів війни та праці Ковеля.
З дружиною Ольгою Михайлівною виростили двох дітей – сина і доньку. Син пішов стежкою батька: теж військовий. Донька живе і працює у Ковелі.
Під час розмови не могли обминути теми останніх подій на Сході України, адже це неабияк турбує нашого земляка. Мій співрозмовник вважає, що вихід зі складної ситуації слід шукати за столом переговорів.
Важко ці події сприймати, адже син служив і нині мешкає з сім'єю в далекому Уссурійську. Щороку навідується в гості. На жаль, через війну на Сході нашої держави цьогоріч, мабуть, не приїде. Та все ж батьки сподіваються побачити сина невдовзі.
Зараз Олександр Петрович радіє своїм нащадкам, адже має чотирьох чудових онуків.
Завтра Олександр Оліферчук святкуватиме 70-річчя. Тож щиро вітаємо його з ювілеєм та бажаємо щасливого, довгого життя, миру і злагоди в домі. Нехай людська вдячність, шана та повага стануть постійними супутниками Вам, шановний, у житті. Міцного Вам здоров’я, добра і благополуччя!
Вікторія ЗІНЧУК.
НА ЗНІМКУ: Олександр ОЛІФЕРЧУК.
Фото Ольги Стеблевець.
Залишити коментар