Освідчення в любові"Піднімемо келихи за рідне місто!" –традиційний п'ятий тост ковельчан.
Ковель… Це не просто місто, а супутник мого життя. Він із далекого дитинства – постійно поруч зі мною. Він в думках, переживаннях, мріях та наяву.
Колись із свого села Клевецька, що на Турійщині, я кидав погляд на місто не як на можливого друга, а як на об'єкт для покращення збіднілого сільського існування. Мама іноді брала мене за руку, і ми босими ногами по колючій стежині йшли сімнадцять кілометрів до того гордовитого і, здавалося, неприступного монстра. Мама в поношеній сумці несла сир, сметану, яйця.
Єврейка Рузя із великим задоволенням купувала наші продукти. Коли грошенят накопичувалося кругленька сума, ми на базарі купували якусь одежину, і були з того дуже задоволені.
Місто часом дарувало мені маленькі радощі. Це траплялося тоді, коли я отримував цукерку-подушечку. Моєму дитячому щастю не було меж.
Я і місто мали свої орбіти і сили тяжіння. Тільки я чомусь уявляв себе планетою, а Ковель – супутником. Парадокс полягав у тому, що я намагався із своєї сільської "орбіти" потрапити на його "орбіту". Звичайно, з мого боку це виглядало як нахабне порушення всесвітнього закону тяжіння.
Мама ж існувала на своїй "орбіті", і навіть не думала з неї сходити. Червоно-ряба рогата подруга слухняно виконувала роль посередника, не здогадуючись про свою історичну місію – стирати грані між селом і містом.
Правду кажучи, мій уявний супутник не був вільним у своєму рухові, а залежав від таких сільських "планеток" як я. Він наповнювався енергією землі, на якій ми працювали з мамою, як працювали сотні й тисячі моїх земляків. Я і вони були джерелом його життя.
Пройшов час. В пошуках нової "орбіти" я пересів на велосипед, щодня їхав до третьої школи м. Ковеля здобувати знання. Школа віддавала все, що могла. Чи брав я від неї все? Звичайно, що ні. Я жив своїм селом, болотом, полем і працею. Шкільні знання там були необов'язкові.
Мій супутник спостерігав за цими процесами з неприхованою байдужістю. Зближення не наступало. Приїхав - поїхав. "Привіт!" – "Привіт!" – "До побачення!" – "Зустрінемося завтра!".
Котилася колісниця часу. Вектори руху все більше і більше спрямовували на шлях до мого "супутника". Десь далеко мерехтіло світло надії. В тумані наївних мрій уявлялися великі гроші, невиснажлива праця, службова кар'єра.
І раптом я відчув, що місто не хоче впускати мене на свою орбіту. Головний бар'єр – витвір комуно-совєцької системи, своєрідне магічне замкнене коло: немає прописки – немає роботи, і навпаки.
Серед того супротиву все-таки знаходилися добрі люди.
"Того юного напівсироту шкода. Він так хоче до міста. Може, колись і стане корисним", – співчували вони моїм поневірянням. І мрія таки збулася, що дало змогу увійти в міські "ворота". Я старався з усіх сил. Прочищав забиті кострою повітряпроводи на льонозаводі. Навчився підніматися на високі опори ліній електропередач. Самотужки вивчав ази електротехніки. Мої зусилля не були марними – я піднявся на високу сходинку інженера.
Цей шлях не був простим. Розхристана юність блукала по задвірках міського життя, шукаючи щастя.
В круговерті суєти місто для мене ближчим не стало. Омріяного щастя я не відчув. Все залишилось, як і колись: "Привіт!" – "Привіт!" – "Зустрінемось!".
Неждано-негадано ми розлучилися на цілих 17 років. Якісь магічні сили викинули з ковельської орбіти. Камінь-Каширський, Любешів, Нововолинськ приймали мене у свої обійми. Я знову продирався через колючі терни і вперто піднімався нагору. Мені довірили керувати потужним районом електромереж у шахтарському місті Нововолинську.
Бувало, ностальгія, мій любий Ковелю, огортала пеленою суму і смутку. Спогади висвітлювали картини нашого життя, дружби і любові.
І раптом місто дитячої та юної мрії знову покликало до себе.
"Ти потрібен мені", – почув я віщий голос.
Це було диво! Мені запропонували роботу, квартиру й інші блага. Правда, я вже не "костронос" і не простий електромонтер без освіти. Тепер я був начальником в новому сюртуку і з краваткою на шиї. Розбудовуй, вдосконалюй, піднімай електромережі міста і району. Чим віддячити? Старався, працював, організовував будівництво нової виробничої бази. Згодом ковельчани обрали депутатом міськради. Часом прохолоду відчував у стосунках з містом. Хотів пізнати, а яке воно, це місто – добре чи зле?
Дитиною і юнаком я проходив через міську "браму" й не задумувався над хитросплетінням філософських теорій буття. В моєму Клевецьку коні тягли воза. У місті гуркотіли автобуси та автівки.
Якось малим я втік від мами, сів у автобус і… заблукав. Міліція швидко повернула мене до мами. Я плакав і вважав місто не добрим, а стражів порядку – лихими людьми, не розуміючи, чому вони задоволено тоді сміялися.
Тепер у зрілому віці я зрозумів, що усвідомлення добра і зла – категорія відносна. Яким є твоє єство – такий навколишній світ. І я написав: "Ковель… Рідне місто моє, ти – квітка у центрі Волині". Сьогодні без пафосу стверджую: "Моє місто – найгарніше в Європі, з чудовими і добрими людьми".
Ох, Ковелю, Ковелю! Колись я підгодовував з мамою тебе молоком і сиром, і тільки через десятки років ти подобрішав у ставленні до мене.
– Спробуй покерувати мною і громадою. Ми ж давні друзі. У тебе вийде! – раптом, мов з неба, впала на мою голову пропозиція.
"Що це робиться? – подумав я. – Ковель зараз добрий, а завтра буде злий. Як я справлюся з обов'язками керівника міської громади?".
Та Бог врівноважив мої сумніви і вагання. Я сів у крісло міського голови, яке справді виявилося колючим і незатишним. Мене критикували, лаяли, проклинали. Я терпів і не раз звертався до Всевишнього. "Господи, допоможи! Я ж хочу, щоб у місті було краще".
Ковель мене не відпускав. Два терміни – цілих вісім років, в умовах соціально-економічної кризи і занепаду я йшов із ним пліч-о-пліч. Втомився! Змучений і виснажений, пішов осягати міську "комуналку". А потім ще й ще суєтні кроки на ковельській "орбіті". Історію міста досліджував й вірші складав. Та чи пізнав я душу міста?
Не знаю. Вже й листя осіннє позолотою вкрило шлях. Нечутно сріблястим снігом голову мою засіяло. Здавалося б, що я на орбіті свого супутника життя утвердився і досяг чогось. А погляд струменить туди, до землі Клевецької. Моя "планета" збідніла, осиротіла, постаріла і бур'янами заросла. Щемить серце!
Допоміг, щоб церква Петра і Павла відродилася. "Нащо на сорок осіб, сивих і перетруджених, цей храм?" – казав дехто.
Я мовчав. Мовчу і зараз. Час від часу їду на цвинтар до мами. Посумуємо вдвох. Помолюся.
"Поверни мене, Боже, на рідну споконвічну "орбіту". Земля батьківська, ти ж пробачиш і приймеш мене, блудного сина у своє лоно", – мов на сповіді, каюся і чекаю благословення.
Залишити коментар