Повідомлення в номер / Під знаком "побожних вчинків"

Є люди,  що втоми не 

знають –

Їх серце пульсаром горить.

Біду й перешкоди долають,

Непізнане в далі манить.

Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".

Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.

l

Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.

Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.

І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.

Вслухаймося в поезію слів із офіційного документа Адама Кисіля, яким він дарував острів, ліс, луки, поля і село Свято-Благовіщенському монастиреві:

"…Світ цей швидкоплинний, яко сон і тінь слава його, відквітне він як цвіт і пов'януть всі оздоби, розкіш, достатки і титули, і почесті, і скарби, і надбання. Те є єдиним і вічним, що не підлягає руйнації, що заповідав нам сам Господь Ізбавитель й що міститься у богомислії та побожних вчинках…".

Якби ж можна поставити цей заповіт зранку, після пробудження, перед отими хижими олігархами-можновладцями, щоб нагадувати, що суть життя на цій землі не гроші, а духовні і моральні вчинки й цінності.

Цей історичний запис віднайшов Сергій Данилюк, досліджуючи історію свого села, своєї батьківської землі, яка розкинулась на Турійщині в селі  Туропині. Він за свій  кошт поїхав в обласний державний архів, єпархію, по селах і розшукав цікаві знахідки й факти із життя минулого. В нього з'явилися сподвижники, які допомагають йому.  По крупинці, по зернинці, мов у казці, вони відтворюють картину давньої історії краю.

У минулому році виповнилося 370 літ з дня заснування Могилинського Свято-Благовіщенського жіночого монастиря. В далекому 1646 році Адам Кисіль, будучи глибоко віруючою людиною, збудував неподалік Туропина православну обитель для рідної матері Федори, в чернецтві – Єфросинії.

І місце вибрав казкове – на березі тихоплинної Турії, де луки квітучі і поля родючі, а поряд – діброва віковічна під назвою "Чорний ліс" (пізніше – "Монастирський"). Він часто відвідував святу обитель, цікавився її життям і опікувався своєю матір'ю ігуменею.

У 1670 році монастир переходить під крило уніатської церкви. У 1745 році обитель втрачає свою самостійність і приписується до Низкіничівського монастиря, що неподалік сучасного Нововолинська (до речі, збудованого теж Адамом Кисілем), в якому він знайшов свій вічний спочинок. На початку ХХ століття дерев'яну церкву монастиря переносять до села Турії. На пагорбі біля сільського кладовища святиня простояла до Другої світової війни і згоріла у 1944 році.

Не одну стежку довелося протоптати Сергію Платоновичу, щоб віднайти свідків історії. Йому допомагали туропинці, старожили  навколишніх сіл, місцевий священик о. Віктор та інші. Так, в заростях, неподалік історичного місця, було віднайдено 48 могильних надгробків, ймовірно – черниць.

Краєзнавці дослідили, що у 60-их роках ХХ століття на території, де був монастир, стояли колгоспні кошари для корів. У ті ж роки, позначені атеїзмом, під час чищення русла Турії було розкопано це святе місце. Там знаходили старовинні монети, залишки череп'яного посуду, але ці речі зникли – лишились перекази.

Хто шукає – той знаходить!

Сергій Данилюк таки був винагороджений за свій пошук – він віднайшов меч-косу, свідка боротьби за волю України та старовинну козацьку люльку.

Віднайшли краєзнавці в тих місцях і козацьку могилу із старим дубовим хрестом. Розповідають, що довгий час за цією могилою доглядала якась жінка – це ще один прояв народного патріотизму.

Старожили, такі, як Юхим Дячук, повідали краєзнавцям, де була прокладена з дубових колод дорога із селища Овадного та міст через Турію. А ще стверджують, що від монастиря був прокладений підземний хід, який під час весняної повені був затоплений. 

Словом, що крок, то нові відкриття, які спонукають до подальших досліджень історії: боротьби і праці, віри і любові до рідної землі.

l

Сергій Платонович не тільки досліджує: він втілює в життя практичне краєзнавство. Вже впорядковано місце поховання насельниць монастиря, завезено землю під майбутній пам'ятний знак. Впорядковано  і козацьку могилу –  там буде пагорб 2-метрової висоти в діаметрі 12-13 метрів (за козацьким звичаєм).

І не менш цінним є те, що в Турійській газеті "Народне слово" С. Данилюк оприлюднює свої пошуки і розбуджує цікавість до історії інтелігенції, священиків і тих, хто любить свій край.

Кожен пошук благословенний, коли він позначений любов'ю, творчістю і тим згадуваним вище "богомислієм” та "побожними вчинками".

Ось як описує цей пошук і працю із впорядкування знакових, історичних місць Сергій Платонович: "Ми усвідомлювали, що робимо добру, благородну справу… Інакше й не могло бути серед краси рідного краю, чистого лісового повітря, тихого гомону осінніх дум старого дуба  та поодинокого вільшаника. А над тим, не дуже вже зеленим лісом, з безодні блакитного неба доносилось курликання журавлиного клину, вчувалася в  пташиних голосах жалоба прощання з рідною землею. На цьому тлі особливо зворушливими були спогади про босоноге дитинство…”.

І невеликий, і гіркий штрих: "Ідучи дорогою до святого місця, ми натикалися на сміття та  господарський непотріб…".

Чому вживається з вірою, культурою, славною історією цей непотріб – це окрема розмова. Але оті конкретні кроки практичного краєзнавства є прикладом для наслідування. Хтось скаже, що ці потуги марні – така наша        загальна суспільна біда.

Сергій Платонович вважає, що це не так і наводить слова ігумені Зимненського Свято-Горського монастиря: "Ви робіть. Що можете, а далі Господь Вас управить”.

Справді, Господь допомагає тим, хто працює в ім'я добра  і любові для рідного краю. Впевнений, що історико-краєзнавчий пошук Сергія Платоновича продовжиться, а йому і нам відкриються нові сторінки історії, слави і долі рідного краю. Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК,

лауреат обласної премії імені Олександра Цинкаловського, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

НА ЗНІМКУ: активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець, пошуковець Сергій Данилюк.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Хочете чи ні, але саме такий Сергій Платонович Данилюк із Люблинця. Здається, відпрацював своє, проявив себе на посаді селищного голови і спочивай на "лаврах".

Е, ні! Це не для нього. Він – активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець і пошуковець.

ххх

Історія рідного краю, села, селища – скільки цікавого заховалося за туманом минувшини… Донедавна дослідження історії, особливо тих подій і фактів, які йшли врозріз офіційною ідеологією, не тільки не заохочувалося, але й заборонялося.

Сьогодні – свобода! Досліджуй, пиши, видавай, аби твої таланти, можливості і гроші.

І з'являються ентузіасти, які відкривають нові обрії української справи і православ'я, маловідомих подій і фактів.

Вслухаймося в поезію слів із офіційного документа Адама Кисіля, яким він дарував острів, ліс, луки, поля і село Свято-Благовіщенському монастиреві:

"…Світ цей швидкоплинний, яко сон і тінь слава його, відквітне він як цвіт і пов'януть всі оздоби, розкіш, достатки і титули, і почесті, і скарби, і надбання. Те є єдиним і вічним, що не підлягає руйнації, що заповідав нам сам Господь Ізбавитель й що міститься у богомислії та побожних вчинках…".

Якби ж можна поставити цей заповіт зранку, після пробудження, перед отими хижими олігархами-можновладцями, щоб нагадувати, що суть життя на цій землі не гроші, а духовні і моральні вчинки й цінності.

Цей історичний запис віднайшов Сергій Данилюк, досліджуючи історію свого села, своєї батьківської землі, яка розкинулась на Турійщині в селі  Туропині. Він за свій  кошт поїхав в обласний державний архів, єпархію, по селах і розшукав цікаві знахідки й факти із життя минулого. В нього з'явилися сподвижники, які допомагають йому.  По крупинці, по зернинці, мов у казці, вони відтворюють картину давньої історії краю.

У минулому році виповнилося 370 літ з дня заснування Могилинського Свято-Благовіщенського жіночого монастиря. В далекому 1646 році Адам Кисіль, будучи глибоко віруючою людиною, збудував неподалік Туропина православну обитель для рідної матері Федори, в чернецтві – Єфросинії.

І місце вибрав казкове – на березі тихоплинної Турії, де луки квітучі і поля родючі, а поряд – діброва віковічна під назвою "Чорний ліс" (пізніше – "Монастирський"). Він часто відвідував святу обитель, цікавився її життям і опікувався своєю матір'ю ігуменею.

У 1670 році монастир переходить під крило уніатської церкви. У 1745 році обитель втрачає свою самостійність і приписується до Низкіничівського монастиря, що неподалік сучасного Нововолинська (до речі, збудованого теж Адамом Кисілем), в якому він знайшов свій вічний спочинок. На початку ХХ століття дерев'яну церкву монастиря переносять до села Турії. На пагорбі біля сільського кладовища святиня простояла до Другої світової війни і згоріла у 1944 році.

Не одну стежку довелося протоптати Сергію Платоновичу, щоб віднайти свідків історії. Йому допомагали туропинці, старожили  навколишніх сіл, місцевий священик о. Віктор та інші. Так, в заростях, неподалік історичного місця, було віднайдено 48 могильних надгробків, ймовірно – черниць.

Краєзнавці дослідили, що у 60-их роках ХХ століття на території, де був монастир, стояли колгоспні кошари для корів. У ті ж роки, позначені атеїзмом, під час чищення русла Турії було розкопано це святе місце. Там знаходили старовинні монети, залишки череп'яного посуду, але ці речі зникли – лишились перекази.

Хто шукає – той знаходить!

Сергій Данилюк таки був винагороджений за свій пошук – він віднайшов меч-косу, свідка боротьби за волю України та старовинну козацьку люльку.

Віднайшли краєзнавці в тих місцях і козацьку могилу із старим дубовим хрестом. Розповідають, що довгий час за цією могилою доглядала якась жінка – це ще один прояв народного патріотизму.

Старожили, такі, як Юхим Дячук, повідали краєзнавцям, де була прокладена з дубових колод дорога із селища Овадного та міст через Турію. А ще стверджують, що від монастиря був прокладений підземний хід, який під час весняної повені був затоплений. 

Словом, що крок, то нові відкриття, які спонукають до подальших досліджень історії: боротьби і праці, віри і любові до рідної землі.

ххх

Сергій Платонович не тільки досліджує: він втілює в життя практичне краєзнавство. Вже впорядковано місце поховання насельниць монастиря, завезено землю під майбутній пам'ятний знак. Впорядковано  і козацьку могилу –  там буде пагорб 2-метрової висоти в діаметрі 12-13 метрів (за козацьким звичаєм).

І не менш цінним є те, що в Турійській газеті "Народне слово" С. Данилюк оприлюднює свої пошуки і розбуджує цікавість до історії інтелігенції, священиків і тих, хто любить свій край.

Кожен пошук благословенний, коли він позначений любов'ю, творчістю і тим згадуваним вище "богомислієм” та "побожними вчинками".

Ось як описує цей пошук і працю із впорядкування знакових, історичних місць Сергій Платонович: "Ми усвідомлювали, що робимо добру, благородну справу… Інакше й не могло бути серед краси рідного краю, чистого лісового повітря, тихого гомону осінніх дум старого дуба  та поодинокого вільшаника. А над тим, не дуже вже зеленим лісом, з безодні блакитного неба доносилось курликання журавлиного клину, вчувалася в  пташиних голосах жалоба прощання з рідною землею. На цьому тлі особливо зворушливими були спогади про босоноге дитинство…”.

І невеликий, і гіркий штрих: "Ідучи дорогою до святого місця, ми натикалися на сміття та  господарський непотріб…".

Чому вживається з вірою, культурою, славною історією цей непотріб – це окрема розмова. Але оті конкретні кроки практичного краєзнавства є прикладом для наслідування. Хтось скаже, що ці потуги марні – така наша        загальна суспільна біда.

Сергій Платонович вважає, що це не так і наводить слова ігумені Зимненського Свято-Горського монастиря: "Ви робіть. Що можете, а далі Господь Вас управить”.

Справді, Господь допомагає тим, хто працює в ім'я добра  і любові для рідного краю. Впевнений, що історико-краєзнавчий пошук Сергія Платоновича продовжиться, а йому і нам відкриються нові сторінки історії, слави і долі рідного краю. Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК, лауреат обласної премії імені Олександра Цинкаловського, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

НА ЗНІМКУ: активіст громадсько-політичного життя, краєзнавець, пошуковець Сергій Данилюк.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.