Ми – між минулим і майбутнім…Стверджують: якщо ти посадив дерево, народив сина і побудував дім, – значить не марно прожив на цьому світі. Але ж і пташка гніздо майструє та пташенят висиджує…
Людина розумна як особистість має більш важливий обов’язок – зберегти ланку пам’яті і надбання минулого (в т. ч. свого) та передати дітям і онукам. Тобто підтримати отой вічний зв’язок між минулим і майбутнім. Без цього гинуть мова, нація, народ і рід наш.
Цивілізоване місто повинно мати свої символи, власну «біблію» – книгу історії і, звичайно, пам’ятники, які несуть у душі патріотизм, героїку, українську унікальність тощо. Влада і громада мають дбати про це.
І якось стає не по собі, коли на постсовєцьких пам’ятниках – російськомовні гасла, а борці за наші волю, незалежність належно не пошановані.
Довгий час тривав конкурс на кращий проект пам’ятника цим борцям. Добре, що хоч і без «прив’язки» до місця його встановлення, але проект вже є.
Де він має постати? Пропозицій кілька. Це:
– в парку культури і відпочинку Лесі Українки – поруч з готелем «Лісова пісня»;
– в парку імені Тараса Шевченка та біля пам’ятника йому на березі річки Турії;
– на центральному Майдані перед Будинком рад.
Єдине, в чому погоджуються і влада, і громада, – це те, що встановлення пам’ятника поблизу входу до кафе «Казка» недоречне. В цьому я ще раз переконався, проходячи тут у День міста.
Нещодавно творча конкурсна комісія, яка підбивала підсумки конкурсу на кращий логотип міста, висловила ще одну пропозицію. Місцем встановлення пам’ятника може бути територія на бульварі Лесі Українки (в парку), віддалена від кафе до центру. Причому слід не просто встановити пам’ятник, а створити меморіальний комплекс.
Сюди гарно «впишеться» історичний флагшток з українським державним прапором, герб Тризуб і сама скульптура, яку варто розмістити в центрі композиції. А від «Казки» та інших розважальних місць територія легко відокремиться декоративними кущами, деревами, висадженими по периметру.
Тут, на мою думку, можна буде проводити загальноміські віча пам’яті. А коли масові зібрання проходять біля Будинку рад, то учасникам недалеко пройти шлях, щоб вклонитися пам’яті Героїв та поставити свічки.
Міськрайонна краєзнавча організація пропонує провести розширене засідання громадської ради при міському голові, яка зважить всі «за» і «проти» й прийме відповідні рекомендації.
Час летить швидко. І місцева влада, і громадськість добре зробили б, якби до дня наступних виборів до рад підготували дарунок ковельчанам у вигляді пам’ятника або хоча б підготовленого благоустроєного майданчика для його встановлення.
Потрібно небагато – політична воля і єдність дій влади та громадськості.
Пам’ятаймо, що кожен з нас однією рукою тримається за основу минулого, а іншою – за ручку дитячого візка з новонародженим!
У День міста міські голови минулих скликань відвідали могилу Романа Герасімова, голови виконкому міської ради 1981–1988 років й поклали квіти до її підніжжя. Цим було віддано данину пам’яті непересічній особистості й колезі. Щоправда, прикро було, що могила «загубилася» серед тисяч хрестів, її було важко віднайти.
Хтось зауважив: «А чому Романа Едуардовича не поховали в алеї почесних захоронень?».
Відповіді немає. Дехто каже, що «вільного» місця не було.
Євген Поліщук як Почесний громадянин Ковеля висловив думку про те, що слід визначити місце на кладовищі для поховань людей, котрі зробили великий вклад у розвиток рідного міста, уславили себе добрими справами на благо громади. Переконаний, що таке місце при бажанні комунальним службам можна знайти.
Не виключаю, що пролунає заперечення: мовляв, усі перед Богом і Вічністю рівні.
Може, й так. Але як би виглядало, коли б, скажімо, Лесю Українку або Івана Франка поховали десь у глухому кутку? Адже захоронення видатної особистості – це ще й виховний процес в ім’я любові до міста, свого краю. Зрештою, тут і патріотизм, і приклад для наслідування, і пошук відповіді на запитання, для чого живемо на цій Землі?
Знаю, що не всі читачі газети однозначно сприймуть мої думки. Але я маю право їх висловити як громадянин, патріот рідного міста. Зрештою, буду радий, коли хтось виявить бажання продовжити розмову.
З повагою –
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
Залишити коментар